У кімнаті Андрійка поламалася розетка, і Віру це дуже хвилювало і навіть, висловлюючись сучасною мовою, сильно напружувало. Андрійко був розумною, спокійною і дуже слухняною дитиною, але йому всього три – мало що? Та й спати без нічника він поки що відмовлявся.
-Ігоре, з розеткою непорядок, – розповіла вона про проблему чоловіку, коли той, повечерявши, впав на диван з телефоном. – Може ти б подивився? Чи електрика викликати завтра?
-Ніяких електриків! – Ігор розгнівався так, що, здавалося, зараз закипить. – У нас в будинку що, чоловіка немає?
– Так я тому й питаю, – Віра присіла на диван поруч із чоловіком. – Ти сам зможеш сьогодні зробити?
– А чому сьогодні? – Ігор відірвався від телефону. – Що, прям так терміново? Прям зараз?
– Бажано зараз. Завтра ми на роботу підемо, Андрійко в садок. Мало, що… Я боюся таких речей…А раптом, не дай Боже, замкне щось?
– Та перестань, – Чоловік, посміхнувшись, махнув рукою. – Вічно ти паніку наводиш! Просто не включайте нічого в цю розетку – і все. А нічник через подовжувач підключиш.
– Ігоре, – Віра була налаштована серйозно. – Будь ласка, почуй мене. Я переживаю. І якщо тобі ніколи, не хочеться або ти не знаєш, як полагодити – я завтра відпрошуся з роботи і викличу спеціаліста.
– Слухай, хватить, га? – у голосі Ігора чулося невдоволення. – Начальник паніки! Ну що ти мені мозок виносиш? Сказав – зроблю! Тільки відпочину і зроблю. Все. Не діставай мене!
– Дякую коханий! – Віра, намагаючись не помічати різкого тону, поцілувала чоловіка в щоку і пішла мити посуд.
Вона стушкувала м’ясо на завтрашню вечерю, випрасувала костюм Андрійка на ранок у садку, повторила з ним віршик і почитала перед сном казку. “Розетка!” – Згадала вона. Розетка, як і раніше, не працювала. Віра зітхнула, увімкнула нічник через подовжувач і, побажавши синові добраніч, вкрила його ковдрою.
– Розетка! – нагадала вона чоловікові, але той сердито глянув на неї і пробурчав: – Прям зараз, так? Ти що, не бачиш – другий тайм!” – на екрані телевізора футболісти захоплено ганяли м’яч.
– Ігоре, розетка! – нагадала Віра за сніданком. – Ти вчора обіцяв подивитися, і я тому не відпросилася з роботи. Як нам зараз залишати квартиру?
– Як-як? Нормально! Що ти нагнітаєш? Увечері прийду – розберуся! Не виноси мозок! Сказав – зроблю! – Віра зітхнула і промовчала.
З роботи вона таки відпросилася – після обіду. І електрика викликала. Несправність усунули за кілька хвилин, і Віра заспокоїлася. Ігор, повернувшись із роботи, про розетку так і не згадав. А Віра не стала нічого казати. Вона навіть якось звикла – історія з розеткою була не першою в їхньому житті. Вже був кран, замок що заїдає і щось ще – сценарій був абсолютно однаковим: “зроблю, але не виноси мозок” – але Ігор не те, що не робив, він просто забував, що в квартирі було щось несправно.
“Може, для нього це дрібниці? – губилася в здогадах Віра. – Тому він не запам’ятовує? Чи просто такий розсіяний? Ні, мені все це дуже не подобається! Але як йому це пояснити? Знову ж таки скаже, щоб “мозок не виносила” . Навіть слухати не захоче …”
– Та віддзеркаль ти йому – і все!” – Порадила Вірі подружка, у якої вона попросила поради.
– А як це? – Та коли йому щось буде потрібно, теж скажи – мовляв, а що, прямо зараз треба? Та потім зроблю, відчепись! А “потім” просто “забудь” – відразу все зрозуміє.
– Думаєш?
– Впевнена!
І Віра вирішила спробувати. Увечері похмурий Ігор сказав їй, щоб вона випрасувала його “щасливу” сорочку – завтра у нього важлива доповідь на роботі, треба мати гарний вигляд. Віра засумнівалася, чи не надто жорстоко чинить, але, згадавши, що до знайомства з нею Ігор таким не був, та й у шафі повно чистих випрасуваних сорочок – якщо що, вихід знайде. І прасувати “щасливу” не стала.
У неї терміново знайшлися справи по дому, потім вона довго “не могла” вкласти сина, в результаті заснула разом із ним. А вранці Ігору треба було виходити пізніше, тому Віра з Андрійком тихенько зібралися і вислизнули з дому, поки він ще спав.
…А ввечері на Віру чекав грандіозний скандал. Ні, сорочка на заміну, звісно, знайшлася. І доповідь пройшла добре, але сам факт – Віра не виконала те, що повинна була зробити і зробити “ось прям зараз”…
– Я зрозумів! – парирував Ігор. – Це ти мене провчити хочеш? За розетку! І замок!
– Ой, то ти все-таки пам’ятаєш про це?
– Звичайно, пам’ятаю! У мене з пам’яттю все чудово!..
– Тобто… Ти свідомо ігнорував свою частину домашньої роботи і перекладав її на мене?
– Так! – Ігор навіть почервонів від гніву. – тому що ти сама винна! Ти на мене тиснеш! Зроби те, зроби це! – він покривлявся, писклявим голосом передражнюючи Віру. – А я чоловік! Я повинен САМ захотіти це зробити! Я не збираюся нікому підкорятися!
– Тоді що ж тебе не влаштувало в тому, що я не підкорилася і не погладила твою сорочку?
– Бо це зовсім інше! Це не може чекати! Це життєва необхідність! І ти своєю бездіяльністю підвела мене! Адже я на тебе я розраховував!
– Тобто, я зобов’язана, а в тебе має виникнути бажання? – Віра здивувалася. – А непогано! Тільки, вибач, це так не працює. Я справді думала, що ти просто розсіяний, забуваєш, а ти, виявляється, свідомо саботируєш… І в цьому знову винна я! .. Як добре, що ми нарешті поговорили про це, і все відкрилося!
Загалом, Ігоре. Я тебе люблю. І жодного розлученя не хочу. Але й такий стан справ мене не влаштовує. Або ми обидва виконуємо свої обов’язки, або ОБИДВА чекаємо, коли у нас з’явиться бажання щось робити. Якщо ти думаєш, що я горю бажанням готувати або мити посуд, то ти сильно помиляєшся. Я б теж тиждень-другий почекала б, коли в мене це бажання виникне, а не робила б щодня тому, що повинна. Тільки питання – чи влаштує це тебе?
Віра сумно усміхнулася і вирушила до сина, а Ігор подивився на кухонний стіл, потім перевів погляд на мийку, повну посуду після вечері, постояв, подумав і взявши в руку губку, відкрив кран.
