Марія стояла на кухні і дивилася у вікно, не включаючи світло.
Вона так стояла вже давно, за вікном настали осінні сутінки, пішов дрібний, дрібний дощ, Марина так любила раніше таку погоду, а тепер …
А тепер вона навіть не помітила, вона взагалі нічого не помічала, просто стояла і дивилася у вікно.
Вона не помітила, що з вулиці прийшов промоклий і брудний син, чотирнадцятирічний Василь.
Він порвав нові кросівки, і сховав у найдальній кут шафи. Навшпиньки, не включаючи світла, він прокрався до себе в кімнату, включив лампу і сів за стіл. Якщо, що, він давно робить уроки, просто мама не помітила, він бачив її темний силует, мама дивилася у вікно і про щось думала …
Прийшла незадоволена чимось Полінка старша вісімнадцятирічна дочка, вона скинула брудні черевики, повісила мокрий плащ і хлюпотячи носом, пробігла до себе в кімнату, знову ніхто не чіпав Марію, не вивів її з цього дивного трансу.
У коридорі заухало, включилося світло, потім на кухні яскраво спалахнула лампочка
– Матуся наша, а ти чому в темряві стоїш? Марійко, – запитав чоловік.
– Та – так, – сказала відчужено, – їстимеш?
І раптом згадала, що вона … вона нічого не приготувала …
– Ні, Марія, я до мами заїжджав, вона пиріжків з собою поклала, – ніяковіє, викладаючи обмотані газетою пиріжки, – ось з картоплею, з м’ясом і капустою, а тут, солодкі, з яблуком.
Марія з полегшенням зітхнула
На звуки батька з кімнати вийшов Васька
– О, тату, привіт. А це що? Пиріжки, мммм, – Васька схопив солодкий пиріжок, і прихопивши ще парочку втік в кімнату.
Раніше Марія навсварилася б на хлопчиська, є стіл, їдять на кухні, зараз же вона байдуже подивилася на сина і опустила голову.
– Марія, мама каже, треба їхати на дачу, закривати все, помідори там залишки зібрати, потім капусту прикрити, по снігу вже зрубаємо…
Марія подивилася на чоловіка і відвернулася, закрила очі.
На кухню зайшла Полінка.
-Доча привіт, чоловік її ніби соромиться, виросла дочки, ніби ось тільки була маленька, каталася на татові верхом, любила згорнувшись калачиком лежати біля тата, коли він читає або дивиться телевізор.
А тепер, вона якась доросла стала, не ділиться з татом своїми таємницями і секретами.
Дивиться на всіх зверхньо, закочує очі і здається їй, що вона знає все на світі, всі таємниці світу, і весь цей світ у її, колись, маленьких ніг …
-Доча? Ти що?
-Нічого – буркнула злісно і грубо і відкривши холодильник,так само і зачинила його.
-Доча, ось … пиріжки … бабуся …
-Тату! Ну які пиріжки подивися на мене, я і так набрала зайвого, – Марія розуміла, всі сльози розраховані на неї, вона, як мама, повинна пошкодувати, поспівчувати, втішити …
Але Марія дивилася у вікно відчужено, думками вона була десь далеко …
-Марія ..
-Гаа …, – жінка повернула голову, – ой, ви напевно їсти хочете, – і вона знову сіла на стілець …
-Марія ти заслабла?
-Ні вона хитнула головою, – ні, ні, ні ….
Господи, як важко щось.
Якби чоловік гуляв, був ледарем, їй було б легше, їм обом було б легше, але він ідеальний.
Навіть занадто ідеальний.
Вони всі люблять її.
Чоловік, його мама, його брати і їх дружини, вони всі … всі люблять її.
У них велика, позитивна сім’я. У них все весело і дружно, ось треба їхати, вкривати капусту і збирати помідори ….
А ще … ще, у неї діти. Треба перевірити у Васьки щоденник, запитати у Полінка, що з нею коється, Марія знову відвернулася до вікна.
Їй було вісімнадцять, стільки, скільки зараз Поліні, її дочці, коли вона переступила поріг великої і дружної сім’ї.
-Іди, сказали мама з бабусею – будеш як у Христа за пазухою.
-Я ж не люблю його …
Нічого, стерпиться, злюбиться, – сказала баба, – Зате, вон..як у Христа …
Так і жила …
Подруги заздрили, красивий, розумний, надійний. Сім’я хороша, живе, як у Христа …
Найважче, це зважитися …
Зважитися сказати ці слова, ці жахливі слова …
-Олег, я йду …
-Що Марія?
Вона замовкла, втиснулася голову в плечі, ще є час сказати, що пожартувала, розреготатися і все …
Все піде по-старому, і вона поїде спокійно збирати помідори і вкривати капусту … Ще можна все переграти, все все, і буде, як завжди …
Ні! Вона не хоче, вона не може як завжди …
-Я йду
-Так? І коли повернешся?
-Ти не зрозумів, Олег. Я йду від тебе….
-Куди? Марія …
Вона знизала плечима, вона дійсно не знала куди …
-Не стерпілося, не злюбилося, вибач …
-Що? Марія..Це..це..такий дурний жарт? Так?
І знову їй давався шанс, шанс сказати “Так”, і все стало б на свої місця …
Але вона вперто мовчала, а потім сказала незвично грубо
-НІ
Він похитнувся, так грубо прозвучало це «Ні», так холодно, ніби хтось чужий, не рідна і тепла Марійка, а чиясь чужа, холодна жінка … хто вона?
Де його тепла, мягкая, затишна Марійка …
-Марійко
-Я йду, Олег, – тепер слова давалися їй без зусиль, вона відчула небувале полегшення, таке було з нею, коли в сімнадцять років закінчила школу і поїхала вступати до Києва, одна …
Вона поступила, але заслабла бабуся і мама вмовила Марійку перевестися до рідного міста …
А в вісімнадцять, Марійку віддали заміж, за надійного, за того самого, у якого, як у Христа за пазухою.
І весілля було, і лебеді на капоті машини, і плаття біле, повітряне, все було, як у людей.
І баба, та сама, яка заслабла, танцювала на весіллі.
-Я йду, вибач, – каже і трохи посміхається, не може не посміхатися.
-Марія, я чимось образив тебе? Якщо ти дізналася про Олену, так там нічого особливого, так пофліртував … Я ж чоловік, Марія … Я не зраджував тобі, чесно, ти не думай … ми навіть не цілувалися …
А ми цілувалися, думає Марина і червоніє.
Цілувалися, цілувалися, цілувалися, мстиво думає Марія, цілувалися. І їй подобалося це, і вона літала.
Це вам не стерпиться – злюбиться, це інше.
-Марія, я не розумію, що не так?
Здається Олег зрозумів, що вона не жартує
-Все так, милий, – вона погладила його по щоці, – все так …
-Скажи, ось якщо я скажу тобі, а давай завтра рвонемо в гори або поїдемо на рибалку, а давай на вихідні підемо в ліс, і будемо там цілий день шукати осінні, маленькі опеньки?
Якби він сказав «поїхали» … підхопив би її Марійку на руки, закружляв б і сказав, що готовий з нею хоч куди …Тоді ще можна було б зупинити цей маховик цей неймовірний, що розгойдується маятник … Але цього не сталося …
– Марія … ну ти ж знаєш … ми поїдемо на дачу, це не обговорюється … Риболовля, треба ж … придумала теж.
-А що ти там казав про Олену? Вона напевно мріє збирати останні помідори і вкривати капусту, ти запроси її … А я втомилася … Я йду Олег …
-Мама, – на кухні стояла Поліна і дивилася на матір широко відкритими очима, – мама, в чому справа?
-Ось, – сказав батько – вона йде
-В сенсі? Куди йдеш? Ти чого? Тату, скажи їй
-Не знаю дочко, – голос у Олега тремтить, -не знаю, напевно мама знайшла іншого чоловіка, – сказав він, і ображено стиснув губи
-Що? Якого чоловіка, ти що, вона..вона … вона ж стара ..
-Ах ось як, стара кажеш, ну дякую, доню, дякую.
Марія раптом, відчула якусь – звірячу міць. Це як старий лев в прайді, сперечається з молодим, так і зараз Марія відчула свою силу, вона встала і з посмішкою дивилася на дочку.
Та встала в позу, висунула вперед підборіддя.
-Стара кажеш? Ну-ну, значить, ти вже доросла дочко. Ось і подивимося, як ти будеш справлятися …
-Мама, – Васька заплакав і кинувся до матері, – матуся не йди
-Мій маленький, я не кину вас, – вона обняла його і подивилася на дочку, – я ніколи не кину вас, ти що? Просто зараз, тобі потрібно залишитися вдома, з татом і сестрою.
-Я з тобою, я з тобою мій хлопчик. Почекай трохи, я обов’язково заберу тебе, вір мені.
-Ма-ма, ма-маааа, – заревіла Полінка і обняла матір з братом, – вибач матуся
-Все добре, дитинко. Все добре, я з вами.
-Марія, це … куди ти..ніч на дворі … Давай вранці вирішимо …
-Добре, так…
Вранці, чоловік з дітьми, як ні в чому не бувало, жартували, сміялися, хіба тільки трохи награно.
І тільки Вася крадькома поглядав на маму ніби боячись, що вона пропаде, зникне.
Йдучи, Олег хотів поцілувати її в лоб, як завжди, але вона відмахнулася …
Вона збиралася на роботу в піднесеному настрої … Так добре на душі у Марії не було ніколи.
Він чекав її біля арки, ніжно поцілував, попросив вислухати.
-Запізнююся, – сміється Марія
– Нічого, зачекай..нам потрібно поговорити … Марія …
-Так? – стоїть, посміхається, в осінньому ранковому багрянці, красива, молода, ніби сама осінь …
-Марія, розумієш … Я … Я не можу ..зараз залишити дружину, розумієш … я поговорив, чесно … але вона …
-Вона напевно заслабла, так? Чи ні, вона вагітна? Я вгадала?
-Марія …
-Бувай, – крикнула Марія і попрямувала в бік автобусної зупинки
-Марія …
-Забудь про мене, прощай, йди до своєї вічно вагітної дружини, – вона раптом розвернулася і швидко кинулася до нього, – а знаєш що?
– Тобі ніколи, ніколи не бути з такою жінкою, як я, зрозумів? Тобі нічого не світить, зрозумів? Ні з ким, а те що ми цілувалися, ннуууу за це дякую ..Не фонтан звичайно, але все ж різноманітність, все бувай милий …
І Марія пішла, не поспішаючи, а так хотілося втекти …
Вона їхала в автобусі і плакала, беззвучно, просто плакала.
Якась маленька, сиділа у мами на руках, вона сповзла з колін матері підійшла і простягла їй пупсика, маленького голяка, яким в дитинстві гралася Марія
-На, візьми, не пьячь. Не треба
Марина підняла голову і подивилася на маму дівчинки.
-Візьміть, Марійка просто так ні з чим не расстає, ви їй сподобалися
-Дякую. Тебе звати Марійка?
-Тяк
-Мене теж
-Ого, – дівчинка зробив губки літерою О, – ого, Маійка? Мама, тітка тозе Маійка …
Марія ввечері довго не хотіла заходити додому, в результаті зважилася.
Вона обмірковувала своє життя, думала, що вона буде робити, вирішила йти, сил так жити більше не було … І справа не в тому, любить чи не любить вона Олега, Марія втомилася бути крупинкою, частинкою тієї великої родини.
Вона хотіла окремо відпочивати, не ділиться ні з ким планами, робити те, що їй подобається.
За весь час, за всі ці роки, вони не були з Олегом удвох ніде …
Запитає дітей, Вася точно піде з нею, а Поліна? А ось Поліна …
І з Олегом потрібно чесно поступити, навіщо йому така дружина? Хай он, з Оленкою …
А вона, вона буде працювати, і хоч по десять гривень, але відкладати на мрію …
Вона поїде в Ісландію, і побачить китів …
Марія тихенько пройшла на кухню.
Не включаючи світло, поставила чайник
-Мамо, там котлетки, ми з Поліною посмажили і картопля
-Дякую, синку. А де Поліна?
-У неї побачення
-Серйoзно?
-Ага
-Поїсиш зі мною?
-Давай
-Ви чого в темряві? -Зайшов Олег, включив світло, – ви що? У темряві тріскаєте котлети? Ну ви даєте.
-Тату, ти шо так довго?
-Справи були, синку
-Родичі, я вдома, – прийшла весела і щаслива Поліна, – Матусю, як котлетки? Це ми з Васильком самі зробили …
Матусю, Василько, та вона сто років так не говорила.
Марія дивилася на свою сім’ю, так шкода…Вона все зруйнувала…Своїми руками…
Вже нічого не можна повернути, і бути такою, як раніше, жити тим життям, вона вже не могла …
Діти повечерявши, розійшлися по кімнатах, вони були веселі і щасливі або вдавали, що нічого не сталося.
Олег повільно їв, потім вони пили чай розмовляючи ні про що …
Коли сидіти довше не було вже сенсу Марія встала.
-Ну … я піду еее, помиюся
-Ага
Треба почати розмову, думає вона, треба, треба. Навіщо продовжувати цю огонію, навіщо давати надію. Вона вийшла з ванної він далі сидів на кухні
-Марія ..
-Так
-Знаєш, я тут подумав … Ну її цю дачу, з її помідорами і капустою … Поїдемо в ліс, за осінніми опеньками, а ще … я з колегою домовився, ми на риболовлю поїдемо, він з дружиною завжди їздить , так розповідає, ммм. Вони нас запрошують. Треба з ними подружитися, хороші вони, веселі.
Марія помовчала
-І взагалі, нам пора вже жити своєю сім’єю, як ти думаєш?
Ми ніколи одні не відпочивали, завжди всі разом… І знаєш, я тут подумав, треба напевно починати збирати на китів.
-На яких китів?
-Ну цих, які в Ісландії
***
-Олег, Олег, дивись …
-Ого, який же він … величезний
-Ага
-Не замерзла?
-Ні, давай ще постоїмо …
Давай звичайно, ми для цього сюди і прилетіли, в твою Ісландію.
Іноді так легко все зруйнувати, правда? Але і струс теж іноді буває необхідний.
