Валя пробиралася крізь купу покупців на ринку, і раптом почула, що її хтось гукає.
– Агов, Валечко, ти чи що?! – жінка у світлій модній куртці несла кошик з продуктами. – Оце це так! Скільки років!
– Ларисо… От якби не звернулася ти до мене перша, то я точно б тебе не впізнала! Оце так пані! Дорого виглядаєш, красуня з красунь… – Валя обійняла колишню однокласницю. – Давно ж ми не зустрічалися, хоч і в одному місті живемо. Час летить швидко!
– Ну, ходімо присядемо, хоч в парку, он на лавку, та й поговоримо, і перепочинемо заразом! Ну, як ти там? – запитала Лариса.
– А що я? Життя моє невеселе, звісно, але стараюся не сумувати. Мама злягла, ось уже п’ять років як. Тобто веду її у ванну, туалет, а сама вона ніяк не може… Такі справи. Донька в селі живе, як вийшла заміж, все в них хоч добре. Приїжджають до нас іноді, – розповідала Валя.
– Так, а пам’ятаєш, як ми сиділи за однією партою, разом до школи, разом зі школи, я тобі допомагала з математики. А ти мене від усіх сварок оберігала… Ох, Валечко… То як же ж ти з мамою встигаєш? Бо ж і працювати нам ще треба. П’ятдесят років вже виповниться цього року. Ми ювілярки, а до пенсії ще треба попрацювати… – запитала Лариса.
– А я у своєму будинку прибираю всі під’їзди. Їх п’ять. Мені від матері не можна надовго відходити, от і влаштувалася так, щоб за нею можна було придивитися. Хоч і платять небагато, але нам її пенсії вистачає. Що вдієш. А як твоя донька й чоловік? Пам’ятаю, ви з Ігорем були дуже гарною парою, – сказала Валя.
– А ми й зараз непогано виглядаємо! – засміялася Лариса. – Ось, дивись які ми!
Лариса дістала мобільний телефон і почала показувати Валі сімейні фотографії.
– Ось ми на дачі, а ось удома… А це на риболовлі на озері. А тут відзначаємо нашу дату весілля. Правда ж, не дуже постаріли? – напрошувалася на комплімент Лариса.
– Ви чудово виглядаєте. Ох, пощастило тобі з чоловіком, Ларисочко! – зітхнула Валя. – Не те, що мені, розлученій… І гарний він, і дбайливий. Справжній чоловік!
– Це так, – посміхнулася Лариса. – А ти не сумуй. І дай Бог тобі сил із мамою. Це доля… Нікуди нам від старості не подітися… Ну, пішла я, треба встигнути приготувати обід. Ігорчик любить котлетки на пару. У нього дієта, шлунок треба берегти…
– Балуєш ти його! – засміялася Валя.
– Ага, а кого мені ще балувати, як не коханого? – Лариса кивнула і поквапилась до зупинки…
…Увечері Валя приготувала мамі вечерю і пішла прибирати один із під’їздів. Вона підмітала, а сама все згадувала зустріч із Ларисою, їхню розмову, й перед очима стояли фотографії її щасливої родини.
– Хоч комусь пощастило, – прошепотіла Валя. – Молодець, Лариса, і сама виглядає чудово, і чоловіка береже…
Наступного дня вона пішла прибирати в інший під’їзд в обідню пору. Валя вже мила перший поверх, як раптом двері під’їзду відчинилися і з вулиці зайшла Світлана, яка жила на цьому майданчику.
Про Світлано пліткували багато. Молода жінка вела до себе гостей. Це були її залицяльники. І все б нічого, справа особиста, звісно, але Світлана була жадібною до грошей, і витягнувши всі гроші із залицяльника, збільшуючи вимоги до подарунків для неї, нарешті, виставляла приятеля геть, підшукуючи наступного…
– Оце жінка, – дивувалися сусідки. – І як на неї ведуться на вигляд абсолютно нормальні й порядні чоловіки? Оце незрозуміло…
– Чому ж незрозуміло?! – сміялися сусіди чоловіка. – Якраз все зрозуміло. Знає Світлана собі ціну, от і все…
…На цей раз Світлана була з новим приятелем. Валя скоса подивилася на чергового залицяльника і мало не випустила відро з водою від побаченого!
– Валю, ти чого?! Ледь брудною водою нас не облила. Обережнішою треба бути… – пирхнула Світлана, проходячи в квартиру і швидко зачиняючи двері.
А Валя, випросталась і не могла отямитися.
Очевидно, що цього чоловіка вона бачила два дні тому на фотографіях Лариси!
Це був її ЧОЛОВІК! Ні, вона не помилялася. Така ж усмішка, нахил голови і характерна родимка на правій щоці.
– Оце так! Ні, я не могла помилитися … – думала Валя, і одразу сумнівалася: – Чи все-таки не він?
Серце її стрепенулося. Їй було неприємно, прикро за Ларису. Адже вона була така щаслива під час їхньої зустрічі, так і говорила: – Коханий…
– А він до нашої Світлани ходить! Фух, ти…
Валя й раніше бачила гостей Світлани, але уваги на них особливо не звертала. Слава Світлани давно була всім відома. Але тут такий збіг не давав їй спокою, ніби зрадили їй, а не Ларисі, подрузі дитинства.
Щоб ще раз подивитись нового залицяльника Свтлани, Валя вирішила затриматися біля під’їзду. Вона зібрала килимки біля дверей з трьох поверхів і почала їх тріпати й чистити віником недалеко, біля кущів.
Коли килимки були вичищені, Валя присіла біля під’їзду на лавку відпочити.
Не минуло й години, як гість вийшов із під’їзду. Валя ще раз пильно глянула на нього. Він не дивився на неї, поспішав до машини, що стояла неподалік. Двигун зашумів, і машина поїхала…
…Валя закінчувала прибирати, а думки були тільки про Ларису та її чоловіка.
Кілька днів вона не могла заспокоїтися, її так і підмивало розповісти Ларисі про візити Ігоря до Світлани, але було неймовірно шкода шкільну подругу… Ну, ні, нічого Валя розповідати не стане… Не зможе сім’ю розлучити.
Своїми думками Валя поділилася з матір’ю. Мати хоч і була слаба, але міркувала ще чудово і намагалася читати книги, а вечорами вони з Валею дивилися новини та фільми по телевізору.
– Пам’ятаю, пам’ятаю я твою Ларисочку. Добра вона, і розумна, і симпатична була, – сказала жінка.
– Мамо, вона і зараз така ж: і розумна, і симпатична… А ось чоловік її на ліво ходить. Звісно, це не наша справа, але яка ж ця наша Світлана… Скільки чоловіків водить. І не через палке кохання, а за подарунки. Сама потім і хвалиться обновками та поїздками, і вся квартира у неї в новій техніці, і сама із салонів не вилазить… – говорила осуджуюче Валя.
– Ну, ось вона так жити пристосувалася. І найцікавіше, жоден із її кавалерів сім’ю свою не покинув. Значить, знають вои Світлані її справжню ціну… А світ старий, і гріхи людей не змінюються… Все одне й теж, – сказала мати. – Не наша справа. Виховувати його будеш, чи що? А може, Лариса і знає свого чоловіка як облупленого. Багато дружин на це очі закривають. І терплять. І живуть. Так що мовчи, доню, бо ще натрапиш на помсту Світлани. Наробить нам щось. Наскаржиться на тебе. А хто нас захистить?
…Так поговорили Валя з матір’ю й замовкли. Але через кілька днів Валя знову побачила чоловіка Лариси, що виходив від Світлани. Вона виливала під кущ відро з водою після прибирання.
Він вийшов з під’їзду і, поправляючи куртку, неквапливо попрямував до машини.
– Ігорю, – тихо гукнула чоловіка Валя.
Він обернувся і подивився на неї здивовано та насторожено.
– Ви до мене?
– Ну, ви ж Ігор? – знову повторила Валя. – Значить вас.
– Вибачте, а ми з вами хіба знайомі? – спитав він, озираючись на всі боки.
– Я знайома з вашою дружиною. Передавайте Ларисі привіт. Від подруги дитинства – Валі. Вона дуже гарна жінка. І донька так на неї схожа… Олечка, – сказала Валя, посміхаючись.
– Аааа… Передам. Дякую… – Ігор втягнув голову в плечі і швидко пішов до машини.
Він виїжджав, а Валя дивилася на нього, на його машину і не шкодувала, що не послухала матір.
З того часу вона більше Ігоря на своєму подвірʼї не бачила. І мамі нічого не сказала, не бажаючи більше її хвилювати…
…А у Світлани через пару місяців з’явився новий знайомий. Сутулуватий немолодий чоловік приносив їй букети квітів, якісь подарунки і з відчиненого вікна Світлани чулася музика, сміх і дзвін келихів.
– Ну, от і добре, – казала собі під ніс Валя, підмітаючи коридор. – Світ не без добрих людей. Ще один знайшовся. А чоловіка Лариси не чіпай, мисливице за пригодами. Хоча, може, й має рацію моя мама, виховувати дорослого чоловіка – справа невдячна і марна. А я й не виховувала. Я тільки привіт передала…
Вона засміялася сама до себе і пішла наливати у відро воду…
