Головна - Життєві історії - Василь повернувся додому з роботи. Чоловік повечеряв з сімʼєю і зручно вмостився на дивані, щоб подивитися телевізор. Раптом пролунав телефонний дзвінок. Василь неохоче глянув на екран, дзвонила його тітка Валя. – Привіт Василю. Тут мені твої сестри телефонували, – одразу сказала тітка Валя. – Жаліються на тебе! – Жаліються? Цікаво на що? – здивувався Василь. – І ти ще питаєш, після того, що ти зробив! – невдоволено сказала тітка Валя. – Ви про що? – округлив очі Василь. І тітка Валя все йому розповіла. Василь вислухав тітку і застиг від почутого

Василь повернувся додому з роботи. Чоловік повечеряв з сімʼєю і зручно вмостився на дивані, щоб подивитися телевізор. Раптом пролунав телефонний дзвінок. Василь неохоче глянув на екран, дзвонила його тітка Валя. – Привіт Василю. Тут мені твої сестри телефонували, – одразу сказала тітка Валя. – Жаліються на тебе! – Жаліються? Цікаво на що? – здивувався Василь. – І ти ще питаєш, після того, що ти зробив! – невдоволено сказала тітка Валя. – Ви про що? – округлив очі Василь. І тітка Валя все йому розповіла. Василь вислухав тітку і застиг від почутого

Коли Марія та Петро одружилися, вони одразу вирішили, що у них буде троє дітей. Так і вийшло – спочатку народився син – Василь, а через кілька років дві дівчинки – Надійка та Вірочка.

Діти радували батьків: були слухняні, добре вчилися, допомагали матері та батькові і по дому, і на городі. Василь у дванадцять років вже вмів і дров наколоти, і грядку скопати. Дівчатка теж не відставали – доїли козу, годували курей.

Дітей Марія і Петро любили однаково, але іноді все-таки чулося таке:

– Василько, у тебе піджак ще нормальний – цього року в ньому до школи можна буде проходити, а Наді та Вірочці треба дещо купити, все-таки дівчатка, хай трохи порадіють обновкам.

Василь не заперечував – він сестричок любив, завжди заступався, у всьому допомагав. А піджак, справді, ще був пристойний.

Коли старший син школу закінчив, батьки йому сказали:

– Вибирай сам, куди вчитися підеш. Грошима ми тобі допомогти не зможемо. На дорогу і спочатку грошей, звичайно, трохи дали.

Василь у столицю приїхав, подав документи до політехнічного інституту, склав іспити і за п’ять років отримав гарну спеціальність.

Під час навчання Василь підробляв, бо на одну стипендію не проживеш, батьки грошей йому не надсилали. По-перше, у них багато не було, а по-друге, треба було дочок вчити. Одна стала бухгалтером, інша – закінчила торгівельно-економічний коледж та працювала товарознавцем.

А Василь тим часом влаштувався на роботу, спочатку жив у гуртожитку, потім одружився, і вони з дружиною вже разом купили квартиру.

Батьків він час від часу відвідував, внучку їм привозив показати, із сестрами зустрічався.

Сестри теж вже вийшли заміж, у Наді було двоє хлопчаків, а у Віри – дочка і син.

Загалом, життя в цій родині йшло спокійно доти, доки у Петро – їхній батько – не занедужав і його не стало. Залишилась Марія одна.

А свій будинок чоловічих рук потребує: тут підфарбувати, тут підремонтувати. Якщо нічого не робити, то він занепаде і потроху почне руйнуватися. Ось і почалося: дах протікати став, ганок покосився і інші неприємності одна за одною посипалися. А тим часом і зі здоров’ям у Марії проблеми з’явилися.

Стало зрозуміло: будинок треба продавати, а матір забирати до дітей. Будинок продали швидко. Гроші на три частини поділили. Почали думати, в якій із трьох сімей мати житиме.

Сама Марія хотіла жити в однієї з дочок. І місце звичне, і могилки всієї рідні тут. Але дочки вважали, що матір має забрати Василь:

– Ось дивись, – говорила Надя. – У нас двокімнатна квартира: в одній ми з чоловіком, в іншій – сини. Куди нам матір помістити? Не на кухню ж?

– У нас трикімнатна, – слідом за старшою сестрою казала Віра. – Але хлопець і дівчина в нас, і у кожного своя кімната. Як я підлітків в одній кімнаті поселю?

– А в тебе, Василю, і донька одна, і квартира трикімнатна – одна кімната взагалі пуста. Значить, тобі матір і забирати. До того ж у вас у Києві з медициною справи кращі, не те що у нас у райцентрі, – в один голос заявили сестри.

Василь дружині зателефонував, виклав ситуацію. Вона від свекрухи відмовлятися не стала, і син привіз матір у Київ.

Його дружина – Соня – приготувала кімнату. Купили на ліжко ортопедичний матрац, телевізор на стіну почепили.

Почала Марія в них жити. Ніхто її не ображає, на самоті не залишають: то внучка забіжить побалакати, то Соня на кухню покличе – разом вечерю готують.

Помалу познайомилася Марія з бабусями – сусідками, стала на вулицю гуляти виходити. Загалом обжилася. Звичайно, за своїм селом сумувала, але Василь обіцяв влітку звозити її на батьківщину.

Однак у родини Василя з’явилася нова проблема: як тільки він забрав матір до себе, обидві сестри зачастили до них у гості під приводом того, що хочуть побачитися з матір’ю. Мало того, що самі їдуть, то ще й дітей із собою везуть.

Перший візит за три місяці здійснила Надія. Вона привезла із собою синів чотирнадцяти та шістнадцяти років.

— Мають же вони з бабусею побачитися, — сказала Надія.

Довелося для доньки ставити крісло-ліжко у батьківській спальні, а рідні віддавати кімнату дівчини.

Тиждень прожили родичі у Соні та Василя. На всьому готовому жили, але це не головне. З ранку вони снідали, Надія робила десяток бутербродів, щоб із собою взяти («У вас тут все так дорого!»), вони збиралися та йшли.

Де гості бували, не розповідали, але щовечора приносили додому сумки та пакети.

Соня всі вечори проводила на кухні, готуючи для родичів сніданки та вечері, мила посуд. Василь щодня приносив додому повні торби продуктів.

Надія, набігавшись містом, сиділа і чекала, коли господиня накриє стіл.

Потім вони вечеряли, і Надія йшла до своєї кімнати і довго розмовляла телефоном спочатку з сестрою, потім з іншими своїми подругами та знайомими. Хлопчаки в цей час сиділи в телефонах.

І головне – ніхто з них за тиждень не поспілкувався з бабусею.

Минуло два місяці, і до старшого брата приїхала Віра зі своїми дітьми.

На цей раз Соня, заздалегідь поговоривши з чоловіком, виселяти доньку із кімнати не стала. А гостям, які приїхали, щоб поспілкуватися з бабусею, запропонувала і жити разом із нею.

– Ти, Віро, спатимеш разом матір’ю – у неї ліжко двоспальне, а хлопцям розкладушки поставимо, – сказала вона гості.

– З чого це? – обурилася Віра. – Надії з дітьми цілу кімнату виділили, а нас до матері підселяєш?

– У Оксани кімната всього дванадцять метрів, – сказала Соня. – А у бабусі – вісімнадцять, так що вам тісно не буде, та й поспілкуєтесь заодно. А Оксана зараз сесію здає, їй тиша та спокій потрібні, щоб до іспитів готуватися.

Віра, звичайно, була дуже незадоволена, і зателефонувала до села і сестрі, і тітонькам – поскаржилася на брата.

Час у столиці вони проводили так само, як і Надя з дітьми. Тільки Віра намагалася вирушити у похід по магазинах, залишивши дітей під наглядом Оксани.

Але Соня швидко навела порядок, сказавши, що Оксана не має часу розважати хлопчиків. Віра, образившись, знову поскаржилася сестрі та тітці.

І тітонька вирішила зателефонувати Василеві і висловити йому своє невдоволення:

– Що ж ти, Васю, зовсім зазнався, рідню не визнаєш. До тебе сестра з племінниками погостювати приїхали, а ти навіть розмістити їх як слід на зміг. Подумаєш, Оксана іспити складає! І на кухні могла б посидіти, повчити. Не так часто до тебе родичі приїжджають, міг би й привітніше зустрічати. Я ось теж по сестрі скучила, а їхати до тебе вже не наважуюся – раптом на поріг не пустиш або в комірчину поселиш!

– Тітко Валю, якщо ви дуже за сестрою скучили, то я можу вам маму на літо привезти. Вона якраз казала, що хоче могилки батьків та батька відвідати. Я б вам її на місяць – інший привіз, а потім знову забрав.

– Ні, Васю, у мене справ повно, та ще донька та син онуків на літо відправляють, ніколи мені з Марією поратися, – відповіла тітка Валя і поклала слухавку.

Проводячи Віру, Василь сказав:

– Наступного разу, коли ти чи Надя нашими магазинами зберетеся побігати, повідомте мені заздалегідь, я вам знайду готель подешевше. А маму відвідати щодня зайти зможете.

Звісно, після того, як Віра з Києва повернулася, вся рідня обговорювала Василя та його дружину. Погано вони рідню приймають!

– А я ще думала хлопчиків до них відправити вчитися, – з досадою говорила Надія. – Все краще у рідного дядька жити, ніж у гуртожитку – і ситий, і обмитаний, і доглянутий. Але відчуваю, що з нашої рідні каші не звариш. Горді дуже.

Plitkarka

Повернутись вверх