Маленька Віта, щоб її ніхто не помітив, потихеньку спостерігала за тим, як батько заводить в її маленьку кімнатку літню жінку. Жінка була невисокого зросту і вся в зморшках.
-Так, мама, тут, звичайно, не так просторо, як у тебе, але інші умови значно кращі: опалення центральне, вода сама ллється – нікуди ходити і тягати її не треба, туалет теплий. А коли ми твій будиночок продамо і купимо собі квартирку побільше, то і у тебе місця буде багато – виділимо тобі персональну кімнату.
-Ой, а що ж таке ліжечко маленьке? – голос бабусі був ледве чутний, але дуже добрий. – Навіть я зі своїм зростом на ньому не поміщуся…
-А! Це Віточки, внучки твоєї. Ти не бійся, ми тобі з хлопцями інше ліжко принесемо, побільше!
-Так же ж зовсім місця не залишиться!
-А що ти бігати-стрибати тут хочеш? Не дитина ж! – добродушно засміявся батько. – Нічого, як-небудь поміститеся!
-А Віточка це?..
-Так! – голос батька раптом став жорстким. – Дочка Поліни.
-І твоя, – м’яко поправила старенька, нітрохи не злякавшись грізного голосу сина і додала: – Царство небесне, Полічці.
Віта інтуїтивно перехрестилася.
Мама була дуже красивою і дуже доброю. Вона сильно любила свою дочку, Віталіну, яку назвала на честь улюбленої героїні одного з романів, які любила читати.
Віта пам’ятала, як мама раділа, коли приходив її коханий, батько Віталіни, Петро. Тато теж завжди був добрий і веселий. Дарував Віті іграшки і садив на коліна.
Але в один день все це закінчилося. Мама не прокинулась. Віта не розуміла, що відбувається. Чому всі плачуть і жаліють її. Чому тато ходить чорніше хмари і не звертає на неї уваги. Страшні слова “не стало”, які виголошував майже кожен, хто заходив до них додому, ніби ходили за Віталіною, хоч вона і не розуміла, що вони означають.
Потім вони довго їхали з батьком на його машині. Він мовчав і не відповідав на її запитання. Нарешті, не витримав, зупинився.
-Нема більше мами, Віта! І не буде! Будеш жити зі мною і моєю родиною! У тебе є ще два брата.
Віта трохи заспокоїлася. Але коли вони увійшли в квартиру до батька, їх зустрів пронизливий крик якоїсь жінки:
-Наф*га мені оця твоя? Нагуляв – сам і займайся нею! Нічого на мене чіпляти свого вир**ка!
Віта стояла, втиснувшись у стіну. На крики вийшли два хлопчика одного віку, років дванадцяти. Вони недобре подивилися на дівчинку.
-Ей, ти хто? – запитав один з них. – Що за оп*дало?
А другий просто взяв, підійшов і забрав у неї сумку. Розкривши її, він вивалив вміст на підлогу.
-Так! Що тут у нас? Фу! Ганчір’я якесь! Ти його на смітнику зібрала чи що?
Віта закричала. На крик прибігли батько з жінкою.
-Ось будь ласка! – знову заверещала та. – Не встигла зайти в будинок, відразу сварку влаштувала. Шо ти кричиш, немічна?
Віта перевела перелякані, зі сльозами оченята на батька. Той, оцінивши обстановку, холодно кинув:
-Марш в кімнату! А ти, – звернувся він до Віти, – йди за мною!
Дівчинка слухняно пройшла за батьком. Слідом за ними лунало шипіння жінки.
-Віта! – вони увійшли в крихітну кімнатку з маленьким віконцем, що служила раніше, мабуть, коморою. – Так вийшло, що твоєї мами не стало. Ти будеш жити зі мною і моєю родиною. Ця жінка – моя дружина. Звуть її Олена. А хлопчики – сини, Рома і Коля. Постарайся знайти з ними спільну мову.
Батько залишив її, але не на довго. Незабаром він приніс маленьке стареньке ліжко і таку ж тумбочку.
-Влаштовуйся!
Життя Віти кардинально змінилася. Як вона не старалася, сім’я батька так її і не прийняла. Тітка Олена побачивши дівчинку починала злитися і кричати, що має глядіти нагуляну дитину. Хлопчаки постійно сварилися з нею. Незабаром Віта зрозуміла, що їй краще не виходити зі свого кута, поки хтось є вдома. Вона всі дні сиділа в своїй кімнатці і гралася старої лялькою – все, що залишилося у неї від минулого життя.
Іноді хлопці заходили до неї і починали робити безлад, чіплятися, але після того, як їх помітив батько і добряче насварив, хлопчаки не підходили до її дверей.
Зате вони по повній відривалися, коли вона змушена була виходити зі своєї схованки: в туалет, умитися або поїсти. Годували її теж не з усіма разом і не тим, чим інших. Віта відчувала запах млинців, які готуються на сніданок, але сама отримувала геркулесову кашу на воді і пісний суп. Лише іноді батько крадькома давав їй пару цукерок.
Віта мріяла швидше піти в школу, щоб хоч з кимось поспілкуватися і знайти друзів. Але до школи було ще дуже довго.
І ось ця бабуся – її нова сусідка. Віта сховалася в куток свого ліжечка і потихеньку спостерігала, як влаштовується бабулька. Як батько з хлопцями втискує в її комірчину старенький диван і невелику шафу. Після всіх установок, в кімнатці зовсім не залишилося місця для будь-яких пересувань.
-Ну що, давай знайомитися, – промовила старенька, сівши на диван, – я, тітка Клава, мама твого тата, отже, бабуся. Можеш так і називати.
-Віта. Віталіна, – тихо промовила дівчинка. Вона не хотів спілкуватися з цієї бабусею. Не вірила, що та може бути до неї доброю.
Як би там не було, але вони подружилися. Зріднило їх те, що їх обох сім’я батька не любила. Правда, в очі тітці Клаві свої претензії ніхто не висловлював, але Віта чула, як тітка Олена шипіла, що батько підкинув на її голову ще й стару.
А хлопчаки намагалися якось накапостити бабусі. То окуляри у неї стягнуть і зламають, то чай проллють, то в капці кнопок насиплють. Правда, їла старенька разом з усіма, на кухні. І це її дуже дивувало.
-Петю, а що ж Віточку ви за стіл не садите? – запитала вона, коли помітила, що дівчинка харчується у себе в кімнаті.
-Так місця немає! – відповіла за сина дружина.
-Так як же ж немає? Он, я можу підсунутися, хлопчики посуньтесь…
-Ще чого! – скривився жвавий Роман. – Не вистачало ще всяких нагуляних за стіл садити!
-Та що ж ти таке кажеш? – ахнула бабуся Клава. – Адже вона ж сестричка твоя рідна!
-Петя! – заголосила Олена. – Будь люб’язний, поговори зі своєю мамою! Це не її справа, як ми виховуємо дівчинку!
-Мамо… – почав Петро, але вона його зупинила.
-Я дивлюся, Віточка у вас тут як звірятко живе. Ви її і годуєте відповідно… А в чому винна дитина? У тому, що ти від дружини загуляв? Хоча я тепер розумію, чому!
-Петро! – заверещала Олена. Чоловік знову спробував щось сказати матері, але та підняла руку:
-Я зрозуміла! Не хочу більше з вами сидіти за одним столом! – Клавдія піднялася і попрямувала геть із кухні. Обернувшись, додала: – Безсовісні!
Вночі Віта тихенько, щоб нікого не розбудити, прокрадалася в туалет. Вона знала, що якщо її хтось почує – не минути лиха! Батько спить міцно і не почує, як до неї чіплятимуться. Раптово вона почула шепіт Олени.
-Петя! Коли ти будинок продаси? Сил моїх немає! Мало того, що цю малу притягнув, так ще свою матір на мене почепив! А про дітей ти подумав? Про своїх, законних дітей? Як їм жити в такій атмосфері?
-Я що винен, що до нотаріуса запис? – почула дівчинка відповідь батька. – Зараз оформимо довіреність і все, можна продавати!
-І відправ будь ласка свою маму куди-небудь!
-Куди? Я обіцяв, що вона буде жити з нами!
-Ніколи! Ти-то всі дні на роботі! А я змушена терпіти все це! Відправ її в будинок для літніх людей!
-Ну добре! Вирішимо це питання!
-І з дівчиськом потрібно щось вирішувати! Не місце їй з нами! Хоч і дочка вона тобі, а, мабуть, в матір пішла: якась дика.
-Гаразд! – чути було по голосу, що батько засинає.
Забувши про туалет, Віта кинулася назад до себе в комірчину.
-Бабуся! Бабуся! Баба Клава! – голосно зашепотіла вона, розштовхуючи сплячу бабусю. Та злякано розплющила очі і сіла.
-Що трапилося? Раз ти мене вперше назвала бабусею, значить щось серйозне!
-Вони хочуть тебе в будинок пре…старих! Твій дім продадуть, гроші заберуть, а тебе в… туди, в той будинок, – плутаючись у словах, зашепотіла дівчинка.
-Он як! А ти звідки дізналася? – поцікавилася бабуся, суворо дивлячись на неї. Віта злякалася і заплакала.
-Ну добре, добре, що ти? Я ж так! Не бійся! Підслухала? – дівчинка кивнула. – Ну й молодець! Дякую буду знати! А тепер лягай, поспи.
Вранці Віта прокинулася від криків. Голосила Олена, називаючи всіх поганими словами і клянучи, на чому світ стоїть, Клавдію, а та спокійно складала в картату сумку свій одяг і говорила:
-Вам від мене тільки гроші були потрібні. А мене хотіли викинути за непотрібністю! Не бувати цьому!
Побачивши, що Віталіна прокинулася, Клавдія задумливо подивилася на дівчинку і раптом скомандувала:
-А ну, збирайся, Віточка! Зі мною поїдеш!
Дівчинка не змусила себе чекати, швидко почала збирати свої нехитрі пожитки. У квартиру заскочив викликаний з роботи Петро.
-Мамо! Що відбувається? Куди ти збираєшся? – побачивши повністю одягнену дочка, він закричав на неї: – А ти куди намилилась?
-Вона поїде зі мною! – твердо сказала Клавдія. – В село! Я не дозволю так поводитися з дитиною! А будеш опиратися, подзвоню Саші і все про тебе розповім!
Олександр був молодшим братом Петра і, на додачу до всього, хорошим юристом. Петро його побоювався. Він замовк і сів на стілець. Клавдія, взявши за руку дівчинку, пошкандибала до дверей. Обернувшись, докірливо похитала головою:
-Безсовісні!
Віталіна вийшла на ґанок покликати кішку Мурку. Ось уже півроку вона жила у бабусі Клави і в усьому намагалася їй допомагати. Бабуся була дуже добра і смачно пекла млинці.
-Мурка! Мурка! Ну куди ти знову втекла? У тебе кошенятка скоро з’являться, а ти все гуляєш!
До будинку під’їхала величезна красива машина. З неї вийшов молодий чоловік і красива жінка. Вони подивилися на Віту, яка уважно їх вивчала і весело запитали:
-Ей, принцеса! Не знаєш, господарі вдома?
-Ну я господиня! – відважно повідомила дівчинка. – Що потрібно?
-А бабуся Клава, бува, не з тобою живе, господине? – чоловік підійшов і дістав із сумки, яку тримав у руці, шоколадку. Простягнув її Віті.
-З неї, з нею! – почувся радісний голос бабусі. – Сашенька, Оленка, як я рада! Проходьте!
-Пішли, господиня? – чоловік, якого бабуся назвала Сашенькою, весело підморгнув Віті.
Через кілька хвилин всі пили чай з красивим і смачним тортом, привезеним гостями і весело базікали. Сашенька виявився молодшим сином бабусі Клави, а Оленка – його дружиною.
Увечері Віта пішла показувати Олені село, а Олександр сів на ґанку поруч з матір’ю.
-Хто це? – кивнув він в слід Віталіні. Клавдія все йому розповіла. Чоловік похитав головою. – Ніколи мені не подобалася ця Лєнка. Зла, жадібна і хлопчаків такими ж виховала!
-Ну, а ваш Костик як? – схаменулася бабуся.
-Добре. Ось, відправили в табір, а самі вирішили до тебе на тиждень. Ти не проти?
-Та що ти таке кажеш, синку?
Весь тиждень Віта була на вершині блаженства. Її тітка і дядько не відходили від неї ні на крок. Вони разом ходили в ліс, на річку, в сільський магазин, де Віталіні скуповували всі солодощі, які вона бачила. Але підходив день розставання. Віті було дуже сумно прощатися з новими родичами.
-Ви ж ще приїдете? – питала вона по черзі то Олександра, то Олену.
-Звичайно, принцеса! – посміхався чоловік і брав її на руки, а Олена цілувала її в щоку.
В останній вечір, коли дівчинка вже заснула, вся трійця сиділа за столом і тихо шепотілася.
-Ви впевнені? – стурбовано питала Клавдія. – Я не хочу, щоб дитина знову отак втрапила!
-Мамо! Ну ти що? Ми дуже полюбили її! Особливо Олена. Та й Костя буде щасливий мати маленьку сестричку!
-Ну дивіться! Якщо що – краще вертайте її назад, до мене!
Вранці Віта прокинулася від того, що хтось на неї дивиться.
-Дядь Саш, ти чого? – здивувалася вона.
-Так ми тут з тіткою Оленою подумали, а може ти до нас в гості хочеш?
Віта розгублено застигла.
-А як же бабуся Клава?
-А вона тебе почекає. Та й ніколи їй – Мурка скоро окотиться.
-Ой! А можна?
-Треба!
Минуло два роки.
-Бабуся! Ура! Канікули! Ми з Костею їдемо до тебе! На все літо! – оглушливо кричала в трубку Віталіна. – Ти рада?
-Звичайно ж! – сміялась Клавдія, відсуваючи трубку від вуха. – Батьків хоч візьмете?
-Ні! Ми самі! Великі вже!
Клавдія поклала трубку і розплакалася. Виїхавши від неї два роки тому, Віточка так і не повернулася. Син з невісткою її удочерили і вона приїжджала до неї тільки на свята і канікули. Дівчинка дуже сильно полюбила свою нову сім’ю і вони відповідали їй повною взаємністю.
Клавдія змахнула сльозу і поспішила на кухню, ставити тісто на пиріжки…
