– Тобі навіщо стільки макаронів, Наталя?, – здивувалася подруга, помітивши як я поставила в свій візок величезний пакет з акцією.
– На місяць щоб вистачило! Чоловік сказав, що харчуватися можна і одними макаронами, ось і хочу його … нагодувати, – жваво відповіла я.
З тих пір, як народився синочок, в нашій родині багато що змінилося. І як би це не банально звучало, але побут поглинув наш човен любові. Зараз все було по-іншому. Я пішла з роботи і, так як працювала неофіційно, декретних виплат не було. Це сильно вдарило по нашому сімейному бюджету, але чоловік твердив одне – впораємося!
Далі більше. Дитина вимагала все нових і нових витрат, до такого чоловік був явно не готовий.
– Сергійкові потрібен комбінезон на весну, зовсім скоро в зимовому буде жарко ходити, – почала я розмову.
– Так купи з дитячої допомоги, тобі їх для того і платять, – запропонував чоловік.
– Їх я віддала за квартплату в цьому місяці, – відразу «обрадувала» я чоловіка у відповідь.
– Так вчись розподіляти бюджет правильно! Мені потрібно в машину запчастини купувати.
І такі суперечки стали виникати все частіше і частіше. Андрію було складно прийняти той факт, що тепер він відповідає не тільки за себе, але і цілком за всю нашу родину.
В якийсь момент я знайшла підробіток на дому. Робота не складна, але вимагала часу. А тут ще дитина маленька, неспокійна. Не завжди встигала прибрати, приготувати, але крутитися якось треба.
Чоловік знову був незадоволений:
– Ти що за весь день не могла приготувати вечерю? Я з роботи прийшов, їсти хочу, а у тебе тут все шкереберть …
– Багато роботи було, Сергійко неспокійний весь день був, ось і не встигла ні чого, – почала було виправдовуватися я.
– Так розподіляй свій час, щоб все встигати. Ти ж вдома сидиш! – злісно відповів чоловік.
– Андрій, тобі не здається, що я занадто багато повинна розподіляти – і гроші, і час, і виховання сина? Ти ж приходиш з роботи, і на цьому твої справи закінчуються, – тепер уже я не могла стримати емоцій.
Андрій надів куртку і вийшов на вулицю, голосно грюкнувши дверима. На той момент мені було дуже прикро. Адже я дійсно намагалася допомогти чоловікові з грошима. Молоді мами мене зрозуміють, як це не просто – поєднувати немовля, роботу і побут. Але Андрію цього було не зрозуміти, він вважав, що працює і забезпечує він, а значить, решта має бути на мені.
Якось я спілкувалася з подругою, у якої теж була маленька дитина. І дуже здивувалася, що у них в сім’ї все по-іншому. А сама вона ще встигає бігати по салонам краси, стежити за собою, відпочивати з подругами.
– Таня, ти вибач, звичайно, але як ?? Ти ж не працюєш, звідки у тебе час і кошти на себе? Тут на дитину намагаюся заробити, і то не виходить, – дивувалася я.
– А чоловік у тебе на що? – не приховуючи здивування, відповіла подруга.
– Чоловік … Він приходить з роботи, лягає на диван і на цьому його місія виконана, – з сумом повідала я подрузі.
– Ах ось воно що! Тоді нехай оплачує тобі няню або хатнюпрацівницю, раз не хоче допомагати сам. Мій Вітька після роботи і на вихідних порається з донькою, а я бігаю по своїх справах. Ми відразу вирішили, що дочка наша спільна, і сил на виховання будемо витрачати однаково. Та й не перетрудиться, якщо посуд помитє, і пропилососить.
– Няню … Ну ти загнула! Я думаю, де грошей на літню коляску взяти, а ти кажеш – няню, – я розуміла, в яких різних умовах ми живемо з подругою.
– Ну ти і добрячка, Наталя! Так скажи чоловікові нехай тоді заробляє гідно, раз ні чим іншим допомогти не може. Не мій у тебе характер, – заявила подруга.
Заробляти Андрій теж ні коли не прагнув. Посада менеджера в магазині спорттоварів його цілком влаштовувала, до чогось іншого у нього душа не лежала, будь-яких особливих прагнень не було.
Раніше я думала, що фраза «сімейний човен розбився об побут» просто крилатий вислів. Але зараз розумію, що це дійсно так. Реальність виявилася більш сумною, ніж передбачалося. Мені довелося кинути підробіток, бо синочок став часто хворіти і часу на роботу зовсім не залишилося. На ліки синові доводилося просити у моєї мами, тому як на зарплату чоловіка не розраховувала. Обстановка у нас в родині була ще та. Андрій все частіше затримувався на роботі, а по поверненню відразу йшов спати.
– Мені потрібна зимова куртка, в старій зовсім неможливо ходити, їй вже 6 років, – якось ввечері сказала я чоловікові.
– Купуй собі куртку, та сама потім вирішуй – як ти будеш гроші на продукти витрачати. Хоча ти багато витрачаєш, може, хоч економити навчишся, – відповів мені Андрій і уткнувся в телефон.
– Добре, я спробую економити навчитися. Думаю, що я заслужила раз в 6 років купити собі одяг! Адже це я з сином ходжу пішки всюди в будь-яку погоду, а ти їздиш на машині.
В той місяць я все – таки купила собі гарну куртку, просто не могла намилуватися нею. Харчуватися ж, я вирішила, будемо макаронами. А що? Раз чоловік сказав, що я не вмію викручуватися, значить, буду вчитися.
На третій день, побачивши в холодильнику все ті ж макарони, чоловік заявив:
– А ти що, готувати розучилася? У нас що, тепер кожен день одні макарони?
– На що вистачило грошей, те і будемо їсти, – невимушено відповіла я.
– Значить погана ти господиня! Раз не вмієш правильно планувати
– Вибач Андрій, що «кашу з сокири» я готувати не вмію! Їж те, на що заробив. Тобі вже давно пора задуматися про нову роботу, – мені захотілося висловити все чоловікові, – у нас росте син, це наша спільна відповідальність. Ти знав, що я не зможу працювати кілька років, поки Сергійко не піде в садочок.
– Ну і дружина мені дісталася! У всіх дружини як дружини, а у мене – пила! Яка тільки й пиляє.
Коли синові виповнився рік, моя мама погодилася сидіти з ним для того, щоб я могла вийти на роботу. Нарешті у мене з’явилися власні кошти на себе і сина. Начебто життя почало налагоджуватися, з’явилася надія на те, що і наше сімейне життя стане як раніше, яким воно була до народження сина. Але Андрій був як і раніше похмурим і практично не проводив час зі мною і сином. Я навіть якось змирилася з цим, думаючи, що всі так живуть після декількох років шлюбу.
Я зрозуміла, що сімейний човен розбивається не об побут, а об характери людей. Всі проходять через труднощі шлюбу і народження дітей. Тільки хтось їх проходить, а хтось – ні. У когось вистачає сили волі і мужності брати на себе відповідальність, а хтось пливе за течією, виставляючи винними інших. А як ви вважаєте, шановні читачі? Чи правильно я вчинила, чи повинна була більше підтримувати і надихати чоловіка?
P.S. До слова, через три роки чоловік все – таки розлучився зі мною. До того моменту ми жили як сусіди вже пару років, а він завів собі пасію на стороні. Я ж отримала підвищення на роботі, тепер ми з сином живемо добре і ні в чому собі не відмовляємо.
