Катерина й Микола одружилися дуже швидко після їхнього знайомства.
Вже в першу ж зустріч між ними виникло почуття… Три місяці знайомства, два з яких були у розлуці, і от і весілля.
Катерина майже нікого не знала з нових родичів, але Марія старша сестра Миколи відразу здалася їй нехорошою людиною.
Чому так дівчина сама не могла пояснити. Чоловікові не говорила, тримала все в собі.
Марія була привітною, доброзичливою. Говорити щось погане про неї чоловікові – це тільки сварку влаштовувати.
Жили молоді в основному щасливо, якщо не брати до уваги кілька великих сварок.
Та розлучатися вони не поспішали. Мирилися швидко, кохали все таки один одного.
Третя сварка між сталася, коли Марія повернулася з поїздки від своєї далекої родички.
Вона знову привезла братові подарунок.
Тоді Катерина згадала, що першим її подарунком був светр. Микола в ньому пішов на день народження до свого брата, дуже там гульбанив і сварився…
Катерина його тоді ледь заспокоїла і довела до хати. Він навіть їй щось там говорив не дуже хороше.
Після цього вони довго сварилися. Гарний светр був повністю зіпсований.
Другим подарунком, вже з наступної поїздки Марії була звичайна куртка.
Вперше і востаннє Микола пішов у ній на роботу. Поганого нічого не сталося, але того дня вони знову дуже сварилися на порожньому місці.
І ось новий подарунок… Третій…
Катерина відчувала, що не просто так сестра Миколи подарунки подарує.
Шкарпетки, звичайні шкарпетки ручної в’язки.
Тільки дивно, що шкарпетки були меншого розміру аніж нога Миколи. Скоріше вони були на жіночу ногу, аніж на чоловічу.
Катерина подивилася на подарунок, але нічого не сказала. А Микола після відходу сестри віддав шкарпетки дружині.
– Не розумію, чому сестра мені все маленьке дарує, – сказав він. – Светр ледве натягнув, куртка одразу по швах розійшлася, шкарпетки взагалі на ноги не налазять. Носи ти, хороші ж, теплі…
– А й справді, – подумала Катерина. – А може вона розраховувала, що я все носитиму? Дивна, могла б мені одразу подарувати…
Светр був і справді замалий, до того ж колір підходив і жінці.
Куртка – та сама історія. Тепер шкарпетки…
Катерина замислилась, але чоловікові нічого не сказала. Шкарпетки в неї були свої, вона сама в’язала.
Знайшла схожі, а подарунок… Кинула у грубку…
Що це було? Збіг, чи ні, але сімнадцятирічна дочка Марії раптом заслабла. Все сталося того ж дня, коли Катерина викинула шкарпетки. Дівчина довго лежала…
Наступного дня Марія поцікавилася, де шкарпетки й чому Микола їх не носить.
– Ось вони, – показала Катерина свої. – А що?
– Нічого. Носи поки міль не з’їла.
Марія пішла, а невдовзі знову поїхала.
Катерина працювала на пошті. Якось вона видавала старенькій бабусі пенсію. Окрім них нікого не було.
– Дякую, – сказала жінка, озирнулася і продовжила. – Остерігайся подарунків від Марійки. Заздрісна вона, до чаклунки їздить. А Миколка не її брат. Він батька син, а вона материна дочка.
Катерина аж присіла від почутого.
– Дякую, – тільки й змогла сказати вона.
Бабуся пішла…
…– Микольцю, а Марійка тобі хіба не рідна сестра? Чому ти ніколи мені не казав?
– Ні, у нас і різниця велика. Коли мені було п’ять років, вона вже заміж вийшла. Я навіть не думав про це. А ти звідки довідалася?
– Неважливо.
– Тобі Петрівна сказала? Це моя прабабця, по мамі. Мами не стало, коли мене народжувала. Вона одна з тієї рідні залишилася. Їй майже сто років.
– А чому ти не спілкуєшся з нею, не допомагаєш?
– Не знаю, маленький був, згодом батько не пускав…
– Даремно так. Вона ж тобі рідна.
– Напевно ти маєш рацію. Сходимо якось разом. Я й не думав про це. У вихідний і сходимо.
Бабуся гостям зраділа, заметушилась, засяяла від щастя. Микола їй дров нарубав, ґанок підремонтував. Обіцяв і паркан полагодити, що й зробив наступного разу.
– Пиріжків не обіцяю, а млинці ще можу. Важко вже.
– А ми самі принесемо! Катерина в мене хазяйка, – похвалив дружину Микола.
– Так, хороша дівчина. Ви тільки Марійку бережіться…
– Я чогось не знаю? – здивувався Микола.
– Ти й не повіриш. Катерина знає й відчуває, цього достатньо. Але в Марійки нічого не бери!
Марія повернулася із черговим подарунком.
Цього разу були жіночі рукавиці з гарним візерунком. Катерина таких в’язати ще не пробувала, але в неї вийшло б.
– Це тобі, носи. Я собі майже такі ж самі купила. – сказала вона Катерині.
– Дякую, поклади на стілець, посуд спочатку домию. А Миколі? Нічого не привезла?
– Наступного разу! Ну я пішла, привіт йому…
Як тільки за нею закрилися двері, рукавиці пішли в грубку…
…Увечері старшу дочку Марії забрала швидка. Вона була при надії. Недоносила…
Катерина ж на той час була на четвертому місяці вагітності. Все закінчилось добре…
…З того часу Марія обходила сім’ю зведеного брата, а про Катерину, інакше, як про чаклунку, не відгукується. Із села більше вона не виїжджала.
Та й Микола перестав з нею спілкуватися.
З того часу вони з Катериною жили мирно і щасливо, і навіть не сварилися…
