-Так так так… Спимо ще чи що? Підйом! Ваша мама прийшла, молочка принесла! – гучним голосом кричала на всю квартиру свекруха, абсолютно впевнена, що своїм візитом ощасливила всіх жителів цієї квартири.
Юлька ледь підняла голову з подушки. Вона вчора до третьої ночі працювала за комп’ютером вдома і сьогодні планувала виспатися. Але видно не судилося.
Вона встала і попленталася в коридор, де її, не менше офігівший від того, що відбувається в його ж квартирі, чоловік, спостерігав за спритними маніпуляції своєї матері.
А та, злегка крекнувши, втягла на кухню величезну сумку і стала вивантажувати її вміст на лакований, дерев’яний стіл. Чоловік намагався жестом зупинити цей вандалізм по відношенню до столу, але не встиг і тільки безпорадно розвів руками.
-Так. Ось огірочки, грибочки. А ось лечо. Ой, лечо то яке смачне! Ти, Юлька, в житті не навчишся таке лечо крутити! Це ж талант треба мати, – гордо примовляла свекруха, виймаючи з сумки чергову банку.
-А це капусточка квашена. Смакоття! А ось пиріжків вам насмажила, з картоплею і тушонкою. Де Стасик? Дайте йому терміново пиріжок! Міша, синку, клич Стаса! Стасик!!! – вона закрутила головою, шукаючи Стасика, але не знайшовши, присіла на стілець і витерла спітніле чоло…
-Мамо. Ну навіщо дві банки огірків? Трилітрові! Мамо, ми не їмо стільки. А у Юлі взагалі шлунок, вона соління не їсть в принципі. А Стасику не можна смажені пиріжки, він ще маленький, якщо тільки невеликий шматочок… А ти насмажила тут, як на роту. І не кричи, він спить ще, хоча напевно вже ні. А лечо я не люблю, мамо! – Міша розгублено дивився на Юльку.
Юлька нарешті стала прокидатися і розуміти всю суть того, що відбувається.
-Світлана Петрівна! У нас і комори немає і я не їм це все, вам же Міша сказав. Навіщо ви стільки притягли? Ну навіщо? – вона в розпачі дивилася на банки.
А вельми задоволена собою свекруха, що сиділа посеред всієї цієї оцтової розкоші, сяяла, як новорічна ялинка.
-Нічого нічого, не дякуйте. А шлунок у тебе, тому що харчуєшся погано. Юля, треба їсти побільше, та поситніще і нічого хвилювати не буде. Як казала моя бабка – “Їж, поки рот свіж”.
Міша з Юлькою познайомилися на курсах особистого росту в Києві. Юлька частенько відвідувала подібні заходи. Їй здавалося, що без них її кар’єра, фахівця з маркетингу, піде на спад.
А Міша приїхав в Київ з Харкова в гості. Друг кликав давно, а у нього все ніяк пазли не сходилися. Все не було часу, хоч він і був неодружений, на відміну від друга. Приятель Михайла також був любителем подібних заходів і затягнув на нього Мішу. Той довго бурчав і відмовлявся, але незабаром здався і вони поїхали за вказаною адресою.
Зал був майже повним, а вони трохи запізнилися. Стільців вільних залишилося кілька і всі в різних місцях. Довгий, як жердина, Міша, пригнувшись, щоб не заважати, на напівзігнутих і з опущеною головою, нишпорив у пошуках вільного місця і, о диво! Знайшов його. Він збирався влаштуватися із зручністю, але не розрахував і зачепив ліктем дівчину, яка сиділа поруч.
-Ой, вибачте будь ласка, дівчино… Боже, який я незграбний. Ще раз вибачте будь ласка, – став розшаркуватися він в вибачення.
-Та сядьте ви вже, заважаєте ж. Ведмідь якийсь… – пробурмотіла дівчина.
-А я і є ведмідь. Мишко! – розсміявся він.
На них зашикали і він швиденько сів, нишком розглядаючи дівчину. Вона була тендітною і худенькою, зі світлим волоссям, заплетеним в косичку і здалася йому зовсім молоденькою.
Вони познайомилися після курсів. Її звали Юля і їй було двадцять вісім років. Власне з цього вечора і почалася їхня особиста історія. Історія кохання на два міста – Харків і Київ.
Вони довго моталися взад вперед, не наважуючись визначитися, де ж будуть вити сімейне гніздечко.
У підсумку, вони вирішили все ж жити у Харкові. Юля переїхала до Міші.
Юлині батьки, дуже приємні люди, інтелігентні, були добре виховані і від’їзд дочки прийняли абсолютно нормально.
Тим більше відстань не така і велика! Зять припав їм до душі і вони полюбили Мішу, як рідного сина. А ось матір Михайла Юля бачила буквально кілька разів. На їхньому весіллі, потім на Мішин день народження і ще разів зо два. Цей факт дуже дивував її і вона частенько допитувалась у чоловіка.
-Міша, а що ти маму свою в гості рідко запрошуєш? Не соромно тобі? Вона самотня, жінка похилого віку… І ми все таки її сім’я,- обурювалася вона його безсердечністю.
-Юль, ну молоді повинні жити окремо, а батьки не повинні втручатися. Мама моя, як би тобі сказати… Ну, вона дуже проста жінка і тобі буде з нею нецікаво, – виправдовувався Міша.
Але Юля наполягла, щоб мама Михайла періодично приходила до них у гості. І вона стала приходити…
Спочатку рідко, потім частіше і частіше. Незабаром мама Михайла стала як ніби невід’ємною частиною їхнього життя. Юлі стало здаватися, що вона всюди. Здається дня не минало, щоб на кухні не пролунав життєрадісний голос Світлани Петрівни:
-А ось і я!
Неможливо було спокійно попити чаю без її повчань і “феноменального знання життя”, як вона висловлювалась.
-О, Юлечка, а я ось, коли млинці смажу, мажу сковорідочку сальцем, та пожирніше. Жоден млинець не прилипне, – говорила вона невістці, яка запах сала на дух не переносила.
А холодець, який вона принесла під новий рік. Юля спочатку не зрозуміла, чому він такий білий. А потім до неї дійшло, що зверху холодцю лежав шар жиру, товщиною з палець.
Якось раз, напередодні восьмого березня, вона прийшла до них із загадковим обличчям.
-Юлька, збирайся, поїдемо купувати тобі подарунок на свято! Давай швидше, я там домовилася, вони попридержуть товарчик…
І свекруха потягла Юлю на… Барахолку… З дуже гордим і задоволеним виглядом вона підвела її до неосяжної тітоньки в чоловічий, кудлатій шапці набакир, і щось змовницьки зашепотіла тій на вухо.
Тітка закивала згідно і витягла звідкись із глибини полинялого намету, величезний згорток. А задоволена Світлана Петрівна витягла з нього безрозмірну, сіру, всю в якихось бурульки, безглузду шубу!
-Піде! Це супер шуба! У ній тобі ніякі вітри не страшні будуть! Ну но поміряй, – і простягла Юлі шубу.
Юля потягнула носом в сторону супер шуби, вловила далекий запах немитих собак з підворіття і її занудило. Затиснувши рот, щоб не зіпсувати ні настрій свекрухи, ні шубу, Юля помчала геть в пошуках туалету.
Приїхавши додому, свекруха довго ображалася на невістку, називала невдячною і нерозуміючою. Навіть не дивлячись на те, що Юля у виправдання клятвенно їй заявляла, що вона просто не носить речі з хутра тварин, а так, якщо що, шуба була дуже непогана!
Потім народився Стасик і понеслося. Сповивати треба, щоб дитина не ворухнулася і була схожий на поліно. Памперси – зло, хай живуть бавовняні трикутники! Грудьми треба годувати до п’яти років, і тільки так! Манна каша – наше все! На руки брати – не можна, нехай кричить! Ось тільки мала дещиця героїчних гасел і переконань Світлани Петрівни, з якими Юлі довелося боротися…
А тепер ці каструлі, банки, закрутки, пиріжки, мішки і кульки з нескінченної їжею. Юлька розгублено сиділа на власній кухні, оточена банками, пакетами і якимись пакунками. І на неї нахлинув відчай…
Коли мати Михайла пішла, вони, як і завжди, почали дзвонити друзям – приятелям і віддавати гостинці мами. Коли справа була зроблена – все пороздавали до останнього пиріжка, сіли пити чай.
-Вона завжди така була? – зітхнула Юля, глянувши на чоловіка.
-Завжди. Ще гіршою була. Це вона зараз трохи соромиться.
-Соромиться?! – здивувалася Юля. – Цікаво що буде потім, коли вона соромитися перестане?
-Юль, я і хотів переїхати в Київ через неї… Я її звичайно люблю, але ти ж бачиш, яка вона. Їй здається, що вона робить добрі справи, допомагає і таке інше. Але це неможливо терпіти. Я до тебе зустрічався з дівчиною… Так ось, вона якось раз прийшла до нас о другій годині ночі, коли ми спали. Випити чаю. Їй бачте стало нудно й сумно. На жаль у неї були тоді свої ключі. Більше дівчину я не бачив…
Юлька задумалася. Її батьки були зовсім іншими людьми, дуже тактовними і делікатними. І вона уявити не могла, щоб її мама ось так заявилася до них без запрошення. І вона насправді не знала, що буде далі. Світлана Петрівна перетворювалася у велику, життєрадісну, киплячу енергією, проблему. Але розв’язка настала швидше, ніж Юля чекала.
В один з вихідних днів вони втрьох зібралися з’їздити в торговий центр. І погуляти і заодно купити дещо. Юля вийшла зі Стасом першими, а Міша залишився вдома, закінчити роботу в комп’ютері.
Погода була гарна, стояв теплий літній день і Юля вирішила погуляти на дитячому майданчику, в очікуванні чоловіка. Стасик хоч і був маленьким, але він цілком добре ходив. Вона залишила його в пісочниці з такими ж малюками, а сама присіла на лавочку, що знаходиться буквально в трьох метрах.
Раптом їй зателефонувала мама і вона, взявши трубку, почала розмову, не забуваючи краєм ока спостерігати за сином. Але в процесі розмови вона на хвилину відволіклася, опустивши очі, а коли підняла голову, Стаса в пісочниці не було!
Спочатку Юля не повірила своїм очам і на хвилину впала в ступор. Потім схопилася і побігла до пісочниці, озираючись навколо. Дитину не було ніде! Вона тремтячими руками ледве змогла набрати телефон чоловіка і проговорити, що малюк пропав…
Міша вискочив з під’їзду через півхвилини. Разом вони оббігли всю домову територію, питаючи у зустрічних людей, чи не бачили вони хлопчика в джинсовому комбінезоні і червоній кепочці… Але дитини ніде не було.
-Я дзвоню в службу порятунку. – тихим голосом сказав Міша тремтячій, як осиковий лист, дружині і став набирати номер…
-А ось і ми! Привіт, мої хороші, привіт мої солодкі! А ми тут зі Стасиком прогулялися трохи, а то мама зайнята телефоном і за дитиною зовсім не дивиться. А дитині кругозір потрібно розширювати, між іншим, – з за рогу будинку вийшла Світлана Петрівна зі Стасом на руках.
Юля не сказала ні слова. Але добре, що свекруха не бачила її погляду… Потім вона видала звук, схожий на гарчання, схлипнула і, вихопивши у свекрухи дитину, пішла у напрямку до дому, притискаючи сина до себе.
-Мамо!! Ти вже зовсім, так?! Ти взагалі розумієш що ти зробила?! І взагалі ти переходиш всі межі! Твої банки з огірками, твої візити без попередження… Та ти просто вже нас дістала, мамо! Дай нам жити спокійно, прошу тебе! Ти моя мати, але це моя сім’я і мій син…
-Що?! Так як ти смієш відчитувати мене? Мене, твою матір? Я тебе народила, вигодувала, вивчила, а ти… Твоя сім’я значить Юлька твоя незграба зі Стасиком, а я хто?
Та вона навіть не знає толком що з дитиною робити! Та вона готує тобі помиї! Хіба ж мужика можна одними кашами, та зернятками годувати?! Та яка вона дружина тобі? Вертихвостка! Ледарка! – мати Михайла розійшлася не на жарт і він вирішив це припинити. Він просто дуже втомився.
-Все. Мамо, ти можеш думати все що завгодно, але я забороняю тобі ображати мою дружину. І те, що ти сьогодні зробила – це жахливо. Не приходь до нас більше… Принаймні поки що… – Міша відвернувся і попрямував слідом за Юлею з сином, залишивши сторопілу Світлану Петрівну стояти на тротуарі.
Через місяць, владнавши всі справи, вони переїхали в Київ, як хотів Міша і чому невимовно зраділи батьки Юлі.
Спілкування зі Світланою Петрівною поки обмежується телефонними дзвінками. На більше вони поки не готові.
Але життя покаже. Воно завжди все розставляє по своїх місцях…
