Чоловік стояв за стовбуром величезного, розлогого дуба. Дерево хиталося під натиском сильного, пронизливо-холодного вітру. От от мав початися дощ.
Пожухла, зім’ята трава із сухими суцвіттями, давала слабкий аромат.
Чоловік спостерігав за ділянкою, обнесеною старим, вже похиленим парканом. Дошки давно прогнили і трималися лише на стеблах хмелю, який розрісся і обвивав паркан з усіх сторін.
Сама ділянка, колись підстрижена, з клумбами уздовж доріжок, кострубатими яблунями і пухнастими кущами жасмину, зараз сумно наїжачилася колючками глоду.
Листя, яке клаптями розносилося по подвір’ю, не могло приховати незібраного, урожаю, що був на землі.
Доріжки з бетонних плиток заростали травою, що жадібно поглинала все, до чого торкалася. Пройтися б лопатою по стиках плит, відчистити доріжки, привести до ладу занедбані галявини… Так, видно, нікому.
Будинок із темними, завішеними шторами вікнами, порослим мохом дахом і димарем, стояв у дальньому кутку ділянки.
Холод пробирався під тонку шкіряну куртку, чіплявся за руки, змушуючи ховати долоні в кишені. Чоловік іще раз озирнувся і, нікого не помітивши, тихо пробрався через дірку в паркані.
Набігла хмара перетворила вечір в чорну, смолисту, мокру сльоту.
Непроханий гість швидко підійшов до дверей і зайшов всередину будинку. Коли очі трохи звикли до темряви, чоловік став обережно просуватися по вузькому коридорчику, виставивши перед собою руки.
Коридор був заставлений стелажами. Високі полиці, що йдуть під саму стелю, були заповнені книгами. Чоловік мимоволі зупинився і вдихнув їхній аромат.
Тоді, в бібліотеці, багато років тому, він теж відчував цей запах. Трохи солодкуватий, наповнений шелестінням і легким тріском спресованих сторінок. Тиша, що стоїть у повітрі, обволікала і забирала з собою, змушуючи забути про час.
Кирило приходив до бібліотеки рано вранці, перебирав картки, вихоплюючи ті, що були необхідні, а потім починалася магія. Книги, розкриваючись перед ним, захоплювали, занурювали в свої надра, зупиняючи внутрішній годинник, накидаючи пелену на циферблати і завішуючи вікна.
Коли Кирило піднімав, нарешті, погляд, то за вікном було вже темно, а відвідувачі один за одним залишали читальний зал.
Дисертація, сторінка за сторінкою, день за днем підходила до свого завершення…
…З тих пір пройшло багато років. Кирило зітхнув. Так, нюхова пам’ять, кажуть, найсильніша. Пов’язавши одного разу якісь відчуття і запахи, вона не розлучить їх ніколи…
Але сьогодні до того відчуття торжества наукового знання, народженого в стінах бібліотеки, колючим реп’яхом причепилося розчарування, гіркота витраченого, перетриманого часу.
Та робота пішла в пісок, ступінь кандидата наук, настільки довгоочікувана, тепер не значила нічого, тому що сама ця наука в тому розрізі, в якому її вивчав чоловік, давно зникла.
Коридор старого будинку раптом розділився надвоє. Одна частина, що йде вліво, закінчувалася дверима, друга виходила в більшу, темну кімнату. Чоловік попрямував туди.
-Непогано для ночівлі! – подумав він. – Сухо, навіть диванчик, ніби, в кутку стоїть.
На порозі кімнати він раптом різко зупинився. У кріслі, повернутому спинкою до входу, хтось сидів.
Долоні спітніли. Кирило зробив крок назад.
-Ні, не йдіть! Що ж ви? – заговорила та, що сиділа в кріслі. – Навіщо двері не закрили? Тепер моя кішка втече на вулицю!
У цьому дзвінкому, мелодійному голосі не було чути занепокоєння. Жінка говорила впевнено і спокійно, ніби нічого й не сталося, ніби Кирило й не заходив до її будинку.
-Я… Вибачте, я думав, будинок… Я думав тут ніхто не живе. Світла ж не було вже давно. Я… Мені тільки переночувати…
-Ох так! Світло! Там, праворуч, вимикач. Можливо, він ще працює. Ну, сміливіше!
Вона ніби жартувала з нього.
Кирило простягнув руку і намацав на стіні вимикач. Кімнату заповнило тепле, жовтувате світло. Тіні розповзлися по кутах і причаїлися там, спостерігаючи за тим, що відбувається.
-Добре, я краще піду! – Кирило, внутрішньо картаючи себе, вже зібрався повернутися на вулицю, але не знав, де вихід. Жінка, ніби прочитавши його думки, тихо сказала:
-О! Заспокойтеся! Все нормально. Відпочиньте, погрійтеся. Я не проти. Дочка приїде тільки завтра вранці, а мені одній набридло сидіти в цій глушині. Розташовуйтеся, де вам зручно.
-Вона дивна, чи що? – подумав чоловік.
Перебувати з дивною жінкою під одним дахом йому зовсім не хотілося, але тут, ніби спеціально, почалася злива.
-Ви, що, не непокоїтеся через мене? – хрипко запитав він.
-Ні, чого ж… Трохи, але зовсім небагато.
Кирило розгублено ступив вперед. Килим поглинув звук його кроків. Жінка навіть не підвелася, щоб розгледіти гостя.
-Зніміть, будь ласка, взуття. Килим буде важко відчистити!
-Добре, – посміхнувшись, Кирило виконав прохання господині.
-Сідайте в це крісло, зніміть куртку. Обігрівач працює добре, скоро зігрієтеся.
Тільки зараз Кирило зауважив, що кімната, на відміну від темного коридору, дійсно, була наповнена теплом. Трохи сухе від роботи радіатора, повітря сушило губи, лоскочучи ніздрі запахом нагрітого пилу.
Чоловік поклав куртку на стілець і пройшов до крісла. Він уважно спостерігав за жінкою. Та лише трохи обернулася, слухаючи його кроки.
Ще трохи, і Кирило опинився прямо перед її кріслом.
-Я не хотів налякати вас, не хотів псувати цей вечір, я…
Він раптом зупинився.
Жінка дивилася кудись повз. Її широко розкриті, в сіточці зморшок, очі були порожні.
-Ох… – Кирило відскочив назад. Жінка абсолютно нічого не бачила.
-Ви чого? – жінка миролюбно похитала головою. – Не варто дивуватися. Зі мною все гаразд. А ось ви далекі від цього! Так, для початку давайте дамо вам чаю і нагодуємо. Ходімо зі мною, допоможете.
З цими словами вона впевнено попрямувала в інший кінець кімнати, відкрила двері і пройшла на кухню.
Повітря наповнилося ароматом свіжої випічки.
-Хліб якраз готовий, давайте, я вам бутерброди зроблю. Будете? – вона обернулася, але дивилася трохи вбік.
-Не треба, правда! Я краще піду! – Кирило мріяв піти звідси, аби тільки не бачити цих очей.
-Даремно! Ви собі навіть не уявляєте, який смачний свій хліб, як хрумтить його рум’яна скоринка, як м’якоть, ще парує…
З цими словами вона вправно схопила кухонну рукавичку, відкрила хлібопічку і вийняла формочку з хлібом. Буханець вислизнув з неї і опустився на розстелений рушник.
-Я додала трохи кмину і насіння соняшнику. Зараз спробуєте і скажете, смачно чи ні!
-Як вас звуть? Я вам заплачу за гостинність! – немов винуватий учень, Кирило м’явся з ноги на ногу в проході кухні.
-Я Олена. Нічого не треба оплачувати. Та й немає у вас грошей. Ось бутерброди, сідайте!
Вона поставила на стіл тарілку з красивими бутербродами і дала гостеві чаю.
-Звідки ви знаєте? – трохи невдоволено запитав Кирило.
-Ну, це складно пояснити. У вас запах, вибачте, невдахи.
-Маячня якась.
-Ні, чому ж. Я, коли бачила, цього всього не помічала, а тепер немов прозріла, але тільки внутрішнім оком, чи що. Ви і рухаєтеся якось так, ноги ставите невпевнено, ніби вони у вас втомилися. І дихаєте, як людина у якої щось трапилося…
Вона була права. Повністю. Кожне слово було правдою. Справи в Кирила стали зовсім кепськими кілька місяців тому. Зарплату не платили, його проекти нікого не цікавили, росли борги по кредитах. Чорна смуга почалася в його житті.
-Від вас пахне безвихіддю, – раптом продовжила Олена. – Це даремно. Невже все настільки погано? І як ви опинилися в наших краях?
-Я просто пішов. Не знаю чому. Занадто багато проблем. Грошей все одно немає і не буде. Я стільки винен всюди. Життя така штука, знаєте. Одним все, а іншим…
Тут він осікся, згадавши, що перед ним сидить зовсім сліпа жінка.
-Вибачте…
-За що? – вона знизала плечима. – Ви даремно шкодуєте мене. А скільки вам потрібно грошей?
-Багато. Я хочу добре жити. Я не гірше за інших, я старався, навчався, від багато чого відмовився в молодості. А тепер нікому не потрібні ні мої знання, ні мій авторитет. На моє місце прийшли ділки хитріші, ось і вся пісня. Ви, я дивлюся, теж живете так собі!
-Знаєте, – вона трохи помовчала і продовжила. – Я теж колись добре заробляла. Висока посада, грошей було багато, я могла дозволити собі відпочивати в кращих готелях, замовляла їжу з ресторанів. Загалом, не бідувала. Але це все ні до чого. Зім’яти і забути!
-Чому?
-Тому що за грошима немає теплоти і добра. Вони бездушні. Я це тільки потім зрозуміла.
У мене був роман. Він одружений чоловік, нічого нового, – Олена посміхнулася. – Красень, галантний такий. Ми працювали разом. Ну, я і завагітніла. До слова сказати, спеціально. Від нього мені нічого не було потрібно. Тільки щоб дитина була. Моя дитина.
І я народила донечку. Зір і так був слабкий, а потім… Знаєте, останній мій спогад, що я бачила, це посмішка моєї новонародженої донечки. Вона була така мила, радісна, солодка… А потім настала чорнота.
Було страшно, дуже. Але я ні про що не шкодую. Я не бачу, якою красунею вона виросла, але я відчуваю, що вона прекрасна. Її усмішка досі сниться мені ночами. Та, дитяча, найперша. Вона раділа, що з’явилася на світ і що мама поруч…
Кирило задумався, слухаючи розповідь цієї дивної жінки.
-Але хіба ви не тримаєте образи, що вам не допомогли? Невже, нічого не можна було зробити?
-Раніше так, мені було гірко від того, що зі мною стало. Я довго вчилася бути такою. Важко було починати все з самого початку. Читати, писати, пересуватися по будинку. Мама допомагала. Спасибі їй… – Олена зітхнула.
-А потім все минулося. Я якось призвичаїлася. Знову з’явилися справи. Я домоглася багато чого. Зверталася до фондів, консультувалася, вчилася.
-Але тепер ви сидите тут, в цьому старому будинку, одна! І нікому не потрібна! Я ж бачу! Сад закинутий, до вас ніхто не приїхав, хоча сьогодні вихідний.
Судячи з вашого вигляду, ви, вибачте, давно не були в салоні краси. Ви живете в ілюзії, що все добре, що щасливі, і більше вам нічого не потрібно. А насправді ви давно такі як і я! Батько не захотів більше допомагати мені. Сказав, щоб я домагався всього сам. Але ж міг, не збіднів би! І тепер я отак живу. Це і є правда. Життя несправедливе…
-О! Скільки у вас образи! Я не знаю вашого батька, не можу нічого сказати, чи правий він був. Я знаю одне – життя, ну, або, Господь, якщо ви віруючий, ніколи не дає нам випробувань більше, ніж ми можемо витримати.
А вже як ми вийдемо з положення – цілком залежить від нас. Цей будинок я люблю. Тут є все, що мені потрібно, не більше, але й не менше. Я люблю сидіти в кімнаті і слухати, як за вікном падають яблука, шелестить листя, як спритно бігають вранці птахи на даху.
Я виразно відчуваю, як один місяць змінює інший. Ви ніколи не помічали, що у кожного з них свій аромат? Я рада, що поруч зі мною є моя дочка. Моя любов сліпа, але я читаю мою дівчинку по диханню. Так було з самого початку. Вам просто, мабуть, немає заради кого старатися. Знайдіть свій сенс життя. І все налагодиться!
Чай давно охолонув, за вікном йшов проливний дощ.
Кирило довго ще сидів за столом, дивлячись в порожнечу. А Олена пішла спати. Вона зовсім не переживала, що він тут. Чуття ніколи не підводило її.
Дивовижний збіг, хитра доля, чи випадковість звели їх у цьому старому будинку, сказати важко. Олена, яка тепер не бачить, бо захотіла чужого чоловіка, Кирило, який плекає образу на свого батька і веде таке життя…
У кожного з них свій шлях, який потрібно пройти до кінця…
Вранці, ще до того, як Олена спустилася на кухню, Кирило наготував дров, відремонтував двері, приготував жінці сніданок і пішов…
Можливо, він змінить своє життя, поки ще не пізно. Поки його душа не осліпла від порожнечі і відчаю.
А Олена буде жити далі, сховавшись під м’яким покривалом темряви, бо її серце все бачить, бо їй є, заради кого…
