– Катя! Іди, протри калюжу на сходах! Потім домиєш тут! Йди вже! — завуч Лариса Сергіївна пройшла коридором, витончено погойдуючись на високих підборах, і відчинивши двері, зайшла до свого кабінету.
Катя зітхнула, підхопила відро та швабру, і пішла до сходів.
– І в туалеті треба стіну протерти, знову забруднена! Катя! Ворушись! — завуч знову визирнула зі свого кабінету. Потім провела прибиральницю несхвальним поглядом і зникла за дверима.
«Добре, хоч уроки закінчилися, і діти майже всі пішли, — сумно думала Катя, — Не треба було влаштовуватись денною прибиральницею до цієї елітної школи. Он, Марія Степанівна приходить до чотирьох, протре свої класи за пару годин і свобода, а я тут цілий день тупцю, тільки одні підганяння і бачила. І бруд. А ще діти. Зухвалі діти забезпечених батьків, які вважають, що їм все дозволено. Чому вони до мене так ставляться?
І справді, не дарма кажуть, що діти іноді бувають набагато жорстокіші, ніж дорослі. Вони одразу просікли, що Катя, молоденька двадцятитрирічна дівчина, яка влаштувалася на роботу в школу денною прибиральницею, не така, як усі і взялися її діставати. Про таких людей, як Катя, часто в народі говорять «з дивиною». Чому? Тому що повільна, задумлива, мовчазна, посміхається іноді своїм думкам, та й тому що добра дуже. Поводиться дивно. Розмовляє іноді сама із собою. Або із квітами.
У шкільному коридорі росли рослини у величезних горщиках, так вона з кожним із них розмовляла, про кожного дбала, листя сухе обрізала, гілочки підв’язувала, землю розпушувала. А потім діти знову в горщики сміття наштовхають, фантики від цукерок, жуйки. Або побіжать на перерві коридором і перекинуть квітку або поламають. Знову Катю кличить: прибирай. Вона мало не плаче над рослиною, все зітхає, мовляв, як можна, вона ж жива. А діти візьми та й спитають у неї: яка ж вона жива? Говорити не може, ходити також. А Катя почала пояснювати дивні речі про душі дерев і квітів і все живе на Землі, і що камінь теж живий, але це зрозуміти потрібно. А хлопчаки сміються з неї. На спину табличку прикріпили з образливим написом, поки вона не бачила, а у відро з водою сміття з точилок від олівців насипали.
Але Катя ніколи не скаржилася на хуліганів. Зітхне тільки й знову посміхається до своїх думок. Завгосп Людмила Петрівна якось її захистила. Крикнула, як слід, на дітей, ті й розбіглися. Але Катя сказала, що краще не треба. А то завуч веліла, щоб конфліктів ніяких не було, коли на роботу її приймала, це була одна з умов. А ну як діти на неї поскаржаться, і вилетить вона з роботи в одну мить. Дуже боялася дівчина роботу втратити, от і терпіла.
Поки була жива її мама легше було. А як не стало її, то зовсім тяжко. Катя – пізня дитина. Через деякий час після народження у неї виявились невеликі проблеми з розвитком. Мамі сказали, що дитина зможе адаптуватися, соціалізуватися, але тільки за умови, що з нею багато і наполегливо займатимуться. Пішла мама з роботи та повністю присвятила себе дочці. Батько працював, забезпечував сім’ю. Був ще старший син, але той вже дорослим став, одружився та переїхав до іншого міста.
Так і жили. Батьківська любов, турбота і регулярні грамотні заняття з мамою створили диво — до семи років Катя повністю виправилася і змогла вчитися у звичайній школі. Середньо, але програму засвоювала. Просто трималася трохи осторонь усіх і не мала друзів. Хоча вона була рада будь-якому спілкуванню, але виходило, що з неї тільки глузували. І ніхто не дружив. Це було навіть якимось поганим тоном серед дітей спілкуватися з Катьою. Вона ж «того», не така, як усі…
Закінчила дев’ять класів, вирушила до училища. Хотіла професію здобути — мріяла кондитером стати. Навчилася, але за фахом працювати не змогла. Знову через свою неквапливість. Звільнилася з двох місць роботи через місяць «за власним бажанням», а насправді ж її просто чемно виправляли за двері — кому потрібен такий повільний співробітник?
І осіла Катя вдома: мама серйозно занедужала, догляд став потрібен. А тата вже давно не стало. Він був трохи старший за маму, до пенсії навіть не допрацював, здоров’я підвело. І через деякий час залишилася Катя одна. Потрібно було шукати роботу. Довго вона поневірялася і ось пощастило. Взяли до школи прибиральницею. Гроші невеликі, але Каті вистачало.
«Центр Милосердя запрошує волонтерів. Щотижня по суботах» — якось прочитала Катя оголошення на інформаційному стенді і задумалася. З дитинства її дуже приваблювала ця тема. Вона завжди думала про тих, кому в житті не так пощастило, як решті, шкодувала їх. Подумки Катя вважала, що їй самій пощастило: руки-ноги є, голова є, очі бачать, вуха чують, є, де жити. Світ такий прекрасний, що ще треба для щастя? Скільки у світі знедолених людей і тих, у кого здоров’я не дозволяє милуватися цим чудовим світом! Гуляти, читати, слухати спів птахів, дивитися на світанки, на перший сніг та осіннє листя! А люди похилого віку? Як же їм важко на заході життя? А безпритульні?
У першу суботу Катя вирушила до цієї благодійної організації. Підопічні центру були люди похилого віку, які потребували постійного догляду. Волонтери організовували для них прогулянки на свіжому повітрі, влаштовували літературні вечори, шахматні турніри, чайні церемонії. А головне, що волонтери могли дати цим людям це спілкування. Просто вислухати, підтримати, побути поряд, поділитись душевним теплом.
Каті подобалася така діяльність. Вона відчувала себе потрібною. Літні люди щосуботи з нетерпінням чекали на своїх «дівчаток», як вони називали волонтерів. Вони ділилися з ними своїми нехитрими новинами, а також розповідали про свої успіхи. У Центрі проводилося багато майстер-класів: малювання, ліплення, різноманітні техніки моделювання з паперу, кулінарна майстерність. Літні люди захоплювалися і забували про свої біди. Вони з гордістю показували Каті свої творіння.
Через деякий час ця робота стала для Каті основною діяльністю. Позитивна, усміхнена, добра, скромна дівчина дуже подобалася підопічним Центру Милосердя і незабаром їй запропонували зайнятість на постійній основі. Саме тут вона відчула себе на своєму місці. Так само вона брала участь і в іншій благодійній діяльності. Разом з іншими волонтерами вона роздавала бездомним людям гарячу їжу на вулиці, брала участь у закупівлі шампуню та мила для бездомних людей. Все це вони регулярно роздавали нужденним. А ще — безкоштовний одяг та взуття.
«Ми не можемо дати їм житло, — із захопленням в очах говорила Катя, коли в неї питали про те, навіщо вона це робить, — Але ми можемо допомогти їм: нагодувати, надати теплий одяг. Дати їм віру та надію на краще, підтримку, і ці прості для звичайної людини предмети: мило, шампунь, приналежності для гоління, які допомагають їм залишатися людьми. Ми говоримо: якщо безпритульна людина голиться — вона ще може піти з вулиці, має шанс»
І були такі приклади, якими всі пишалися. Насправді, певна частина людей йшла з вулиці, і починали нове життя. Часто вони самі ставали такими ж посланцями добра, власним прикладом доводячи знедоленим людям, що піднятися та стати повноцінним членом суспільства можна. В організації їм допомагали відновити документи, давали тимчасовий дах, підтримували морально та матеріально — адже багато добрих небайдужих людей приносили речі, продукти і навіть переводили деякі суми.
Тут же серед цих захоплених ентузіастів Катя і знайшла свою долю. Вона вийшла заміж за волонтера Андрія, який так само як і вона була віддана цій справі — благодійній діяльності.
Минуло кілька років. Тепер Катя має двох дітей, яких вона шалено любить, має люблячого чоловіка й улюблену роботу, яка приносить величезне моральне задоволення. Вона щаслива. «Разом ми можемо багато чого досягти! Головне – це бажання допомогти ближньому і добре серце» – як і раніше вважає Катя. Хіба вона не права?
