Ірина втомилася. Від усього. Від усіх. Від потоку інформації. Від проблем у сім’ї. Від нерозуміння оточуючих. Від безгрошів’я. Від нелюбові.
Вона йшла вулицею, опустивши голову, дивлячись собі під ноги, і подумки вела діалог з усім тим, від чого втомилася. Хоча, швидше, монолог, бо ніхто їй, у її думках, звичайно, не відповідав.
─ Як же всі дістали! Кажеш, кажеш, а вони не чують, не розуміють. Роблять що хочуть. Потім волосся на собі рве. А я попереджала, що так і буде! Не хочуть прислухатися до розумної людини, хай відгрібають. А цей? Зарплата жебрацька. От походить у рваних черевиках цієї осені, поїсть казна що, може зрозуміє щось. Хоча навряд. Діти давно не дзвонять. Невдячні. Стільки сил у них вклала! Виростила, вивчила, весілля зробила! Ні тобі поваги, ні тобі турботи, ні любові. І навіщо мені це треба було? Говорила ж мама, що вистачить однієї дитини! Не послухалася. Все життя не доїдала. На морі була, коли у школі навчалася. А найнеприємніше, що вже й не з’їжджу. І навіщо таке життя? Ще й погода така мерзенна…
─ Іра! ─ сусідка по старій квартирі Марія летіла напереріз, ─ а я думаю ─ ти чи не ти. Як я рада тебе бачити!
─ Привіт, Марійка, ─ всім своїм виглядом Ірина постаралася показати, що не дуже схильна до спілкування і жодної радості з приводу зустрічі не відчуває.
Але Марія нічого не помітила.
─ Уявляєш, сьогодні просто чарівний день! – заторохтіла вона, – вранці встала, обід приготувала, тай думаю прогуляюся. Так захотілося до парку сходити. Пам’ятаєш, де ми з візочками гуляли?
Приходжу, а там така краса! Блакитні ялинки виросли вище за мене! А пам’ятаєш, як ми їх садили на суботнику? Маленькі були. Зараз – око не відірвати! Гілочка у гілочку! Стоять, суворі такі. А довкола все золотом усипано. Ходила, листя підкидала, як у дитинстві!
Потім дивлюся ─ білка! Уявляєш? Гарненька така, очі бусинки. І ручна. Шкода пригостити не було чим. Коротше, подруго, як у казці побувала!
Ти кудись, поспішаєш? Може давай у кафе – побалакаємо.
─ З роботи йду, втомилася, ─ буркнула Іра у відповідь, ─ не до кафе мені.
─ Та годі тобі, Ірино, так давно не бачилися. Давай посидимо, поспілкуємось. Там і відпочинеш. Цікаво, як твої діти, як чоловік?
─ Ні, в кафе не піду. Дорого. Давай на лавці посидимо, – неохоче погодилася Ірина, зрозумівши, що від Марійки легко не відбудеться.
─ Замерзнемо, ─ Марія зіщулилася, ─ краще погуляємо.
Десяток метрів пройшли мовчки. Розмова не клеїлася.
─ А ти все така сама, ─ Ірина заговорила поблажливо, з неприхованим підтекстом ─ бігаєш, веселишся як дитина.
─ А чому засмучуватися? ─ щиро здивувалася Марійка, ─ ти тільки подивися, як здорово ми живемо!
─ Здорово? ─ Ірина насупилась.
─ Ну, звісно! Робота є, в магазинах повні полиці, діти виросли, люди довкола чудові! Стільки можливостей!
─ Яких ще можливостей? Ти про що?
─ Дивись: раніше інтернету не було. Зараз – краса просто! Я стільки фільмів переглянула! Стільки книг прочитала! У таких місцях побувала! Хіба я могла припустити, що так буде?
─ Нісенітниця якась. Мені сидіти в інтернеті ніколи. Досить того, що телевізор дістає.
─ Ні, Ірочко. Я люблю в мережі полазити. Звісно, коли час є. А ще там знайшла роботу. Віддалено. Піду на пенсію, а робота залишиться, дохід знову ж таки.
─ Ой, Марія, не сміш. Який дохід? Дивлюсь, твоїй сумці сто років вже! Доходи в неї…
─ Ця сумка ─ моя улюблена. Розумієш? Поки таку ж не знайду, міняти не буду.
─ А дітям який ти приклад подаєш, сидячи в комп’ютері?
─ Не пересмикуйте, Іро. Нормальний приклад. Діти вже працюють. У нас завжди є про що поговорити. Те, що мама комп’ютер освоїла, вони лише вітають.
─ На все в тебе є відповідь, ─ Ірина вже не приховувала роздратування, ─ ще скажи, що ти в шлюбі щаслива. Пам’ятаю твого Вітьку – не подарунок, скажемо прямо.
─ Так, я щаслива! І Вітя в мене золото, а не чоловік. Завжди поряд, допомагає, підтримує. А недоліки? Та в кого їх нема? Я сама далеко не свята.
─ Щось, подруго, настрій у тебе зіпсувався, ─ Іра задоволено усміхнулася.
─ І не сподівайся, Ірочко. У мене все чудово: цікава робота, коханий чоловік, чудові діти. І життя мене щодня радує, подарунки дарує. Одна ручна білка чого варта! І люди мені трапляються лише добрі. А коли такі, як ти, ─ так це для того, щоб я не забувала, яка я щаслива!
Марійка розвернулась і пішла в інший бік, залишивши Ірину в повному здивуванні.
