-Та віддайте ж сумку, – Люба, мало не плачучи, намагалася витягнути свою товсту спортивну сумку із щільної людської маси в автобусі. – Ну, будь ласка, посуньтеся там!
Люба вже стояла однією ногою на сходинці, а іншою на бордюрі зупинки. Люди на неї репетували, але не здавалися: таке враження, що люди ще міцніше притислися один до одного і витягти сумку здавалося нереально. Люба відчула, що ззаду її хтось відсунув, і побачила, як чоловічі руки витягнули її сумку. Двері зачинилися, автобус поїхав.
-Ну ось, ремінь на сумці відірвався, – гірко поскаржилася Люба своєму рятівнику. – Що ж тепер робити, я не донесу на руках!
-Ви далеко живете? – спитав чоловік. – Я можу допомогти донести.
Люба подивилася на нього. Цікавий чоловік, на вигляд років приблизно 30-35, високий, із приємною усмішкою. Милуватися було ніколи – у неї ще кілька зустрічей після обіду, треба було б перекусити, переодягнутися, поміняти сумку, а часу мало. Довелося погодитись на допомогу.
-Ви що там, каміння носите? – здивувався він.
-Та це лише продукція нашої фірми, – відповіла Люба. – Флакончики, тюбики, баночки. Все жіноче.
Дійшли до будинку, час би розбігтися, але тягти сумку на четвертий поверх сходами теж така собі ідея! Чоловік допоміг дотягнути. Люба відчинила двері квартири і обімліла – по підлозі з ванни текла калюжка води!
-Ох! – Вигукнула вона. – Казала ж Катьці кран щільно закривати! Що зараз буде від сусідів.
Кинувши відчинені двері, сумку та свого помічника, Люба побігла до сусідів. Нічого страшного, плямка, сусіди заспокоїли – тільки збиралися робити ремонт, ось тепер є стимул з’явився. Люба побігла назад у квартиру – у ванній уже порався з краном її проводжаючий, стоячи босоніж у воді.
-Тут дещо треба змінити в змішувачі. У вас поруч є якийсь магазин сантехніки? Інакше так і тектиме, – пояснив він.
-Є, ось навпроти сусідній будинок з вітриною. Там як міні-ринок, знайдеться все, – розгублено промовила Люба, бігаючи з ганчіркою та тазом.
Чоловік пішов і за десять хвилин повернувся з потрібними деталями. П’ять хвилин роботи та готово.
-Як вас хоч звуть, рятівнику? – запитала Люба. – І скільки я винна вам за допомогу?
-Толя мене звуть! А ви винні мені чашку гарячого чаю, у вас вода дуже холодна, можу заслабнути з вашої милості.
Люба посадила гостя за кухонний стіл, вибачалася за таку метушню, за доньку-п’ятикласницю, яка йдучи до школи, постійно, то кран не повністю закриє, то бардак залишить. Складно без чоловічої руки, дочка не слухається, а татко втік до іншої сім’ї.
-Ой, я, напевно, всі плани вам зрушила, – збентежилася Люба. – Ви кудись поспішали, а я то з сумкою, то з краном.
-Та все нормально, я вже спізнився, – усміхнувся Толік. – Ми мали сьогодні з друзями виїхати за місто, у друга день народження, мікроавтобус замовлений для пікніка. Мене чекали до останнього, але я зараз з магазину зателефонував, сказав, щоб на мене не чекали, і що я маю допомогти дуже красивій дівчині з ремонтом.
-Ну от, я вам все свято зіпсувала: особисто вам і вашому другові, – зітхнула Люба.
-Значить, доведеться залатати цю дірку! Запрошую вас до ресторану і там ми з вами вдвох відзначимо день народження мого друга.
-Ой ні, я по ресторанах не ходжу, – Люба категорично замотала головою. – Якщо я вже винна, то запрошую тоді вас сьогодні на вечерю.
-Яка ви смілива! Ви мене ледве знаєте та вже запрошуєте?
-Ну, ви ж нічого не зробили, поки я бігала до сусідів! У вас для цього було десять хвилин!
Увечері доньку Катьку було відправлено до Любиної сестри. Люба давно не мала ні чоловіків, ні побачень, і вона дуже старалася, накриваючи на стіл.
Толік прийшов і теж не з порожніми руками. Розповідав про себе: розлучений, живе поки що у друга, бо квартиру залишив дружині та дітям. Ремонтує комп’ютери за оголошеннями, має середній дохід, але хоче відкрити свою фірму з ремонту побутової техніки. До речі, Люба знайшла що полагодити, і Толік легко з цим впорався.
Наступного тижня у Катьки починалися літні канікули, і Люба домовилася із сестрою, щоб племінниця тиждень пожила у неї. Вона похвалилася, що закохалася в хорошого чоловіка на ім’я Толік.
-Ага, Толік, – засміялася сестра. – Як довго ти на нього чекала! Ну добре, давай сюди свою Катьку, тільки нехай акуратніше буде, така нечупара! І сама будь обережніша з цим новим Толіком, хтозна ще хто він такий. Паспорт глянь!
-Розберуся, – посміхнулася Люба.
Молодець, сестра розуміє. Щаслива Люба побігла додому зустрічати до вечері свого Толю. Здавалося, що ночі не вистачить насолодитись любов’ю та розмовами про життя, навіть будували плани на майбутнє.
Але поки що Люба солодко спала, Толіка й слід пропав, а разом з ним велика гроші від проданих товарів і золото зі скриньки. Більше нічого цінного Толік не знайшов, та й не було нічого.
Люба у сльозах викликала подзвонила подружці.
Люба схлипувала, як дівчинка:
-Я думала, він хороший чоловік! Ну не щастило мені в особистому житті, я просто самотня жінка, а тут стільки шляхетності одразу – і з сумкою допоміг, і вдома все полагодив. Може, я наївна, але я в Толіка майже закохалася.
-Ага, Толік він! – похитала головою подруга. – Петро якийсь мабуть, чи Максим!
Толіка так і не знайшли, та й чи знайдуть? Може, його навіть і не шукають. Гроші вже зароблені по-новому, золото, звичайно ж, дуже шкода, але найгірше – зникла зовсім довіра до чоловіків.
А так би хотілося знайти хорошого чоловіка для сім’ї та батька для недолугої Катьки…
