Тамара вже закінчувала з вечерею, коли грюкнули вхідні двері.
Тамара вже закінчувала з вечерею, коли грюкнули вхідні двері і Рокі, зіскочивши з місця, з радісним гавкотом помчав в коридор.
– Борисе, вигуляєш Рокі? Хвилин через п’ятнадцять у мене все буде готово, – крикнула Тамара з кухні і, не дочекавшись відповіді, вийшла у вітальню.
Борис сидів на дивані. Куртку він не зняв, а черевики були недбало кинуті біля входу. На дружину він не дивився, тільки розсіяно погладжував собаку.
Серце Тамари каменем впало вниз.
– Щось трапилося?
Чоловік мовчав.
– Борисе! Що трапилося ?, – вона в одну мить перебрала в голові можливі варіанти. Один гірше іншого. Серйозні проблеми на роботі? Аварія? Щось з дітьми ?!
– Та не мовчи ж ти! – втрачаючи терпіння вигукнула Тамара, – Оленка? Саша? З ними все добре?
– З ними все добре, – нарешті подав голос Борис і глухо додав, – Йду я. Не можу більше терпіти це все.
– Ой, та й правильно, – видихнула вона, – Давно я тобі кажу: невдячна це робота. Скільки нервів вони тобі витріпали, Борисе … – квапливо заторохтіла Тамара. Вона знала, що організація чоловіка потрапила під каток серйозних перевірок, і він в останні дні місця собі не знаходив, переживаючи, чим це все може обернутися.
– Від тебе я йду, Тамаро. Давно треба було, але все чекав, сподівався на щось. Ід*от … – Борис нарешті подивився їй прямо в очі, – Не забувається, Тамаро. Нічого не забувається. Тридцять років коту під хвіст. Не можу. Не хочу.
Тамару обдало хвилею жару і вона, щоб не впасти, інстинктивно притулилася до стіни.
Тамарі ледь за п’ятдесят. Молодою, чистою, тоненькою, як лоза вийшла вона заміж за Бориса. З роботою було не густо і вони, зібравши нехитрі свої пожитки, переїхали в містечко сусіднього району. Полетіли різнокольорові будні. Борис багато працював, додому з’являвся ближче до ночі. Валячись з ніг від втоми, жадібно їв вечерю, наспіх мився і засипав, ледь торкнувшись подушки.
Тамара спочатку з головою поринула в облаштування сімейного кута. Господиня вона була хороша. Все було вимито до скрипу, випрасувано, приготовлено, і навіть найвимогливіші очі навряд чи знайшли б до чого причепитися. Але незабаром від одноманітності буднів Тамара засумувала. Ідею її виходу на роботу Борису не подобалася, але піддавшись на скарги та вмовляння він все ж дав добро.
Тамара чоловіка любила. Ніколи в цьому не сумнівалася і плюнула б в обличчя тому, хто сказав би, що вже через пару місяців вона закрутить роман з керівником відділу. Що її привернуло в людині, який годився їй у батьки, вона не могла пояснити собі ні тоді ні зараз. Не інакше, як біс поплутав.
Роман був короткий, але бурхливий. Залицяльник виявився сімейною людиною і його дружина одного разу з’явившись в відділ, влаштувала Тамарі ганебну прочуханку, а після розповіла все Борису. У той же день він зібрав речі і пішов.
Спроби побачитися ні до чого не привели. Родичі чоловіка, друзі, близькі – всі відвернулися від неї. Стали стіною між Тамарою і Борисом. Не було ні скандалів, ні докорів, їй просто дали зрозуміти, що вона – нехороша людина і панькатися з нею ніхто не буде.
І Тамара здалася. Вина перед чоловіком, сором перед родичами і друзями, брудні розмови і цікаві погляди розчавили її. Не було більше ніяких бажань, не хотілося розмовляти, не хотілося їсти й пити. Не хотілося жити. З роботи вона, звичайно ж, пішла і тижнями лежала в порожній квартирі, дивлячись в стіну і ненадовго забуваючись важким неспокійним сном. Все закінчилося нервовим виснаженням і лікарнею. Лікарі розводили руками. Молода і ще півроку тому здорова жінка згасала на очах.
Коли Борис прийшов до неї в лікарню вона була рада без пам’яті. Втупившись йому в коліна, вона ридала і просила вибачення, а він обіймав її худе тіло, щосили намагаючись стримати сльози. Не стримав. Повірив. Пробачив.
Вони почали все з початку. Відносини відновлювалися важко і болісно. Але Тамара, знаючи за собою провину, намагалася щоб ніколи, ні на єдину мить чоловік не пошкодував, що знову повірив їй. Потихеньку все налагодилося. Народилися двійнята – син і дочка. В батьківські клопоти і турботи Тамара пірнула з головою. Борис згодом пом’якшав і вже нічого не видавало в їх спокійному затишному маленькому світі, проблеми, що трапилася в минулому. Тамара ніколи не дозволяла собі нічим зачепити чоловіка, викликати його підозри або ревнощі. Всі ці роки вона, спокутуючи свій гріх, була вірна Борису і любила його.
Вона була впевнена, що все добре. Зросли і пішли у доросле життя діти. У квартирі чистота і затишок, на столі завжди смачна і вчасно приготована вечеря. Саме час жити для себе і радіти життю. А воно он як виявилося.
Борис говорив, говорив і з кожним його словом Тамара втрачала надію, втрачала повітря, втрачала саме життя. Він говорив, що вона для нього так і залишилася чужою, що нічого з цим він зробити не зміг, що і до цього дня не вірить дружині і завжди бачив і бачить з нею іншого і навіть інших.
……
Ніякі розмови з чоловіком не допомогли. Вони розлучилися тихо і мирно. Без скандалів поділили майно і заощадження. І тільки потім повідомили про це шокованим дорослим дітям. Як змогли, пояснили все, приховавши головне. Просто втомилися один від одного, просто хочемо кожен жити своїм життям.
І ось тепер, Тамара залишившись одна, кожен день змушує себе жити далі. Виправити нічого не можна, розплата за необдуманий, найдурніший вчинок у своєму житті прийшла до неї через десятиліття. І вона, знає, що винна. Але є ще одне питання, що не дає їй спокою.
Адже чоловік пробачив її. Сказав, що пробачив і за всі роки сімейного життя вони ніколи не поверталися до цього питання. Всі ці роки вона була зразковою, зразковою дружиною і вважала, що сповна спокутувала свій гріх.
А виявилося, що не пробачив. Всі ці тридцять років він дбайливо ростив і плекав свою образу, не даючи шансів ні собі ні Тамарі. Виходить і він обдурив її? Хіба можна сказати, що пробачив, а потім передумати? Так хіба чесно? Не чесніше було б йому піти тридцять років тому і ніколи не повертатися до неї?
Шановні читачі, яка важка і безвихідна життєва історія, чи не так? Дуже хороша ілюстрація до того, що вираз “Можна пробачити, але не забути” абсолютно не правильний. Можна або пробачити або не пробачити. Хіба може бути пробачення тільки на половину? Але ж якщо не забув, якщо пам’ятаєш і мучишся, то значить не пробачив.
На чиєму боці ви в цій історії? Мені, чесно, кажучи, прикро за обох.
