Віра ходила по квартирі. Вона ніяк не могла повірити у те, що відбувається. Та й як можна повірити, що чоловік, з яким прожили п’ятнадцять років, пішов.
– Іду. Люблю іншу. Вибач, – сказав він.
Виявляється, і речі зібрав наперед. Підготувався. І здогадувалася, що щось не те: затримувався на роботі, говорив про позапланові перевірки, зустрічі з друзями… Вона вірила. Точніше, хотіла вірити.
«Скільки днів минуло після його відходу? Три чи більше?» – намагаючись згадати, Віра міряла кроками кімнату. Вона дійшла до вікна, розвернулась і пішла назад до дверей. Усього одинадцять кроків. Вона механічно їх рахувала щоразу.
Віра зробила ще п’ять кроків і стала в коридорі перед дзеркалом. Бліде змучене обличчя, червоні опухлі від сліз очі. «Ну й вигляд. Зате схудла», – безрадісно посміхнулася вона, але посмішка одразу згасла, куточки губ скорботно опустилися вниз.
– Ти сама винна. Говорила тобі, що треба акторкою бути, давати привід ревнувати, – згадала Віра нещодавню розмову з мамою.
– Мамо, замість підтримати мене, ти читаєш мені нотації. – Віра не змогла стримати істеричних сліз.
– Так, Андрійко поживе в мене, доки ти в себе не прийдеш. Не треба йому бачити, як ти переживаєш. Може, Борис нагуляється і ще повернеться.
Мама поїхала та забрала з собою Андрійка. І ось Віра одна. Зовсім. «Може, й краще, що Андрійко у мами. Я не змогла б вдавати, і він би теж переживав. А раптом і справді, Борис повернеться?» – Віра навіть зупинилася від цієї думки.
На очі потрапив телефон. «І де друзі? Чому не дзвонять, не втішають?» Втім, у неї не лишилося друзів. Роз’їхалися хто куди. А ті, чиї номери записані в адресній книзі – друзі чоловіка. А вони навряд чи дзвонитимуть, співчуватимуть. Вона перегортала адресну книгу, видаляючи номери «друзів». Палець застиг на номері Бориса. Віра вимкнула мобільник.
Вона підійшла до вікна та обхопила себе руками. Згадала, як ухопила чоловіка за руку, намагалася зупинити, утримати. А потім вигукнула образливі слова і відпустила. Безглуздо. Треба було бути гордою. Але тоді їй було не до того, щоб думати, як треба поводитися.
«Просто так роки спільного життя не викинеш. Вони в’їлися у речі, атмосферу квартири, у пам’ять. Потрібно взяти себе до рук. Хто б порадив, як це зробити. Якби поруч хтось був, з ким можна поділитися свохм горем, просто виговоритися, мабуть, стало б легше. Нікому моє горе не потрібне. В усіх своїх проблем повно».
Віра зайшла у ванну і втупилася в дзеркало, забувши, навіщо прийшла. Раптов жінка почула, як у двері подзвонили.
Все ж таки хтось прийшов підтримати її. Віра відчинила двері. На порозі стояв чоловік у чорній куртці і з валізкою в руках. Вона здивовано дивилася на нього і мовчала. Чоловік теж нічого не говорив, чекаючи, мабуть, її запрошення увійти чи запитань.
– Ви подавали заявку на підключення кабельного телебачення? – нарешті спитав він.
Віра чомусь озирнулася назад, ніби за спиною міг стояти хтось, хто викликав майстра.
– Ні. В нас вже підключено кабельне. – Вона навіть не зрозуміла, що все ще каже «нас», маючи на увазі їх із чоловіком, сім’ю, якої вже кілька днів не існувало.
– Як ні? Це квартира шістдесят дев’ять? – уточнив чоловік.
– Ви адресу неправильно записали. У нас чотири будинки під одним номером, лише з різними літерами. Часто плутають. – Віра відкинула з обличчя волосся.
– А-а-а… – протягнув чоловік. – Значить, вам не потрібна допомога? Я взагалі багато чого можу. Ремонт роблю будь-який, але більше за електрикою. – Чоловік, здавалося, не збирався йти.
– Ну … – Почала Віра і схаменулась. – Потрібна допомога. Правда, я не впевнена…
– Та без проблем. Показуйте, що потрібно зробити. – Чоловік зробив крок до неї, і Віра рефлекторно відступила назад. Чоловік розцінив це як запрошення увійти та переступив через поріг.
Він поставив валізку на підлогу коридору, зняв куртку і роззувся. Потім подивився запитливо на Віру.
– Проходьте на кухню, – запросила вона і пішла за ним.
Чоловік зупинився посеред кухні, озирнувся. Віра квапливо почала пояснювати.
– Та ні. Нічого не треба ремонтувати. Просто посидіть зі мною. – Віра запалила комфорку під чайником і сіла до столу.
Чоловік сів навпроти. На ньому був одягнений в’язаний джемпер. Такий затишний і домашній, що в неї защеміло серце. Вона сама скільки разів хотіла зв’язати Борисові такий, та все не виходило – то часу не вистачало, то відволікало щось.
– Дружина в’язала? – спитала вона, не зводячи очей з темно-синього джемпера.
– Га? – Чоловік незрозуміло оглянув себе. – Ні, мама. Від вас чоловік пішов? – раптом спитав він.
– Що, дуже помітно? – Віра скривилася.
– Не те, щоб дуже. – Він помовчав. – У вас погляд сумний. Ви одна, а у квартирі повно чоловічих речей.
– Чоловік скоро з роботи прийде, – чомусь збрехала Віра. – Знаєте, мені часто хотілося побути на самоті. А зараз зрозуміла, що одна не можу. – Вона встала, підійшла до вікна і стала спиною до чоловіка.
– Два роки тому від мене пішла дружина. Сказала, що їй набридло жити від зарплати до зарплати. Вона познайомилася з кимось в інтернеті, забрала доньку та поїхала до Німеччини, до старого та багатого німця.
– І щаслива там? – Віра повернулася до чоловіка.
Він знизав плечима.
– Говорить, що щаслива. Дзвонить іноді. За донькою дуже сумую. Взяв підробіток. Вечорами підключаю кабельне. Досі не можу один у чотирьох стінах сидіти. Ви, жінки, думаєте, що все легко. А ми, чоловіки, також люди, теж переживаємо. Гуляти почав, та вчасно зупинився. Так що все налагодиться. Не одразу, але згодом стане легше.
Чайник зашумів, викидаючи з носика хмара пари. Віра не помічала, замислилася над словами чоловіка. Він підвівся і вимкнув газ. Потім по-господарськи поставив на стіл дві чашки та налив чаю.
– У вас діти є? – спитав він і відпив із чашки.
– Син. Мама до себе його взяла поки що, – відповіла Віра, не дивлячись на нього і не торкаючись чаю.
– А знаєте що? Я вам зараз покажу одну фішку. Ходімо. – Він підвівся і пішов у кімнату.
Віра хотіла зупинити його, але чомусь пішла слідом. Він щось пояснював, перемикав канали на телевізорі, розповідав. Поступово Віра відволіклася від своїх думок, почала уважніше його слухати, ставити запитання.
– Так Так Так. Швидко ти мені заміну знайшла. – пролунав від дверей голос Бориса.
Віра здригнулася, різко озирнулась і заморгала розгублено. Вона так хотіла, щоб чоловік повернувся, і ось він стоїть у дверях, а вона чомусь не рада.
– Це майстер, кабельне телебачення підключає, – квапливо пояснила вона.
– А нащо його підключати? Воно вже є. Чи що трапилося, поки мене не було? – в’їдливо сказав Борис. – То я дивлюся, ти розпатлана, в халатику, гелем для душу пахнеш. А син де? – Борис виставив груди і зробив кілька кроків у напрямку майстра. – Ану йди звідси. Кабельне він тут підключає.
Віра перегородила чоловікові дорогу, але він відштовхнув її убік.
– Ти ж наче пішов? Кинув дружину та сина. Чого так швидко повернувся? Чи вигнали? – Чоловік із викликом подивився на Бориса.
– Я тобі зараз… – Борис підняв руку на майстра, але той перехопив його руку та вивернув назад.
Борис зігнувся і скрикнув.
– Пусти! Та хто ти такий?
– Я майстер, проводжу та налаштовую кабельне телебачення. Я відпущу, якщо не махатимеш тут руками. – Він явно перевершував Бориса вагою та зростом.
– Гаразд, гаразд, не буду, пусти, – стогнав Борис.
Чоловік відпустив. Борис випростався, потираючи руку. Кинув недобрий погляд на Віру і вийшов.
– Чого це ви тут розрядилися? Хто вас просив втручатися? – вигукнула Віра і кинулася за чоловіком, але скоро повернулася назад, засмучена і зла. – Ідіть теж. – Вона відкинула з обличчя пасмо давно волосся.
– Вибачте. – Чоловік дістав з кишені штанів візитку та поклав на тумбу телевізора. – Зателефонуйте, якщо допомога потрібна буде.
Віра не пішла проводжати його. Коли закрилися вхідні двері, вона взяла візитку і прочитала: «Дім.юа» завжди під рукою. Швидкий Інтернет, ТВ HD якості. Вигідне підключення. Технічний майстер – Горбунов Ігор Дмитрович».
Наступного дня вона зателефонувала йому та вибачилася. Він запросив її до кафе. А за місяць, незважаючи на вмовляння Бориса почати все спочатку, Віра подала на розлучення.
Ще за вісім місяців приїхала з Німеччини дружина Ігора із донькою. Її багатого дідуся не стало. Все його майно та гроші дісталися його колишній дружині та дорослим дітям. І вона повернулася в Україну, до колишнього чоловіка.
Але Віра та Ігор вже одружилися і анітрохи не шкодували про це.
Коли тебе зрадили, здається, що життя впало. А виявляється, воно ще не починалося.
Так буває.
