Кожен ранок був схожий на попередній. Сніданок з яєчнею, що запеклася до жорсткої скоринки, шматок хліба, накритий добрим, товстеньким шматком ковбаси, і чашка чаю.
Віктор не любив кави. Вона здавався йому занадто різкою і ніби змиває усю красу ранкової розсіяності.
Швидко помивши посуд і зібравшись, Віктор вибіг із під’їзду. Треба було встигнути на маршрутку до міста. Черга на неї загиналася і тяглася вздовж тротуару. І всі тут уже були «своїми».
«Голова» черги – це дві жінки, які встають раніше за всіх. Вони відводили дітей до зачинених дверей садка та бігли на роботу. Малята в цей час розважали сторожа своїми невигадливими розповідями про життя.
Далі стояли чоловіки, різного віку, хто в кепці, хто в капелюсі, хто просто зі скуйовдженими маківками. Вони нервово поглядали на годинники і, витягаючи шиї, дивилися в той бік, звідки Петро Іванович мав приїхати на своєму мікроавтобусі.
Віктор знав усіх людей, які їхали разом із ним. Це завжди був той самий склад. Навіть певною мірою злагоджений колектив, який знає особливості та переваги кожного свого члена. Хто де сидить, кому потрібна допомога, щоб залізти в машину, хто любить займати останні сидіння.
Передмістя, непоказне, тьмяне своїм одноманітним життям, не чекало нових мешканців, а, отже, і нових пасажирів.
Але сьогодні щось змінилося.
Віктор відчув це перед тим, як побачив на очі.
Різкий, терпкий аромат парфумів, хрускіт паперової сумочки, в яку щось намагалися покласти, але чогось не виходило, зітхання та стукіт каблучків об асфальту.
Вітя обернувся.
Дівчина, мила, з укладеною на “п’ятірку з плюсом” зачіскою, в модному одязі, манікюром і тривогою на обличчі зустрілася з Вітею очима, але тут же відвела їх убік.
І тут під’їхала маршрутка. Петро Іванович бадьоро відраховував здачу, запрошуючи пасажирів на посадку.
Усі місця заповнені. Можна їхати. “Нова” сіла трохи попереду. Віті було добре видно її. Дівчина була чимось схожа на білченя. Тонкі руки, трохи кирпатий носик, руде волосся.
-Симпатична, – машинально зазначив він.
Водій зробив радіо тихіше, поважаючи право своїх гостей на півгодинний, уривчастий сон і поїхав.
Вітя теж задрімав. Це виходило якось само собою. Організм автоматично переходив у режим економії енергії, вимикаючи все непотрібне.
-Так, Світлана! Це я! Не впізнала? Ну хто? Це Даша…
Віктор і всі, хто вже поринав у солодку дрімоту, здригнулися.
“Нова” Даша, тримаючи телефон біля маленького, акуратного вушка, мелодійно засміялася.
-Так, переїхала. Не знаю поки що, тільки перший день зараз. Ігор? Зі мною. Ні, він на машині поїхав. Ні, не пропонував поки що. Але готується, мабуть.
Знову легкий, дзвінкий, щасливий смішок.
-Дівчино! Чи не можна тихіше? – пані на першому сидінні невдоволено обернулася.
-Ой! Вибачте! – Даша винно кивнула.
-Це я не тобі. Я просто голосно тут розмовляю, – продовжила молода пасажирка вже в мікрофон телефона. – Як ти сама?
Далі, мабуть, Світлана розповідала, “як вона сама”, бо Даша тільки угукала та кивала гарною головкою. Ці звуки заспокоювали своєю монотонністю.
Віктор знову задрімав. Їхати залишалося недовго…
-Гаразд, бувай! Я вже в трамвай заходжу! – Даша раптом знову трохи голосніше, ніж треба, звернулася до подруги. Пасажири заморгали і стрепенулися. Приїхали.
Зупинившись перед трамвайною зупинкою, Петро Іванович побажав усім удачі та відчинив двері. Люди спритно вискакували на тротуар і розходилися у своїх справах.
…Яєчня, бутерброд, чай, який Вітя випадково підсолодив двічі, і його довелося вилити, парасолька, що застрягла між вішалкою та стіною. Звичайний ранок. Суєта чоловіка перемістилася зі стін квартири надвір. Віктор знову біг на зупинку.
Чоловік зайняв своє місце в черзі, що переминалася з ноги на ногу. “Більченя” тут же прилаштувалася за ним. Він упізнав її за парфумами.
Водій знову привітався і впустив усіх у салон.
-Світланка? Я сіла. Так, у чобітках. Ну ті, що ми з тобою бачили. Так! Купив! Я потім міняла, натирали, так-так! Він у мене такий чудовий! Знаєш, ні в чому мені не відмовляє…
Дама в чорному пальті, що сиділа поруч, зиркнула на балакучу сусідку, оглянула її з голови до акуратних чобітків і скривила губи.
А Даша тим часом щебетала про вихідні, і як вони з Ігорком поїдуть кудись у гості, що вона одягне, і що там робитиме. Маршрутка на чолі з водієм дізналася, що Даша дуже боїться змій, що в ліс по гриби вона не піде, що…
Пасажири закочували очі, шикали на неї, вона вибачалася, починала шепотіти, але Світлана чула погано, доводилося знову підвищувати голос.
-Так, там обіцяють гарну погоду! – Даша впевнено дивилася в майбутнє. Світлана щось відповідала на тому кінці бездротового зв’язку, Даша посміхалася.
-Ні, буде дощ! – пролунало раптом з останнього ряду сидінь. – І похолодання.
Усі обернулися, навіть Даша. Похмурий чоловік у сірувато-смугастій кепці зсунув брови, піднявши обличчя над газетою. Він грізно дивився на товариську пасажирку.
-Світлана, а тут ось чоловік каже, що погана погода буде. Вибачте, як вас звати? Світлана питає.
-Роман Петрович мене звуть. Привіт Світлані!
-Так, так от, Роман Петрович каже, що дощ. Я вже й не знаю… Що тоді брати з собою? А якщо він хоче… Ну, ти розумієш, такий гарний момент…
Далі було перерахування кольору та фасону наявних речей, уточнення та обговорення нарядів для моменту пропозиції “руки та серця”…
Хтось у кутку тихо застогнав. Похмурий у кепці знову уткнувся у свою газету.
Навіть водій, який впевнено пробирається через ранкові пробки, став частіше поглядати в салон. Дашина тріскотня, дзвінка, по-дівочому легка, що кидається від теми до теми, змушувала його посміхнутися.
-Ех, доньки у мене такі ж. Як сядуть ввечері, як почнуть свої розмови, їй-богу.
-Ну, бувай, Світлусику. Ми вже до міста під’їхали. До понеділка. А то там, у глушині, зв’язку немає. Поки що!
-Бувай Світлана! – сказали два веселі хлопці за спиною Даші. Вона посміхнулася їм і кивнула.
Люди поспішали у своїх справах. Півгодинний перепочинок перед робочим днем закінчено.
Вітя провів поглядом балакучу супутницю. Даша побігла на трамвай. Він хотів наздогнати її. Але потім передумав. Образ Ігоря, “чудового”, “ні в чому їй не відмовляючого”, змусив одуматися і піти своєю дорогою.
Вихідні пролетіли швидко. Віктор знову стояв на кухні. Яєчня шкварчали, ковбаса закінчилася, бо її вчора доїв Вітін сусід, що заходив по молоток, але засидівся до вечора, до чаю були бублики.
Віті було сумно. Але потім, уже виходячи з під’їзду, він згадав, що сьогодні Свєтіку розповідатимуть про подорож за місто. Треба встигнути!
Даша прийшла сумна. Всі в черзі мимоволі оберталися, шукаючи її очима, примруживши очі, розглядали і, знизавши плечима, відверталися.
Сама того і не підозрюючи, ця балакуча дівчина вже стала місцевою, “внутрішньосалонною”, пам’яткою.
Пасажири розсілися по місцях, перевели телефони в беззвучні режими та затамували подих. Ранок у понеділок обіцяв розкрити подробиці того, як Даша провела вихідні.
А в салоні – тиша. Проїхали один поворот, інший. Водій, тривожно поглядаючи в люстерко заднього виду, знайшов Дашу очима. її рука постійно тяглася в кишеню пальта, щоб вийняти телефон, але зупинялася. Потім все ж таки одним рухом телефон був витягнутий на загальний огляд.
-Світлана, це я… – далі пауза, зітхання. – Так, на роботу. Погано все, Світлано!
Даша схлипнула. Пасажири напружилися.
-Жахливо, просто жахливо! Приїхали його батьки, брат ще. Вони такі… Такі…
Здавалося, Даша не могла підібрати точного епітету для всіх перелічених родичів.
З останніх рядів послужливо підказали непристойне слово. Даша скривилася.
-Сварні вони якісь! Усі лаялися, лаялися, а потім давай пісні співати! Уявляєш?! Ігор теж співав. Я все чекала, що він мені зробить пропозицію, а він співав. Що співали? Ну, вони щось із фольклору виконували. Я таке не люблю. А потім Ігор загубився. Темно вже було. А він у ліс вирішив піти. Навіщо? Не знаю, навіщо! І…
Тут маршрутку трохи струснуло. Телефон випав із Дашиних рук, пролунав легкий хрускіт.
Дівчина нахилилася та підняла з підлоги своє майно. Вона розгублено озиралася на всі боки, шукаючи підтримки у сусідів. Всередині екрана телефону красувалася вм’ятина. Скло тріснуло, пікселі, розбігшись по кутках, злякано тріпотіли там, не знаючи, куди тепер подітися.
-Світлана! Світланочка! Алло!
-Але відповіддю їй було мовчання… – Роман Петрович у незмінній кепці трагічно зітхнув.
-Як же так! Мені ж треба…
-Нічого, люба! Приїдете на роботу, зі стаціонарного зателефонуйте! А Ігоря знайшли? – пасажири заінтриговано дивилися на Дашу.
-Ой! Я не знаю.
-Ой знайдеться ваш Ігор! У Свєтіка! – Роман Петрович, перегорнув сторінку і заглибився у читання. Книжка була товста, дорога далека…
-Ви що!? Мій Ігор не такий! Він просто зник. Його знайдуть, і я вам все поясню! – “Більченя” суворо дивилася на попутників, морщачи ніс. Пасажири відводили очі, вдаючи, що зовсім не цікавляться цією історією.
Далі їхали мовчки. Даша тримала телефон на колінах, ніжно, дбайливо вкривши його рукою, наче кошеня.
Віктор дивився на профіль дівчини. Хто вона? Ким працює, чим цікавиться? І чи любить вона каву? Якщо любить, то це стане проблемою…
-Вибачте! Не хочу переривати це обтяжливе мовчання з приводу пропажі Ігоря, але ми приїхали! Звільніть, будь ласка, салон! – водій знизав плечима.
Пасажири один за одним поспішили у своїх справах. Тільки Даша сиділа на своєму місці, задумавшись про щось.
Віктор торкнув її за плече.
Даша зітхнула та вийшла.
-До побачення! – тихо сказав Вітя. – Сподіваюся все буде добре!
“Більченя” розгублено кивнула і пішла.
Наступного ранку, сівши на своє місце, Даша швидко повернулася до Романа Петровича і голосно сказала:
-Ви мали рацію.
-В сенсі?
-Ну, щодо моєї подруги, Свєти.
І відвернулася. Дзвонити їй більше не було кому…
Черговий осінній ранок стукав у вікна маршрутки тугими перлинами градин. Люди їхали у справах, укутавшись у власні думки, відгородившись ними від тих, що сидять поруч. Випадкові попутники, чужі та далекі. Але кожен мимоволі поглядав на “Більченя”, що насупилася і сумувала. Її було трохи шкода.
-Гаразд! Не переживайте, люба Даша! – Роман Петрович закрив книгу. – Ми вам хорошого знайдемо, вірного. І, можливо, він уже десь поряд!
Даша швидко озирнулася. Вітя спіймав її погляд і несміливо кивнув.
…Яєчня, з круглим, золотим жовтком і білою окантовкою, лежала на підсмаженому шматку хліба. Шматочки бекону тугим серпантином лежали поряд. Овочі, хрумкі, свіжі, нарізані тонкими кружальцями і злегка присипані сіллю, виблискували під променями сонця, що заглядало у вікно. У двох однакових фарфорових келихах димився ароматний, трохи освітлений скибочкою лимона, чай.
Даша та Вітя снідали, обговорюючи плани на вечір. Кіт, пухнастий і такий самий рудий, як його господиня, із задоволенням потягався на підвіконні.
У Вітіній квартирі йому навіть дуже сподобалося…
