-Ви серйозно? – Гена здивовано глянув на бухгалтерку і знову почав вивчати свій розрахунковий листок. – А чи можна якось зменшити цю суму?
Бухгалтер зняла окуляри:
–Загалом, Геннадію, якщо вже надійшла постанова про призначення аліментів, то все. Чверть від усіх зарахувань ви зобов’язані переводити на вказаний рахунок, — на підтвердження жінка потрясла у повітрі папірцем.
Додому Гена йшов у пригніченому настрої. Мало того, що Оксана сина зовсім йому не дає, то ще й мала нахабство подати на аліменти. Наче він – злісний неплатник якийсь. Адже він платить.
Коли п’ятсот гривень підкине, коли – тисячу. Минулого місяця взагалі гумові чоботи малому купив. І все мало цій мегері. Бракує на гулянки, вирішив Гена. Дитині, їй що, хіба треба багато? Тарілка супу, та й ситий.
У таких сумних думках він прийшов додому.
-Сину, що сумний такий? Знову мабуть через Оксанку свою? – кинулась до нього мати.
Катерина Семенівна завжди якимось чуттям здогадувалася, коли Гена переживав через колишню дружину.
–Так, мамо… Коротше, на аліменти вона подала. Тепер я повинен працювати, і отримувати на дві тисячі менше.
Від несподіванки Катерина Семенівна навіть руками сплеснула.
-Та ти що! Зовсім нас по світу пустити хоче. А я тобі казала, не пара вона тобі, — заголосила бабуся. – Що ж робити… Не розуміє вона, що життя тобі псує?
Гена пройшов на кухню і руками дістав із каструлі котлету:
-Мені й так на життя не надто вистачало, а тепер як?
-От от. Це вона на зло тобі. Що там тих вісім тисяч, ні про що. Для підтримки штанів і мало, а якщо ти з дівчиною в кіно, скажімо, зберешся? Вона, мабуть, думає, що ти маєш хрест на собі поставити, негідна, — підтакувала синові мати. – Ну постривай… Потанцює вона ще в нас.
Коли п’ять років тому Геннадій з Оксаною вирішили одружитися, свекруха одразу була проти. Як їй не бути проти, якщо невістка заявилася вже вагітною і то на пізньому терміні.
А Гена завжди був поступливим хлопчиком і слухав молоду дружину, розкривши рота. Тому якщо Оксана сказала, що винаймати житло дорого, а вигідніше жити у мами, то так тому і бути.
Пройшло зовсім небагато часу, коли у молодих народився Сашко. Перший рік малюк, здавалося, взагалі не спав, а лише постійно плакав. Невістка стала схожа на тінь і намагалася взагалі не виходити з кімнати. А Катерина Семенівна тільки під’юджувала:
–Ось бачиш, синку, навіть і не рада тобі дружина… Хоч би одяглася і причесалася, все-таки чоловік додому з роботи прийшов.
Кажуть, що нічна зозуля завжди перекукує денну. Але не в цій історії. Слова свекрухи потрапляли на благодатне поле і так напружених стосунків молодих.
Годувальником родини Гену можна було назвати тільки з великою натяжкою: у вахтера дуже скромна зарплатня. Справа скінчилася тим, що, тільки-но маленькому Сашкові виповнилося півтора роки, Оксана швидко влаштувала малюка в дитячий садок, а сама – подала на розлучення.
-Та лиши собі свої копійки, – кинула вона услід колишньому чоловікові, коли вони розходилися. – Дитину не побачиш, сама виховаю.
Спочатку так воно й було. Оксана влаштувалась на гарну роботу і навіть взяла іпотеку. А Гена усвідомив себе вільним чоловіком, лише іноді згадуючи сина. Як правило, це траплялося не частіше ніж один раз на місяць.
І ось, через чотири роки після розлучення, така несподіванка. Аліменти.
Одна справа чути, як на цю тему базікають мужики, і зовсім інша – недорахуватися частини зарплатні. На яку у Гени, само собою, були плани – йому дуже вже хотілося придбати новий джойстик для ігрової приставки.
-Вона думає, що така розумна? – риторично звернувся до матері Гена. – Якщо їй грошей не вистачає дитину утримувати, нехай віддає її мені.
На подив Гени, Оксана навіть не стала сперечатися. Тільки розреготалася, почувши від колишнього чоловіка розрахунок зразкового утримання дитини.
-Тобто ти не можеш прожити на три чверті своєї зарплати, при тому, що живеш з мамою? А я на твої дві тисячі дітей годую-одягаю та ще коханців на Мальдіви встигаю возити? – ледве стримуючи сміх, уточнила Оксана.
-Чого ти розумієш? – здійнявся Гена. – Не можеш забезпечити – сиди і мовчи. А я з Сашка мужика зроблю… Нехай зі мною живе, а ти мені аліменти плати.
Того ж вечора у квартирі Катерини Семенівни пролунав дзвінок. Красива, добре одягнена брюнетка зовсім не була схожа на тут розпатлану дівку, якою Оксана йшла з цього будинку.
–Оксано? – здивовано промимрила колишня свекруха.
–Доброго вечора… Гена сказав сина привезти, – швидко почала жінка. – Якщо що, дзвоніть, я пішла. Сашуля, слухайся тата.
Не встигла Катерина Семенівна хоч щось збагнути, онук уже пройшов до спальні і ввімкнув канал із мультиками. Тут сина і виявив Гена, який прийшов з роботи:
–Ну, і які з ним труднощі? Сидить, розумна дитина, телевізор дивиться.
Але проблеми розпочалися вже з ранку. Гена ніколи в житті не вставав ранком раніше за сьому. Сьогодні ж йому довелося піднятися майже о п’ятій, щоб встигнути відвезти сина до садка. Думка, що так тепер буде завжди, радості не додавала.
-Ой, а ви Сашин тато? Нарешті, ми з вами познайомилися… – розквітла вихователька побачивши Гену. – Вам потрібно півтори тисячі за харчування здати, півтори за гуртки та ще до фонду групи тисячу. Мама, мабуть, вам уже сказала?
-Що? Які гуртки? – у Гени навіть закрутилася голова від великої кількості цифр.
-Сашко ваш ходить до логопеда раз на тиждень та ще на «Веселі цифри». До кінця тижня здасте, гаразд?
На роботу Гена їхав похмуріший за хмару.
Але це були лише квіточки. Не встиг він із зручностями розміститися у своїй вахтерській комірчині, як йому подзвонили з садка.
-Тут у нас фотограф прийшов. Вашого Сашка записувати на фотографування? Загальне фото 200 гривень, а портретне триста.
-Не треба, – похмуро відповів Гена, розуміючи, що він не те, щоб купити новий джойстик, а навіть щось для себе на вечір не зможе дозволити собі найближчі десять років.
-Але ви розумієте, Геннадію Петровичу, це ж пам’ять на все життя дитині…
-Не треба, – він поклав трубку.
Наступного дня, з важким серцем, Гена віддав виховательці гроші за харчування та половину суми до фонду групи. Другу половину, на його глибоке переконання, мала віддати колишня дружина.
Все-таки дитина — це спільний проект і витрати теж мають бути загальними. Не встиг він поділитися своїми міркуваннями з вихователькою, як вона заявила:
-Ви ще Саші футболку із шортами та кросівки до завтра у шафу покладете, добре? А то вашій дитині нема в чому ходити на спортивні заняття.
Щойно відпрацювавши вісім годин, Гена вирушив до найближчої крамниці, де в черговий раз дуже засмутився.
-Футболка 300 гривень? – витріщивши очі на розгублену продавчиню, пробелькотів Гена.
Похід за спортивним одягом обійшовся Гені майже в півтори тисячі. Чоловік із тугою дивився, як касир відраховує йому здачу у вигляді кількох монет і починав розуміти, чому Оксана з такою легкістю вручила йому сина.
-Тату, мені ще черевики тиснуть дуже… – потягнув Гену за рукав син. – І я ще м’яч хотів би на день народження.
-Не сьогодні, – краєм ока глянувши на чотиризначні цінники, промимрив той.
Увечері Гена довго не міг заснути і все повертався, прикидаючи в думці, в яку суму обійдеться йому його хлопчик. Адже незабаром день народження, про який він зовсім забув… За два дні він віддав майже половину зарплати, а ще треба було на щось жити самому.
Щойно дочекавшись ранку, Гена почав дзвонити колишній дружині:
-Слухай, я думаю. Давай, Сашко тиждень у мене, а тиждень у тебе. Як вважаєш? Я просто зараз другу роботу шукатиму… А то знаєш, діти таке дороге задоволення… Ну, не з мамою ж моєю йому сидіти. Це, до речі, вона мені наговорила: забирай собі сина та забирай…
Катерина Семенівна, краєм вуха, почувши розмову, тільки махнула рукою.
-Та ну його все! – подумала вона. Нехай вирішують, що хочуть, вона більше їм не порадниця.
А Оксана тільки посміхалася, коли забирала сина до себе. Тепер то Гена точно не відвертиться від аліментів.
