– Я візьму до себе в клас вашу дівчинку, якщо ви не проти, – сказала вчителька, яка стала ненавмисним учасником розмови моєї мами, завуча і ще однієї вчительки.
Та вчителька, в клас якої мама намагалася мене влаштувати, брати категорично мене не хотіла.
– Так вона ж у вас двієчницею буде, читати не вміє, літери навіть в склади не може скласти. – Ось такий був у неї аргумент. – А де це бачено, щоб в “А” класі були двієчники?
Вона була права. Ні читати, ні писати я не вміла, мама зі мною займатися не могла, так як я була абсолютно проти сидіння за букварем в літні дні. Мені потрібно було гуляти, мама так і говорила завжди: “З ранку до ночі на вулиці бігаєш”. А я всього лише хотіла дізнатися кожен закуток в нашому дворі, а потім не тільки в нашому, і залізти на кожне дерево. А з такими бажаннями навіть з ранку до ночі не впораєшся.
Але Зоя Михайлівна мабуть щось тоді в мені вгледів. Так я опинилася в “Б” класі. Поведінка було жахлива, але ось вчилася я відмінно. Мені було легко і цікаво, вона вміла знайти ключик до кожної дитини.
Як ми її любили! У нашому класі до п’ятого не було не те що двієчника, а навіть трієчника, тільки відмінники. А по-іншому у Зої Михайлівни вчитися не вийшло б.
Зоя Михайлівна була вже на пенсії, коли випускався з початкової школи наш клас. Своїх дітей у неї не було, заміжня вона теж не була. Все життя присвятила навчанню дітей.
Ми часто на вихідних збиралися у неї вдома, для нас це було справжнє свято. В її будинку завжди були свіжі квіти, багато-багато різних і смачних цукерок, хоча в той час це був дефіцит.
Часто заставали у неї в гостях кого-небудь з колишніх її учнів, хтось залишався з нами і розповідав різні історії зі своїх шкільних років, про поїздки в різні місця всім класом. І ми мріяли, що через багато років будемо приходити і приносити смачні цукерки і розповідати іншим дітям про те, як самі були такими ж.
Зоя Михайлівна жила одна в трьох кімнатній квартирі, яка дісталася їй ще від батьків. Обставлена дуже просто, але з таким смаком. Можна було ходити і розглядати різні речі на поличках, які їй привозили учні або майстрували самі. А в одній кімнаті були тільки суцільні полиці з книгами, море книг, а поруч затишне крісло.
Ось в ньому вона і сідала, а ми як курчата сідали на м’якому килимі біля неї, хтось навіть лежав. Вона діставала якусь цікаву книгу і читала нам, а потім ми бурхливо обговорювали прочитане. Також у нас велися бесіди і на інші теми, вона розповідала про художників, поетів, композиторів, ставила пластинки, і ми занурювалися в світ мистецтва.
Кожне початок сезону наш клас відправлявся з мольбертами в парк, який був розташований недалеко від її будинку. І там, занурюючись в тишу світу, ми переносили на чистий аркуш новий сезон, хто як його бачив і відчував. Тільки взимку ми малювали у неї вдома, дивлячись з вікна на парк. А які картини виходили у Зої Михайлівни, просто чудо, вона потім дарувала її одному з нас. Ми грали в шашки і переможцю діставався приз.
Закінчивши школу, ми часто їздили до Зої Михайлівні. Після нас вона випустила ще одних дітей і пішла зі школи. Але не на відпочинок, як можна було подумати, вона стала займатися з дітьми вдома.
Зоя Михайлівна пішла на вісімдесятому році. Сидячи в своєму улюбленому кріслі, і з книгою в руках, вона закрила очі і ніби заснула. Поруч була одна з її учениць, Катя. Їй вже було більше сорока років, Катя працювала терапевтом і після зміни постійно забігала провідати Зою Михайлівну.
Такої кількості плачучих людей на похоронах я ніколи не бачила, а скільки було квітів, скільки сказано слів.
Ось така була Зоя Михайлівна, її сім’я складалася не з кількох людей, а з десятків люблячих її людей. Вона пам’ятала кожного учня, для кожного вона знаходила потрібне слово, ніколи навіть не намагаючись хоч трохи показати свій авторитет, цього просто не було потрібно. Все було зрозуміло без слів і такий приклад в ранньому віці всім задав правильний орієнтир.
Як сказав один з її учнів: “Зоя Михайлівна була не просто вчителем, вона була першим в нашому житті наставником на шлях любові і спраги пізнання цього світу. Вона показала який прекрасний, доброзичливий і дивний цей світ”.
