Коли Юля прийшла новенькою до офісу, жіноча половина провела її заздрісними поглядами, а чоловіча – захопленими очима: вона уособлювала все найкраще, що може бути у зовнішності дівчини. Біле хвилясте волосся, голубі очі, фігура, стильний костюм темно-синього кольору лише підкреслив те, що його власниця має тонкий смак і добре знається в тенденціях моди.
А з часом всі добре зрозуміли, що Юля не лише має вроду, а й добрий розум, і зарекомендувала себе, як вправна працівниця.
Багато хто почав добре метушитися, адже Юля вправно виконувала багато завдань, на які, деякі з її колег витрачали вдвічі більше часу. А то й кілька днів.
Через це її відверто почали недолюблювати. Юлю це мало хвилювало. Вона взагалі трималася осторонь від усіх. І, важко було зрозуміти, зухвалість це, чи, просто небажання комунікувати з іншими.
У досить великому колективі ще була Соня. Вона була бухгалтером.
Поза очі всі називали її сірою мишкою, «ні рибою, ні м’ясом», ніхто з нею навіть не намагався бути дружнім, але всі розуміли, що саме від неї багато чого залежить в компанії.
Час йшов. В колективі були сформовані свої компанії, та нейтральні особи (як їх називали)
До такого списку і потрапили також Юля та Соня. Юля, яка завжди залишалася стриманою та холодною в спілкуванні, і Соня, що тихенько приходила раніше всіх, так само тихенько працювала увесь день.
Коли покидала офіс, майже ніхто не бачив. Бо завершувала вона свою роботу пізніше всіх.
За цим всім пильно стежив шеф. Підлеглі навіть не помічали, що спілкування в колективі може його цікавити.
Одного вечора, знову затримавшись з місячними звітами, Соня вже збиралася йти додому, як раптом почула, що хтось плаче.
Прислухавшись звідки саме було чутно звук, Соня підійшла, і, відчинивши двері, побачила за столом Юлю. Юля плакала?! Її очі були червоними від сліз та випромінювали смуток.
⁃ що сталося, Юлечко, – наче давня знайома звернулася до неї Соня. – Чи можу допомогти?!
⁃ Не думаю, – глянувши своїм холодним поглядом, Юля спробувала посміхнутися. Та вийшло в неї це не дуже.
⁃ Але ж ти плачеш. Справді! я ж бачу, що тобі погано
⁃ Знаєш, Соню, а сьогодні мене покинув чоловік. Просто надіслав повідомлення. Уявляєш, йому не вистачило духу сказати мені в очі це. Що він йде до іншої. А я ж навіть не помітила зміни в ньому. В гонитві за тим, щоб бути найкращою дружиною, найкращим працівником я просто не помітила, що йому не потрібно всього цього. Я навіть не знаю, як виглядає та, на яку він проміняв мене.
⁃ Юля, мені дуже шкода. Я уявляю, як зараз тобі важко.
⁃ Ти вибач, що я тут розпустила соплі. Вже зараз піду…
⁃ Ні, ні. Ти що, все нормально. Знаєш, а давай повечеряємо разом. Тут поруч є чудовий і затишний заклад. Чула, кухня там дуже смачна. А я дуже голодна.
⁃ Соню, а знаєш, давай… та й повертатися зараз в пустий дім не хочеться.
Жодна з дівчат не помітила, що в цей вечірній час в офісі був ще хтось, і чув їхню розмову.
Того вечора дві зовсім різні дівчини, дві протилежності знайшли аж надто багато спільних тем. Вони зробили те, чого давно собі не дозволяли – виговорилися одна одній. Як кажуть, «вилили душу». Звичайно, що Юліну проблему це аж ніяк не вирішило, а от біль полегшило.
Наступного ранку для всіх була незвичайною картина, як Юля та Соня пили удвох ранкову каву, та щось жваво обговорювали. А для двох дівчат це вже була дружня кава.
Через багато років дві сім’ї святкували день народження дитини.
Юля сиділа поруч свого коханого, її колишьного шефа. А навпроти Соня зі своїм чоловіком. Їхня дружба пройшла крізь роки, та витримала все!
Автор: Tatiana Boyko
