-Ти куди це зібрався? Зараз будемо вечеряти, – Таїсія вийшла слідом за чоловіком у коридор.
– З собакою гуляти. За десять хвилин повернуся.
Чоловік взяв повідець, накинув куртку, старанно уникаючи дивитися дружині у вічі.
Таїсія зачинила за ним двері і повернулася на кухню. На столі вже стояли тарілки з картопляним пюре, на плиті під сковородою вимкнено газ. Смачний запах витав по квартирі.
-Дивно. Раніше першим біг за стіл, а сьогодні, наче спеціально пішов, – Таїсія знизала плечима і визирнула у вікно.
Валера йшов із собакою через двір. Чарлі зупинився біля куща. Очікуючи, поки собака зробить свої справи, чоловік подивився на вікна квартири на другому поверсі. Помітив Таю і відразу відвернувся.
-Щось трапилося. Інакше б він не поводився так, ніби щось наробив. Прийде, спитаю.
Але, ні за десять хвилин, ні за годину, чоловік із прогулянки не повернувся.
Вечеря, до якої ніхто так і не доторкнувся, давно охолола. Просидівши в надії години чотири, Таїсія почала обдзвонювати кого тільки можна. Але Валерія чи схожу на нього людину, ніде не бачили.
Таїсія нервово ходила квартирою. Тут раніше була комунальна квартира на три сім’ї. Одні сусіди купили собі окрему квартиру та поїхали, іншим вони з Валерієм виплатили частку і допомогли купити окрему квартиру.
Чоловік добре заробляв та й батьки допомагали. Зате тепер вони були володарями великої трикімнатної квартири в центрі міста, з високими стелями, просторими кімнатами, великим коридором та кухнею.
Дочка Світлана навчалася вже в сьомому класі, відмінниця. Літню відпустку проводили на морі, іноді їздили до Туреччини, Єгипту.
Жити б та жити, але Валера раптом зник. Таїсія не знаходила собі місця.
Вночі вона майже не спала, здригалася від найменшого шуму, звуків гальм за вікном. Вранці жінка пішла на роботу бліда, з червоними від сліз очима.
Колеги розпитували, чи заявляла кудись, чи дзвонила друзям.
-Мені сказали, за три дні тільки заяву приймуть. Мовляв, нагуляється та повернеться. Посміялися навіть…
Друзі нічого не знають. У Валери вимкнений телефон. У нас все гаразд у родині було, не гуляв Валерка.
Але Таїсія задумалася, згадавши, як уникав він дивитися на неї перед виходом з квартири.
Пішла третя доба, як не зʼявлявся чоловік. Таїсія відпросилася з роботи після обіду і пішла писати заяву, взявши з дому нещодавню фотографію Валери за порадою колег.
Дорогою у неї задзвонив у сумці мобільник. Таїсія побачила ім’я чоловіка на екрані і від радості мало не випустила телефон.
-Валера! Ти де? Що трапилося? Я…
-Ти пробач мені, Таю. Я давно люблю іншу жінку. Вранці, коли вас зі Світланою не було вдома, я забрав свої речі. Я не повернуся. Вибач, – короткі гудки.
-Як ти міг так вчинити зі мною? Втік, боягуз, негідник, – крізь сльози казала Таїсія, стоячи посеред тротуару і безуспішно намагаючись додзвонитися до чоловіка.
Але він знову вимкнув телефон.
Як вона добралася додому, Таїсія не пам’ятала. Не роздягаючись, лягла на ліжко і проплакала, доки дочка не повернулася зі школи.
Життя ніби зупинилося, від сім’ї залишилися лише уламки та спогади. Таїсія знову дзвонила друзям, намагаючись з’ясувати адресу розлучниці. Чоловіки як один присягалися, що нічого не знали…
На момент оформлення розлучення Таїсія трохи заспокоїлася, полишила ідею знайти гніздечко закоханих і влаштувати сварку молодій коханці, яка забрала у неї чоловіка.
Через деякий час донька Світлана розповіла, що бачила кілька разів батька. І навіть ходила у гості. Живуть вони у маленькій квартирі на околиці міста.
Дружина молода, не сказати, щоб красуня, вже вагітна.
Таїсія два дні не розмовляла з дочкою…
Минуло кілька років. Таїсія змирилася з втратою. Відкидала залицяння інших чоловіків, розчарувавшись у коханому чоловіку.
Світлана закінчувала школу, мріяла стати лікарем як батько. Одного ранку на домашній телефон зателефонували з лікарні та попросили Таїсію приїхати, попередньо дізнавшись, ким доводиться їй Валерій Васильович Руденко. Дати пояснення телефоном відмовилися.
Таїсія взяла таксі та поїхала. У голові роїлися думки одна гірша за іншу.
Її зустрів сивий лікар в окулярах, схожий на професора. Він не став тягти, одразу виклав, що сталося. Три тижні тому Валерій переходив дорогу і трапилося погане…
Тепер чоловік не говорить, лежить і ніяких прогнозів ніхто не дає.
Далі тримати його немає сенсу, настав час виписувати додому.
-А чому ви подзвонили мені? Він має іншу дружину, – нерозуміюче дивилася Таїсія на лікаря.
Він простяг їй зім’яту записку, в якій красивим шкільним почерком було написано, що Руденко О. В. відмовляється забрати чоловіка, тому що в неї занадто маленька квартира, ще зовсім маленька дитина і немає коштів, щоб найняти доглядальницю.
Нижче приписаний був телефон та ім’я Таїсії.
-Ах ось як. Коли здоровий був, гроші приносив, він їй потрібний був. А тепер, як так сталося, то повернути вирішила мені. Наче він шафа, яка набридла і не потрібна більше. А він зі мною, як повівся? І ви вважаєте, що я візьму його? Нізащо! – Таїсія схопилася зі стільця, на якому сиділа.
-Є шанс, що ваш чоловік відновиться, хоч і маленький, – лікар утримав Таїсію за руку.
-Він мені не чоловік, – відмовлялася Таїсія. – І коли ви його плануєте виписати? – все ж таки запитала вона.
-Завтра. Ми привеземо його на швидкій…
-Завтра? – скрикнула Таїсія.
-Розумію, вам потрібен час підготуватися. Ми привеземо його в середу післязавтра. Довше тримати не зможемо, у нас і так місця не вистачає, – лікар підвівся, показуючи, що розмова закінчена.
Таїсія йшла додому, не розбираючи дороги. Думки вирували в голові. Вона розмовляла вголос, не помічаючи цього.
-Треба було тоді сходити до неї. Даремно не зробила цього. З якого дива я повинна забирати його? Він покинув мене, втік до неї. Нехай його батьки забирають. Так вірно. Але вони вже старі, за ними самим догляд потрібний. А мені яке діло? Віддати його в державну установу? Але йому ще не так багато років, та й не візьмуть, мабуть, такого…
За що мені це все?
На неї оглядалися, проводжали цікавими поглядами.
-І ти погодилась? Після всього, що він зробив? – обурювалася дочка. – Мама, прокинься!
-І що ти пропонуєш? Здати його до будинку для людей похилого віку? Він ще не старий та й не візьмуть його. Хто за ним там доглядатиме? Я не можу вчинити, як він і його… – вона замовкла, підбираючи слово для молодої дружини Валери.
-Мамо, а він став би за тобою доглядати? Сумніваюсь. Ти йому й здорова не потрібна була, – не заспокоювалася Світлана.
-Все, я вирішила. Спробуємо. Там буде видно. Мені треба приготувати кімнату.
Таїсія справді пішла до кімнати. Забрала деякі речі звідти, застелила диван чистою постільною білизною. Ніч вона не спала, все думала, чи правильно вчинила, погодившись. Яким буде тепер її життя…
Коли Валерія поклали на диван, Таїсія здивувалася, як він постарів і схуд. Її взяла жалість. Не до чоловіка-зрадника, а до людини. Він все ж таки батько їхньої дочки, прожили разом більше десяти років.
-Ти не можеш розмовляти, але чуєш, сподіваюсь, добре. Я не вибачила тебе. Не сподівайся. Робитиму все, що потрібно, але не більше. Не дивись на мене як на дружину. Ти вкладався у квартиру. Тільки тому ти тут, а не деінде, – описувала вона ситуацію, що склалася, стоячи перед диваном, на якому лежав Валера.
Наступного дня, коли Таїсія прийшла годувати його і зачерпнула ложку протертого супу з тарілки, Валера стиснув губи.
-Ти що? Капризуєш? Чи протестуєш? Сумуєш за своєю дружиною? Вона зрадила тебе так само, як ти мене. Я не тримаю тебе. Можеш вирушати до неї хоч зараз. Аа, я зрозуміла, ти вважаєш за краще не їсти, аніж приймати їжу з моїх рук. Не вийде. У твоїх інтересах видужувати. Тоді зможеш піти від мене.
Валера зі злістю подивився на Таїсію, але їсти таки почав. Щоразу вона висловлювала йому свої образи. Потім їй це набридло. Заходила до нього в кімнату і робила все мовчки. Минуло чимало часу, перш ніж Таїсія заговорила.
-Ти отримав по заслугам. Але й мені навіщось це випробування прийшло. Напевно, щоб навчитися прощати, терпіти тебе, не думати про комфорт. Ми обидва отримали те, що заслужили.
Таїсія наймала доглядальницю, масажиста, фахівців, хто б допоміг Валері. Відновлення йшло повільно. Але все ж таки він почав спочатку сідати, вчився тримати ложку, потім пробував ходити.
Шість років прожили вони пліч-о-пліч, живим докором один для одного. Вона намагалася пробачити образу, він – спокутувати провину.
Але одного дня Валери не стало.
Після поминок Таїсія не могла залишатися жити в їхній великій квартирі. Світлана вийшла заміж і переїхала до чоловіка. Таїсія продала квартиру, купила собі маленьку, а решту грошей віддала дочці.
Вона час від часу ходила на кладовище, доглядала там все, прибирала і все чекала, що якось побачить ту, іншу.
Хотілося викласти їй все, виговоритися про останні шість років життя. Але вони не зустрілися…
Часом вибачити догляд легше, ніж повернення.
