Чим ближче вони наближалися до дому батьків Тимофія, тим розгубленішим ставало його обличчя. Поглянувши на хлопця в черговий раз, вона запитала прямо:
-Тимко, ти впевнений, що мені треба знайомитися з твоїми батьками?
-Ярослава, я ж люблю тебе!
-Чому ти так невпевнено говориш?
-У мене батьки строгі… Вони багаті…
-Тимко, це я вже зрозуміла по котеджному селищу, в якому ви живете, але причому тут відношення твоїх батьків?
-Гаразд, Ярослава, все буде нормально!
Підійшли до, далеко не найбіднішого, котеджу. Дівчина тільки похитала головою:
-Мдаа! Ми з мамою в трикімнатній живемо і то вважаємо, що у нас хороми. У тебе батьки, ким працюють?
-Тато великий начальник на нашому механічному заводі. Мама там бухгалтером працює, – на обличчі Тимофія, так і читалася гордість.
Він підштовхнув дівчину в величезну кімнату, де за столом з зарозумілим виглядом сиділи його батьки.
-Тато, мама, знайомтеся! Це моя дівчина. Звуть – Ярослава. Я вам вже казав, – вказав рукою в бік батьків. – Мій тато – Яків Аркадійович, моя мама – Фаїна Олексіївна.
Батьки лише злегка кивнули головами, уважно розглядаючи дівчину.
-Сідайте! – скоріше наказав, ніж попросив батько.
Вони сіли.
-Як мені сказали, – почав господар котеджу, звертаючись до дівчини, – ти живеш з матір’ю без батька…
-А яке це має значення? – прямо запитала дівчина.
-Та саме найбільше, – зі злістю в голосі вступила в розмову господиня. – Я не збираюся одружити свого сина на кому попало.
-Мама…
Хотів сказати щось Тимофій, але батько грубо його перервав:
-Помовч!
-А я до вас в невістки особливо і не нав’язуюсь, – сміливо продовжила дівчина.
-А ось воно що, – долучився до розмови батько. – А навіщо тоді прийшла?
-Ваш син запросив, – Ярослава повернулася до хлопця. – Але дивлюся, щось він слово вимовити боїться.
-Я.., – знову щось хотів сказати Тимофій.
-Помовч! – перебила його на цей раз мати.
-Рада, була знайомству, – Ярослава встала. – Я, мабуть, піду!
-Я проводжу, – несміливо запропонував хлопець.
-Ні дякую! Сама дійду.
-Тимофій, сядь. Нехай іде! – почула вона за спиною голос людини, яка могла б стати її свекром.
Софія вийшла в коридор і стала з посмішкою дивитися, як роздягається її дочка. Рухи були різкими. Обличчя виражало роздратування:
-Як я зрозуміла, похід до батьків Тимофія виявився невдалим.
-Невдалою виявилася моя дружба з цим Тимофієм, – з сарказмом відповіла дочка. – Його батьки дуже круті, а я – безбатченка.
-Батько ж у тебе є. До цих пір дуже хороші гроші на твоє виховання посилає. До того ж, я прекрасно знаю, що на твоїй банківській картці, яку він тобі подарував, теж завжди є гроші.
-Гроші – це добре, але мені хотілося б його частіше, ніж раз на рік, бачити. Ось поїду і висловлю йому все.
-Він сам збирається приїхати.
-Ой, подумати тільки! – Ярослава похитала головою і з сарказмом вимовила. – Мій татко, до нас в гості приїде!
-Гаразд, іди вечеряти! – махнула рукою мати. – Тебе там, схоже, не нагодували.
Службова машина Якова Аркадійовича зупинилася біля заводоуправління.
Киваючи всю дорогу в знак вітання дійшов до свого кабінету. Зайшов. Відповів тим же кивком на вітання секретарки, буркнув:
-Що нового?
-Максименко завтра приїжджає.
-Так?! – задумливо додав. – Приготуй каву!
Яків Аркадійович зайшов до свого кабінету, сів у крісло і задумався:
-Приїжджає новий власник заводу. Директора вже звільнили. На його місце три кандидати, в тому числі і я. Треба цьому Максименку сподобатися. Що він собою являє? Великий бізнесмен, можна сказати олігарх…
Зайшла секретарка, поставила на стіл каву.
-Люба, що ти знаєш про нового власника нашого заводу?
-Звуть – Едуард Юрійович. Сорок вісім років. Приблизно, двадцять років тому, закінчив наш політехнічний, поїхав до Києва, – тут же відповіла його секретарка. – Неодружений.
-Так, так, значить місцевий?
-Ну не зовсім. Народився в сусідній область…
-Гаразд, Люба, спасибі! Іди, – махнув рукою Яків Аркадійович.
Весь наступний день Ярослава просиділа вдома, розмірковуючи про майбутнє життя:
-Школа позаду треба кудись вступати. Батькові так і так доведеться зателефонувати. Кудись влаштує, – важко зітхнула. – Перше знайомство з кандидатами в свекри і свекрухи закінчилося невдало. Це що ж, виходить і знайомства з іншими батьками інших хлопців можуть так само закінчитися? З цим Тимофієм, звичайно, покінчено. Будемо вважати – перший невдалий досвід.
Все завтра дзвоню батькові! Мама каже, начебто, він сам приїде! Минулого літа була у нього, він щось про це нічого не говорив. Чому у всіх нормальні батьки, а у мене… Мама – тут, тато – в Києві. Не розписані.
Під ранок пролунав дзвінок домофону. Господиня, накинувши халат. Кинулася до дверей:
-Хто?
-Соня, це я!
-О, Боже, Едуард!
-Мама, хто там? – вибігла донька.
-Батько твій!
І ось він зайшов. Високий, наполовину сиве волосся. Дорогі джинси, піджак повністю розхристаний, і сліпучо-біла сорочка, видавали в ньому впевненого в собі чоловіка, який досяг всього в житті. Або майже всього.
-Тату! – дочка кинулася на шию.
-Доню!
Ярослава злилася на батька, коли його не було поруч. Але в тих рідкісних випадках, коли той з’являвся відчувала себе абсолютно щасливою і захищеною.
-Здрастуй, Софія! – обійняв дружину.
-Здрастуй! – та посміхнулася, але при цьому важко зітхнула.
-Ярослава, – він загадково подивився на дочку. – Я тобі на вісімнадцять років подарунок так вчасно і не подарував. Дивись!
Підвів дочку до вікна. Вказав на дорогу машину біля будинку:
-Твоя. Там водій. Все покаже, всьому навчить.
-Дякую, тату!
Дочка швидко вмилася, одяглася і кинулася до подарунка.
-Софія, – він підійшов до дружини. – Треба серйозно поговорити.
-Про що?
-Про наше життя. Ми вже не молоді. Давай, почнемо нормальне життя.
-Завжди все від тебе залежало і зараз залежить.
-А тепер ти, Соня, вирішуй! Хочеш в Київ поїдемо. Ярославі, все одно вчитися треба. Хочеш тут залишимося. Інститут тут непоганий. Університетом зараз називається. Я тут деяку нерухомість придбав.
-Яку?
-Ваш механічний.
-Ти що олігархом став?
-До олігарха мені далеко.
-Сам вирішуй! Ярослава повернеться обговоримо. Може, правда, по нормальному почнемо жити.
-Дякую, Соня!
Дочка повернулася години через три. Влетіла в двері, як вихор:
-Тато, мама, я сама машину водила!!! Як це здорово!
-Вмивайся і сідай за стіл! – наказала мати. – Серйозна розмова має бути.
Вмилася. Всі сіли за стіл.
-Так, дівчата, – почав Едуард Юрійович. – Давайте, почнемо нове, спільне життя.
Він обвів їх поглядом і, не давши отямитися, продовжив:
-Є два варіанта. Перший, ми переїжджаємо в Київ. Другий варіант, ми залишаємося тут. Я за другий варіант. Київ місто галасливе. Так нам туди все одно доведеться постійно їздити. Заперечень проти другого варіанту немає.
На обличчях дружини і дочки щасливі посмішки.
-Механічний завод тепер наша власність. Тому нам всім трьом доведеться гарувати, – повернувся до дружини. – Софія, ти за освітою бухгалтер. Тобі доведеться два роки попрацювати заступником головного бухгалтера завод. Потім вона піде на пенсію. За цей час ти повинна навчитися всі економічні питання вирішувати самостійно.
-Я не впораюся.
-Софія, це питання не обговорюється, – посміхнувся. – Ти впораєшся. Звільняйся зі своєю робіт. Тиждень тобі вистачить?
-Мабуть, вистачить.
-Так, Ярослава, ти вступаєш до нашого інституту… університету. І починаєш працювати на заводі з самих низів. Для почав пару років диспетчером, потім попрацюєш у відділі кадрів. Ти моя спадкоємиця. Через двадцять років завод буде твоїм. За цей час ти і твій майбутній чоловік повинні розбиратися в проблемах заводу, принаймні, не гірше за мене.
-Тату, це ти серйозно? – на обличчі доньки читалося і здивування, і захоплення.
-Цілком. Завтра з ранку знайомлю тебе з одним молодим чоловіком, – він посміхнувся. – Ярослава, у тебе хлопець є?
-Тепер уже немає.
-Посварилася?
-Ні, тату, я помилилася.
-Гаразд, відволікся. На чому зупинився? Ах да! Завтра познайомлю тебе з одним молодим чоловіком. Він поки буде виконувати обов’язки директора заводу, – батько загадково посміхнувся. – Потім подивимося.
Ще вчора Ярослава не знала як вступити в доросле життя? Де вчитися? Де працювати. І раптом… Все перевернулося. Вірніше, прийшов тато і все перевернув.
Заграла музика на її телефоні. На її обличчі промайнула посмішка – Тимофій:
-Здрастуй, Ярослава! Напевно. Нам більше не варто зустрічатися…
-Тимофій, звичайно! – з іронією в голосі погодилася дівчина. – Я розумію, що не пара такому хлопчикові, як ти. Адже ти живеш в котеджі і у тебе такі круті батьки. Прощай, Тимофію.
І Ярослава вимкнула телефон.
На наступний день вона з батьком прибула на завод. Зайшли в кабінет директора, з-за столу встав і попрямував до них молодий чоловік:
-Здрастуйте, Едуард Юрійович!
-Здрастуй, Володимир Данилович! – посміхнувся той. – Ось знайомся, моя дочка, Ярослава!
Дівчина зустрілася поглядом з молодою людиною і її здалося, щось перевернулося у неї в грудях, і він дивився на неї, якимось захопленим поглядом. Вони навіть не помічали загадкової посмішки Едуарда Юрійовича.
Всі заступники сиділи в кабінеті для нарад. Кожен сидів на своєму місці, в міру наближення до директорського крісла. Вони відчували, що в їхній кар’єрі можуть бути зміни. Хтось наблизитися до цього заповітного крісла, хтось залишиться на своєму, а хтось і своє втратить.
Зайшов Володимир Данилович, привітався, сів на головне крісло. На обличчі Якова Аркадійовича майнула крива посмішка:
-Не встигло молоко на губах обсохнути, а вже директор. Правда, Максименко сказав, що тимчасово виконуючий обов’язки директора. Він, звичайно, правильно робить – нас-то він поки не знає. Але все одно в подальшому йому доведеться поставити директором, когось з нас. Цей хлопчисько завод не потягне – таких справ накоїть.
-Здрастуйте, панове!
До кабінету увійшов сам Максименко, підштовхуючи вперед… Рот Якова Аркадійовича мимоволі відкрився, вираз обличчя став неймовірно дурним. А власник заводу сказав:
-Дозвольте представити мою дочку, Ярославу Едуардівну. Маю велику надію, що ви надасте їй посильну допомогу в засвоєнні всіх премудростей управління заводом. Поки вона попрацює на низових посадах. Поки…
Яків Аркадійович не міг повірити. Ця була та сама дівчина, яку два дні тому приводив його син. І яку, по суті, він сам виставив. А заповітне крісло ж було зовсім поруч. Він зустрівся поглядом з дівчиною. На обличчі тієї майнув посмішка.
Тільки-но закінчилася нарада, Яків Аркадійович, на службовій машині помчав додому на обід. Він іноді їздив обідати додому, але сьогодні це було необхідністю. Правда, їсти зовсім не хотілося.
-Яша, ти на обід! – зустріла його дружина.
-Де син? – грубо запитав він.
-У себе. А що трапилось?
Яків Аркадійович кинувся туди, дружина за ним.
-Тимофій, – закричав він, ледь увійшовши в кімнату сина. – Ти Ярославі дзвонив?
-Так, тато, як ти сказав. Ми з нею розлучилися назавжди.
-Що ти накоїв?!
-Яша, Яша, що трапилося? – злякано запитала дружина.
-Ярослава – дочка Максименка.
-Якого Максименка?
-Того самого. Нового власника нашого заводу.
-Та ти що?!
-Сину, – Яків Аркадійович з благанням в голосі звернувся до сина. – Подзвони їй, вибачся! Запроси в гості! Ми з мамою теж вибачимося.
-Тату, я нічого не зрозумів, – син розгублено дивився на батька. – Ти ж сам сказав…
-Синку, як ти не можеш зрозуміти? Вона дочка власника нашого механічного заводу. І на чолі цього заводу, в подальшому можеш стати ти сам.
-Тату, я не буду дзвонити, – твердо сказав Тимофій. – Вона не пробачить.
Ярослава весь день пробігала по заводу. Вона навіть уявити не могла, наскільки він величезний. З трепетом заходила в цехи, в супроводі головного диспетчера заводу. З подивом дивилася на величезні верстати. Все шуміло і гуло. Супроводжуючий, щось пояснював. Що-небудь зрозуміти, дівчина поки не могла, але твердо вирішила, нехай пройдуть роки, але вона розбереться у всьому.
Робочий день давно закінчився. Продовжуючи перетравлювати все побачене і почуте, дівчина попрямувала до прохідної.
-Ярослава, – гукнув її хтось.
Повернулась. До неї підійшов Володимир. На обличчях обох майнула радісна усмішка.
-Ми з тобою, по нормальному так і не познайомилися, – продовжив молодий чоловік. – Давай, я тебе проведу до будинку!
-Але я далеко від заводу живу.
-Так це ж добре.
Вийшли з прохідної. Ярослава взяла його під руку. І вони, весело розмовляючи, попрямували в обійми міста.
І звичайно ж, вони не бачили, як з вікна свого кабінету на них дивився Едуард Юрійович. Він завжди знав, що треба робити і все задумане ним завжди збувалося.
