Іван не повірив своїм очам – на виїзді з міста, на узбіччі, притулившись спиною до автомобіля, прямо на землі сиділа наречена в шикарному білому платті.
Іван різко загальмував, здав автомобілем трохи назад, вийшов з нього і майже побіг до дівчини.
Вона плакала.
– Дівчино, вам потрібна допомога? – запитав Іван.
Дівчина на його питання ніяк не відреагувала.
– У вас машина зламалася, так? – знову запитав Іван. – Чи колесо лопнуло?
Дівчина продовжувала плакати, не звертаючи уваги на Івана.
– Дівчино, ви скажете, що трапилося? І це … На землі краще не сидіти … Можна заслабнути … І плаття ви так забрудните. Ви, напевно, на весілля поспішаєте?
Дівчина, нарешті, підняла очі на Івана і тремтячим від плачу голосом сказала:
– Привітайте мене … У мене нареченого вkpaлu …
– Що? – Від таких слів на обличчі Івана з’явилася дypнa посмішка.
– Нареченого … Bkpaлu … – Дівчина знову тоненько заскиглила.
– Оце так … – пробурмотів Іван. – Наречених крадуть, це я ще розумію. Чув про таке. Але щоб у когось нареченого вkpaли …
– Угу … – кивнула дівчина. – Прямо з ЗАГСу … Ми навіть розписатися не встигли … Під’їхала машина, а за кермом вона … Він стрибнув до неї і вони …
– А ви чому тут?
– Я за ними гналася … – Дівчина дістала з під себе зім’яту фату, і стала витирати сльози.
– Дівчино, ви ж фату забруднили … – занепокоївся Іван. – Хочете, я вам вологі серветки принесу, у мене в машині є.
– А навіщо вона мені тепер? – дівчина покрутила в руках фату і жбурнула її на дорогу.
– Ну, що ви робите? – Іван метнувся за фатою на трасу, схопив її і повернувся назад до дівчини. – І довго ви тут збираєтесь сидіти?
– Все життя, – гірко сказала наречена.
– Нерозумно … – сказав Іван. – Ви радіти повинні, що це сталося до того, як ви розписалися.
– А що мені тепер робити? – з тугою запитала вона. – Мене ж вдома гості чекають. Мої родичі. І стіл накритий. Вони з мене сміятися будуть. Скажуть – ми тебе попереджали.
– А що, попереджали?
– Угу … Він у мене гулящий … Був … Негідник … Що мені робити? Мене ж з чоловіком чекають … А ви одружений? – Раптом запитала вона.
– Ні, – хмикнув він.
– І правильно … Зараз нікому вірити не можна, ні чоловікам, ні жінкам … Адже це мене моя подруга з ним познайомила … Та сама … Яка його і забрала …
– Та ви що?! – Іван сів на землю поруч з дівчиною. – Хіба таке між подругами буває?
– Виявляється, буває … Може мені виїхати в інше місто? – запитала вона у Івана серйозним тоном. – Я ж тепер бачити нікого не можу … Куди б мені поїхати?
– А поїдемо зі мною, – раптом само собою вирвалося у Івана.
– З вами? – Вона з подивом подивилася на нього. – А ви хто?
– Людина, – знизав плечима Іван. – Вільний, як і ви.
– Теж від когось втекли? – насторожилася вона.
– Ага. – Посміхнувся він. – Від батьків. Поїхав свою долю шукати. А тут ви … Сидите … Ось я і зупинився …
– Дивно … – Вона боязко посміхнулася … – Ви, напевно, очманіли, мене побачивши? – Вона раптом засміялася. – Сидить така фіфа на узбіччі, в білому … Як це нерозумно …
– Та вже … – посміхнувся і він. – То як? Поїдете? Удвох веселіше.
– Прямо ось так, з незнайомою людиною? Хоча … – Вона зробила, паузу. – Судячи з ваших очей, ви не гулящий. Ви дуже навіть серйозний.
– Дуже, – кивнув він. – Я навіть начальником встиг побути. Зовсім трошки. Але мені сподобалось. Поїдемо?
– А як же мої родичі? Хоча, їм, напевно, мій свідок вже все розповіла. А знаєте що … Давайте, спочатку, все-таки, до моїх родичів заїдемо. Послухаємо, як вони будуть сміятися.
– Зі мною?
– Звичайно, з вами. Без вас я не поїду. З вами не так страшно.
– А це зручно?
– Після того, що зі мною трапилася, ваше запитання звучить як мінімум дивно. Я їм скажу, що ми заїхали поїсти, перед далекою дорогою. Ми далеко поїдемо?
– Чим далі, тим краще.
– Ось! – зраділа. – І заодно відсвяткуємо моє на щастя невдале одруження. А потім я зберу трохи речей, і … Якщо ви, звичайно, не передумаєте …
– Мене Іваном звуть, – сказав він, рішуче піднімаючись з землі.
– А я Марія, – вона теж піднялася і простягнула йому руку.
– Дуже приємно. – Він потиснув її тендітну долоню. – Сідайте в свою машину, я поїду за вами. А далі – нехай все буде так, як повинно і бути.
– Якщо ваша машина раптом безнадійно відстане, я на вас не ображуся, – все так же весело сказала Марія, і відкрила дверцята свого автомобіля.
– Не відстану. – відповів Іван. – Навіть не намагайтеся від мене відірватися.
І два автомобіля помчали в незвідані далі …
