Павло відкрив двері і зайшов у квартиру батьків. Поруч з ним стояла незнайома дівчина.
-Тату! Мамо! А це моя Ірочка. Познайомтеся. Іро, а це мої батьки, – Павло акуратно, але наполегливо підвів до них повненьку, рожевощоку дівчину.
Дівчина була дуже симпатичною. Але була, як то кажуть, пухкенька. Тобто всі були при ній. І личко свіже, та квітуче, як персик, і плечі, і все інше.
Словом дивитись на неї було одне задоволення. Батьки по черзі потисли, м’яку долоню дівчини.
Син давно обіцяв познайомити їх з майбутньою невісткою і ось нарешті виконав свою обіцянку. Їхній радості не було меж.
-Так, ну жінко, неси торт! Ірочко, вона такий торт пече. Пташине молоко! Тільки домашній, смачний, корисний. Жінко, і чашки свої модні діставай, а то що вони там припадають пилом, в шафі! – радісно гудів батько після того, як основна частина застілля вже закінчилася і на столі майже нічого не залишилося.
Іра глянула злякано на нареченого, побіліла і навіть трохи, спохмурніла.
-Ви знаєте, Ганно Михайлівно, дякую, але я не буду торт…
При цих словах мати Павла застигла з чашками в руках, так і не встигнувши дістати їх з полиці.
-Як це? Що таке? – батько Павла, Володимир Петрович розгублено дивився на майбутню невістку.
-Хочу бути стрункою, – пискнула Іра.
-Стрункою… Ганнусю, ти її чула? Дорогенька моя! Дитино, навіщо ж тобі цього?
-Нуу, так хочу… – і без того рожеві щічки дівчини стали просто червоними. – Дівчина повинна бути стрункою. От… – зовсім розгубилася Іра.
-Повинна? Ти і так дуже красива. Все при тобі, – продовжував батько.
-Так, так, тату, мамо, от і я їй говорю, що все у неї добре і вона красуня! А вона одне й теж – стрункою і стрункою… – підхопив радісно син, знайшовши у рідних підтримку.
Мама, тим часом, поставила на стіл гарні чашки в ліліях, порцеляновий чайник із завитками та торт. І жестом запросила всіх до столу.
-Ірочко, ти знаєш, що не в тому щастя? – сказав батько, акуратно викладаючи їй на тарілку найбільший шматок торта.
-Чому не в тому? Навпаки, так буде легше. І ходити, і взагалі… – Іра трохи розгубилася.
-Та з чого ти це собі вигадала? – продовжував допитуватись тато.
Іра зовсім знітилася.
-А ось я розповім тобі, Ірочко, історію. Розповісти, жінко, як думаєш? – підморгнув Володимир Петрович дружині, а та у відповідь дзвінко реготнула.
-Так от, дружина моя кохана, на той час не Ганна Михайлівна, а Ганнуся, приїхала в місто з села. Була вона, як і личить дівчині, яка виросла на молоці та сметані домашніх, з апетитними формами.
А тут міська мода. Мовляв, якщо ти не як тростинка, то ти вже повна. Ну, Ганнуся й понаслуховувалася всякого.
Їсть тільки овочі, вранці пробіжка, увечері кефір та огірок. А ми на той час вже зустрічалися з нею. І став я помічати, що наречена моя чим далі, тим злішою стає… – на цих словах він сьорбнув чаю і відкусив великий шматок торта.
-Давай я дорозказую, – посміхнулася мати. – Так от. Володя мене в кафе, чи на морозиво веде, а я щось те їм, це не їм.
А як торт побачу чи тістечко, то аж трясуся, так солоденького хочеться. Але ж не можна… От і злюсь я. Навіть сваритися з ним за це почали. Так, Володю? – усміхнулася Ганна Михайлівна.
-Ще й як сварилися. Стала вона така… Суха якась, чи що. І заслабла моя Ганнуся. А ми посварені були якраз. Але я, як дізнався, сам приїхав і матір свою привіз. Мама моя, як Аню побачила, все одразу зрозуміла. Давай бульйонами її, курочкою домашньою, та сметаною годувати. І знаєте, все як рукою зняло!
Тільки з того часу Ганна моя таким більше не займається. І подобріла одразу й усміхається. І все у нас добре. Ось уже тридцять п’ять років! – Володимир Петрович ласкаво погладив дружину по руці.
Іра притихла і подивилася на Павла, а потім на його батьків. Потім на шматок торта, який так і манив її своїм шоколадним бочком і… Взялася за вилку…
А всі зітхнули полегшено та радісно. Особливо Павло. Дуже йому не хотілося недобру наречену.
Вони ще довго сиділи за затишним столом, пили чай, балакали про те, про це. Обговорювали погоду та останні новини. Потім плавно перейшли на розмову про весілля, про сукню нареченої. Іра зашарілася, а Павло став дуже серйозним.
-Мамо, тату, ми завтра зібралися заяву подавати до ЗАГСу. Тож із завтрашнього дня ми станемо сімʼєю. Ось такі справи. – глянув він на батьків.
Ганна Михайлівна застигла на хвилину і заметушилася раптом, забігала по кухні, хапаючись то за чашку, то за серветки. Потім охнула і сіла на найближчий стілець, ковтнула сльози, що підступили.
-Щастя то яке, синку, Ірочко… Щастя то яке. Батьку, ти чуєш? Син наш жениться! Ну от тепер у нас і син і донька буде. Щастя то яке…
Весілля співало й танцювало. Наречений був першим красенем. Високий, плечистий – весь у батька. З широкою, життєрадісною посмішкою та ямочками на щоках – у матір.
А наречена… Весь зал ахнув, коли Іра вийшла до гостей. Неймовірна краса! Станом фігурою, обличчям свіжа. А сукня була лише доповненням до її жіночної краси. І ще шикарне кольє прикрашало її шию та груди.
-Королева… – прошепотіла Ганна Михайлівна, захоплено дивлячись на невістку.
-А то… – гордо підхопив тато, по-хазяйськи взявши дружину під руку.
-А мені здається наречена повнувата трохи, – промовила струнка дамочка, що стояла поруч із батьками Павла.
Розмальована дівчина поряд з нею хмикнула:
-Така вгодована…
Ганна Михайлівна набрала в рота повітря, зібравшись щось відповісти, але вперед вийшов тато Іри, який приїхав здалека і встиг на весілля дочки в останній момент.
Мами у Іри не було, її не стало, коли та ще була малою.
-Вгодована любов’ю і радістю моя дівчинка! Декому цього не зрозуміти просто. І взагалі. Дівчина повинна бути такою, щоб коштовністю у неї на шиї виглядали, навіть бусики прості. А коли шиї немає і всього іншого, то хоч діаманти вішай, хоч смарагди – нічого на тій шиї не видно буде! – резюмував тато Іри, глянувши на жінок.
Старша жінка від його слів побіліла, а молодша відкрила рота, щоб йому заперечити, та не знайшла що сказати.
А весілля веселилося, гриміло музикою, дзвеніло келихами. Всюди були молоді хлопці і дівчата. І неважливо які вони – усі вони були життєрадісними та молодими і кожен із них мав право бути самим собою.
А взагалі кажуть – не народись красивою, а народись щасливою…
