Як зазвичай годині о восьмій тітка Ліза приходила до сусідки на лавочку. Насіння полускати, поговорити про життя.
Обидві вдови, вдома нікого. А вони вже стільки часу поруч живуть. Можна було б назвати їх нерозлучними подругами. Але. Кожні їх посиденьки закінчувалися сварками. Та ще якими. Як казав дід Петро, на тій стороні села чутно було.
Ось і сьогодні тітка Ліза вже сиділа на лавці і чекала тітку Дашу. Та з’явилася через хвилин п’ять.
-Здрастуй, Лизавета. Уже сидиш? Так, гріх в таку погоду вдома сидіти. Сонечко он як припікає. Поки не забула, хочу запитати. Вчора ввечері не твій Василь приїжджав? – запитала тітка Даша.
-Приїжджав. Уявляєш, я і не чекала зовсім. Пряників мені привіз моїх улюблених. Гроші пропонував, та я відмовилася. До чого мені, у мене пенсія, – відповіла та.
А перед очима вчорашня картина. Василь “веселий” ввалився в будинок, тільки-но вона гачок відкрила. Не зняв свої грязнющі чоботи і поперся по світлим доріжкам до шафи.
-Мати, грошей дай. Терміново потрібно.
Ліза заголосила.
-Так звідки вони у мене, синку? Ти ж недавно останні 500 гривень забрав. У мене ні копійки не залишилося. Сама без копійки сиджу.
Василь схопив її за руки:
-Не бреши. Ви старі хитрі, копієчку відкладаєте. Давай по хорошому, інакше…
Вона ахнула:
-Що інакше? Силою забереш?
Він посміхнувся.
-Якщо треба і силою.
Вона схлипнула, дістала сто гривень і кинула йому.
-На! Мене не буде, у кого клянчити будеш? Весь в батька, прости Господи.
Він зареготав і отримавши своє, грюкнув дверима. А вона довго розминала кисті рук і плакала. А зранку прала килимки і мила підлогу. Але сусідці про це краще не знати. І так на душі кішки шкребуть.
Тітка Даша посміхнулася.
-Ото ж бо я бачу ти кофту в таку спеку напнула. Знову ховаєш? Був синок у тебе з дитинства бовдуром, таким і залишився. І як з ним Нінка живе і дітей народжує? Не розумію.
Ось у мене донечка Маша, таких дочок ще пошукати треба. Дзвонить кожен день, про здоров’я питає. Вчора он пропонувала путівку на море купити. Але я відмовилася. Такі витрати. Нехай краще дітворі чого смачненького купить. А я свої старі кістки і вдома потримаю, – самовдоволено сказала тітка Даша.
А сама з тугою згадувала, як вчора кружляла навколо телефону, не наважуючись зателефонувати. Нарешті не витримала. Набрала номер, а там незадоволений голос дочки.
-Чого дзвонити? Сказала ж, треба буде, сама наберу. Онуки? А чого ти про них згадала? Жодного разу посилочку не надіслали, ні грошей на одяг. Сама знаєш, як живу. Що? Сашка прогуляє? Ну якщо і буде прогулювати їх, тебе, стару, добрим словом згадає. Приїхати? Картоплю копати? Знаєш, мамо, давай сама. А ми потім приїдемо заберемо. Варення наварила? Молодець. Треба багажник від непотребу звільнити, а то ставити нікуди буде. Ну добре, мам, бувай. Мене щось Сашка кличе, – і в трубці почулися гудки.
Але про це Лізі знати нема чого. А то буде сміятися над такою “донеччиною” любов’ю.
-А картоплю твоя дорогоцінна Машенька приїде копати? – запитала тітка Ліза.
Дарина зробила “великі” очі.
-Та ти що. У неї робота відповідальна, не відпустять. Сашка теж зайнятий.
І тут для Лизавети настав зоряний час.
-А з якої такої посади важливої Машку не відпускають? З посудомийки і підбиральниці чоловіка з канави. Бачила я один раз, як твій Сашка був зайнятий. Цілих шість кухлів біля нього стояло, – єхидно сказала Лизавета.
-Ах, ти так. Хвалиш свого Васю, а він у тебе всю пенсію забирає. І взагалі, пам’ятаєш, як ти мого Федора намагалася у мене відбити в молодості? Чого головою хитаєш? А я добре пам’ятаю. Наговорила про мене небилиць різних, слава Богу, Федечка у мене розумний був і тобі не повірив. Мене любив, – зло крикнула Дарина.
-Ага. А по ночах до Наталі пекарші бігав, – якби ненароком, нагадала Лизавета.
Дарина схопилася з лавки червона, як рак і крикнула.
-А ти свічку тримала? Зате мій не гуляв днями й ночами. Ноги моєї у тебе більше не буде. Злидня ти і пліткарка. Тьху, на тебе три рази, – і скоро побігла додому.
А Лизавета із задоволенням потягнулася. Так їй і треба. А то звикла казки розповідати. Бурчання в животі, нагадало їй, що пора супу поїсти. Правда без м’яса, пісний, зате зі свого всього, а не магазинного.
Увечері до неї зайшла Дарина і похмуро сказала.
-Сковороду віддай, я млинці затіяла з ранку.
Лизавета вже забувши вранішню сварку, сказала:
-Зараз, знайду. А ти проходь, почаювати. У мене пиріг ще є.
Дарина, теж уже відійшовша від сварки, присіла за стіл і похвалила:
-Такий пиріг у тебе завжди смачний виходить. Секретом поділишся?
Лізавета ставлячи на стіл чашки, посміхнулася.
-А чого з хорошим людиною не поділитися. Тобі папірець дати, щоб записала або так запам’ятаєш?
А через годину на все село гриміло:
-Та щоб я, хоч раз до тебе ще прийшла? Не дочекаєшся, пліткарка. І пиріг у тебе кислий і несмачний, – кричала Дарина.
-Іди вже, фантазерка. І щоб ноги твоєї поблизу двору мого не було. Пиріг їй не сподобався. Так ти солодше редьки і не їла нічого, – вторила їй Лизавета.
На наступний день Дарина вже сиділа на лавочці і визирала Лизавету. Та вийшла.
-Яка погода стоїть. Точно до грибів…
І так кожного дня. Ні вони не подруги, а просто дві самотні жінки, які прожили своє життя як могли і вміли. А те що сваряться, так це не зі зла, а скоріше вже за звичкою.
