– Ба-а-а-бусю, а мама скоро приїде?
Микола поїв смажену картоплю, молоком запив, а ще баба йому білий хліб маслом та варенням намазала, сказала, що це таке тістечко.
Микола так набігався, що ноги тремтіли від втоми він зголоднів. Їв усе підряд, то смажену картоплю зі сковороди зачерпнув ложкою. То молоком зап’є і зʼїсть хліб із маслом. А поїв і тут же ж втомився, ледве дійшов до ліжка і ліг. І вже сонний знову спитав,
– Бабусю, а я забув, мама вона яка? Гарна?
– Звичайно гарна, а як же ж?! І добра, і любить тебе, – бабуся вкрила онука ковдрою, і пічку пішла розпалювати.
Вдень ще сонечко гріє, а надвечір уже й холод підбирається. Минулої ночі вже багато чого померзло, жоржини полягли – дочки улюблені. Все берегла їх, думала приїде Рита, та щось зовсім вона їх забула. А Микола сумує за нею, хоч і тримається, не плаче за мамою, вже великий став.
Вона занесла в холодну тераску кабачки й капусту. Завтра з Миколою разом її шаткуватимуть, ох він любить качан гризти, і моркву на тертці сам тре, допомагає бабусі. А сам дивиться, чи не бачить баба? І морквину надкусить, переживає, що бабуся сваритиметься, що капуст не вистачить.
Росте Микола, їсти постійно хоче, а Маргарита зовсім зникла. Грошей не шле, сама носа не показує, кинула їх із Миколою зовсім.
Та тільки хіба так можна казати? Тоді зовсім хлопець затужить, ось баба і збирає з пенсії, а потім онуку подарунки купує, каже, що мама надіслала.
Ось недавно йому конструктор купила, дуже вже він мріяв. Там і віконця наче справжні, і покрівля є, і колоди.
Микола коли будиночок склав, і всередину ліхтарик засунув то залюбувався,
– Бабусю, дивись як! Я виросту і великий будинок збудую. Тебе з собою заберу і… Маму, адже вона повернеться так бабусю?
– Звичайно повернеться, а як же ж не повернеться? – обіцяє старенька, оком не моргнувши, Миколі, – А ти собі знайдеш єдину свою, одружишся, вона тобі діток народить. Як усі сядемо за стіл у твоєму новому будинку, ось буде добре!
– Я їм іграшок різних куплю і сваритимуся, як Василька батя, – вже засинаючи, заплющивши очі, посміхався Микола.
Йому дуже подобалося, як баба йому розповідала про будинок, де діти мають маму й тата.
Коли Микола підріс, він уже зрозумів, що батька в нього не було, невідомо, хто він. А мама Рита, що на фото на стіні у бабусі посміхається, навряд чи приїде.
Ну і гаразд, він і без неї виросте.
Сусідка тітка Галя від старшого сина Олексія давала і своєму синові Петру, і Миколі, то штани, то сорочки доношувати. Микола був більший, так що йому навіть новіше діставалося, а вже Петру потім, майже як брати вони росли.
Тітка Галя й бурчала одразу на обох, візьми розберися, хто винен.
Могла й виказати щось, хоч душею добра була
Якось тітка Галя від досади, думаючи, що Микола не чує, Петру виказувала:
– Ти нащо з цим безбатченком зв’язався? Ні батька, ні матері, сиротою росте, чого ти в нього наберешся?
А Миколу побачила, то сама на себе розсердилася.
– Та й сам ти не кращий, а ну йдіть звідси обоє! Тетянку малу розбудили, життя від вас нема!
Молодшу сестру Таню Петру постійно нав’язували. Ох вона й шкідлива була, десь щось – одразу галасувати починала.
А як трохи підросла, будиночок у Миколи побачила з ліхтариком усередині. І застигла від радості, а потім причепилася до Миколи, щоб він і ліжечко, і столик із табуреточками зробив. Ляльку туди в хатинку поклала і гралася годинами, як зачарована.
Баба Зіна Миколина сміялася з неї:
– От і заспокоїлася дівка, а що, красива яка, га? Давай я лялькам твоїм одяг зв’яжу, а то змерзнуть вони. Іди-но, Тетянко, давай ручки, спиці тримай, нитку притисни пальцем. Ось так, давай навчайся, у житті все знадобиться…
Трохи підріс Микола – став на тартак бігати допомагати. Недалеко на кар’єрі пісок придивився, щебінь, все від бабусі ховався, щось малював. А якось підійшов:
– Бабусю, я теслярству в училищі піду вчитися. Подивися який я будинок накреслив, ось такий будувати буду!
Після навчання Микола пішов із бригадою хати будувати. Навчився всього, що хотів, та й почав сам будуватися. Потихеньку фундамент залив, хоч баба Зіна охала:
– Та куди ж такий величезний будинок, Миколо?! Та хіба такий збудуєш? Та куди ж нам такий?!
Але Микола тільки посміювався з її голосінь:
– Та все нормально, бабусю! Все буде добре.
Фундамент вистоявся, тоді він із товаришами стіни вигнав. І випуски для тераски зробив такі, що всі побачивши їх, тільки дивувалися:
– Куди ж така тобі тераса?!
– А мені треба так, – гордо відповів Микола. – Для своєї єдиної і для наших діток я цей будинок будую. І для баби Зіни моєї улюбленої.
Подумки правда Микола ще додавав, що й мамі там буде місце, раптом і вона повернеться. І він пробачить її, адже бабуся сказала, що мати на заробітки тоді подалася, для них хотіла заробити…
Довго Микола будував свій будинок, але час минав, і він сам своїм очам вже не вірив. Ось і справді, очі бояться, а руки роблять. Опалення зробили, трубу вивели, та й підлогу вже настелили, а під зиму і рами у вікна і двері вставили. Поспішали швидше, а то похолодало того року рано.
Микола поглядав на будинок і тішився. А то в баби Зіни хата вже стара, потріскалася вся, та й грубка старезна. Баба Зіна хоч і каже, що тут останні дні доживатиме і з місця не зрушить, але сама на будинок Миколи милувалася потайки.
Треба ж, до чого вона дожила…
Зима ще за числами й не почалася, а снігу вже було багато.
Зранку Петро сестру збирався зустрічати, але машина його на виїзді з села забуксувала.
Поки Петро з Миколою машину витягали, тітка Галя з хати вискочила:
– Ну що, зустріли? Зв’яжешся з вами, Тетянка вже з вокзалу дзвонила, пішла шукати машину. Змерзнеш з вами, їй Богу!
– Та мамо, перший раз таке, завжди нормально було, – у відповідь буркнув Петро.
– А одного разу вистачить, сестру з навчання зустріти не зміг, ото водій! – сварилася як завжди тітка Галя. – І без вас розумні люди розберуться, надійся на вас!
Машину Микола з Петром все-таки витягли, а Тані щось не було.
– Дзвоню їй, дзвоню, а вона не відповідає, давно вже начебто приїхати має? – переживала тітка Галя.
Спочатку Микола з Петром сміялися, але потім теж занепокоїлися. І хоча мати Петра відмовляла, вони все ж таки поїхали…
На під’їзді до вокзалу ще здалека вони побачили машину, що на узбіччя з’їхала. Під’їхали, вийшли, чоловік водій навколо бігає, а в машині Тетяна сидить, змерзла вже.
Микола одразу її і не впізнав, Таня в місті вчилася, давно не бачилися.
А як подивився, то й оторопів. Яка вона стала, а була зовсім дівчинка. У будиночку його з ляльками гралася, а тепер до неї не знаєш, як і підійти!
На Таню Микола надивитися не міг.
Серце його, тепер було зайняте нею. Тільки про неї і думав Микола, з нею тільки хотів бачитись, з нею говорити і на неї дивитися.
А Таня, хоч і бентежиться, але на пропозицію Миколи стати його дружиною засміялася задерикувато:
– Та я тебе давно вибрала, ще коли мої ляльки у твоєму іграшковому будинку жити стали. Тільки з тобою я хочу бути, Миколо!
Баба Зіна від такого щастя аж розплакалася.
Онук недаремно будинок великий збудував, а єдина ж поряд завжди була, он як Господь розпорядився!
Нехай мрія внука здійсниться і вони з Танею довго і щасливо житимуть у цьому будинку. А у їхніх діток буде мама і тато.
Та й для баби Зіни знайдеться місце у їхньому великому будинку. Де тепло й у вікнах завжди світить світло.
Світло їхнього кохання…
