Того вечора Віра збиралася лягти раніше. День видався важкий – нескінченні звіти на роботі, черги у магазині, метушня в автобусі.
Вона вже переодяглася в домашнє, увімкнула телевізор, щоб хоч якось розбавити тишу порожньої квартири, і збиралася заварити чай.
Її чоловік Віктор затримувався – подзвонив, сказав, що багато роботи, прийде пізніше, аніж зазвичай.
Дзвінок у двері пролунав різко й вимогливо. Віра стрепенулася від несподіванки – вона нікого не чекала цього дощового осіннього вечора.
За вікном ішов дощ, рідкісні перехожі поспішали у своїх справах, ховаючись під парасольками.
На годиннику була майже восьма – кого могло принести в такий час?
Віра підійшла до дверей і подивилась у вічко.
На тьмяно освітленому сходовому майданчику стояла незнайомка з дитиною на руках.
Серце стрепенулося. Вона відкрила двері.
– Ваш чоловік удома? – запитала гостя.
– Тільки не це, – промайнуло в голові.
– Хто ви? – Віра намагалася говорити спокійно.
– Мені дуже потрібен Віктор Андрійович. Це справді важливо, – у голосі незнайомки чулася якась відчайдушна рішучість.
За дванадцять років шлюбу такого ще не було. Так, траплялися сварки, непорозуміння, образи – але щоб ось так, з дитиною на руках…
Віра відчула, як усередині все холоне. Вона мимоволі вдивлялася в риси дитячого обличчя, намагаючись знайти…
Ні, тільки не це. Господи, хай це буде не те, що вона подумала…
– Його немає вдома, – голос звучав хрипко, відчужено.
– Я почекаю, – твердо сказала незнайомка. – Мені справді дуже треба його побачити.
У її голосі була рішучість. Впевненість людини, яка знає, навіщо прийшла. Це чомусь налякало Віру ще більше.
– Проходьте, – вона сама здивувалася своїм словам. – Коли вже прийшли…
У тісному коридорі жінка незручно переступала з ноги на ногу, намагаючись однією рукою розстебнути плащ і не розбудити дитину. З мокрого одягу на підлогу капала вода.
– Я допоможу, – Віра зробила крок вперед, сама не розуміючи, навіщо це робить.
Пальці тремтіли, коли вона допомагала знімати вологий плащ.
У вітальні незнайомка обережно переклала хлопчика на диван.
Дитина навіть не прокинулася, тільки прицмокнула уві сні і натягла на себе край маминого плаща, який вона накинула йому замість ковдри.
– Мене звуть Ганна, – нарешті сказала гостя.
Вона стояла посеред кімнати – пряма, напружена, з потертою торбою в руках.
– Дуже приємно, – пробурмотіла Віра. – І з якого приводу ви до мого чоловіка?
Вона спеціально виділила слово “мого”. Хай знає.
За спиною працював телевізор – якесь ток-шоу, гучні голоси, сміх глядачів. Цей веселий фон здавався зараз якимось насмішкуватим.
– Вибачте, але я хотіла б спочатку з ним поговорити.
– А я хотіла б знати, що відбувається в моєму домі.
Вони дивилися одна на одну через кімнату. Дві жінки, між якими повисло щось важке, неназване.
Віра відчувала, як усередині все тремтить від напруження.
– Добре, – нарешті сказала Ганна. – Я прийшла через чоловіка. Мого чоловіка.
– Он як? – сказала Віра.
– Так. Він… – Ганна запнулась, смикаючи в руках ручку пошарпаної сумки.
На безіменному пальці тьмяно блиснула обручка.
– Коротше кажучи, я знайшла документи. Старі. І там…
Звук ключа в замку змусив обох здригнутися. На сходовому майданчику почулися знайомі кроки. Віктор зайшов у квартиру, на ходу знімаючи куртку:
– Уявляєш, Віро, такий день шалений! – гукнув він. – Клієнт приніс документи, все переплутано, довелося…
І тут чоловік замовк, побачивши гостю. Кілька секунд у кімнаті стояла цілковита тиша. Було чути тільки цокання годинника і рівне дихання сплячої дитини.
– Ви… – почав Віктор.
– Я дружина Сергія.
Віра переводила погляд із чоловіка на незнайомку.
Віктор явно її знав. Але його обличчя показувало не переляк чи провину – скоріше розгубленість і ще щось… Сум?
– Який працював у вас в сервісі, – додала Ганна, так само тягнучи ручку сумки.
На її обличчі з’явився якийсь новий вираз.
– У сервісі? – перепитала Віра.
Усередині щось почало відпускати, повільно, невпевнено.
Значить, це не те, що вона подумала? Це не коханка з дитиною?
– Який я продав п’ять років тому, – повільно сказав Віктор, усе ще стоячи у дверях. – Сергій… Як він?
Ганна відвела очі. Було видно, як їй важко говорити.
– Його більше немає…
Три слова впали в тишу кімнати, як каміння у воду. Віра побачила, як змінилося обличчя чоловіка – ніби постарів на кілька років за секунду.
– Коли? – тихо спитав Віктор.
– Два місяці тому.
– Господи… А хлопчик?
– Це Мишко. Йому чотири, – Ганна глянула на сплячого сина. – Він… Він дуже схожий на батька.
Віктор важко сів у крісло. Віра вперше за весь цей шалений вечір подивилася на нього уважно. Плечі опущені, поміж брів залягла зморшка – він справді переживав.
– Я не знав. Зовсім не знав, – він похитав головою. – Як це сталося?
– Вікторе, – тихо сказала Ганна. – Я прийшла не тому.
Вона нарешті розстебнула сумку, дістала пошарпаний конверт із цупкого паперу:
– Я розбирала документи і знайшла це. Тут розписка. На велику суму. На дуже велику…
Віра присунулася ближче до чоловіка, намагаючись розглянути папери:
– Яка ще розписка?
– Чесно кажучи, я вже й забув, – Віктор узяв конверт у руки.
Покрутив, розглядаючи вицвіле чорнило на пожовклому папері.
– Це було… Так. Сергій тоді тільки-но прийшов працювати в сервіс. Розумний був механік, дуже тямущий.
– Можна конкретніше? – в голосі Віри звучало нетерпіння.
Їй хотілося розібратися в усьому до кінця.
– Це була весна, – повільно почав Віктор. – Сергій прийшов до нас по оголошенню. Молодий зовсім, але золоті руки. Такі деталі міг відновити, які інші тільки на викид давали. Клієнти його одразу помітили, спеціально до нього записувалися…
Він помовчав, розгладжуючи пальцями край конверта.
– А потім у нього машина зламалася. Старенька зовсім була, вже не пам’ятаю яка марка. Багато чого треба було міняти – і двигун, і ходову. А грошей таких не було. Я запропонував зробити на виплату. Запчастини, роботу – усе включили.
– І він не виплатив? – запитала Віра, переводячи погляд на Ганну.
Та похитала головою:
– Ні. Спочатку були проблеми – мама занедужала, потрібні були гроші на лікування. Потім я завагітніла.
– А потім я продав сервіс і взагалі про це забув, – закінчив Віктор. Він усе ще тримав у руках конверт, неначе не знаючи, що з ним робити.
– Я прийшла домовитись про виплату.
Віктор насупився:
– Слухайте…
– Ні, ви послухайте, – сказала Ганна.
У її голосі з’явилися якісь нові нотки – наче сталь задзвеніла.
– Я знаю, минуло багато років. Знаю, ви могли давно списати цей борг. Але хочу його закрити.
– Навіщо? – запитала Віра.
Вона дивилася на цю жінку і не могла зрозуміти.
– Стільки років минуло. Чоловік… Його вже нема. Навіщо зараз?
– Тому що це обов’язок мого чоловіка, – Ганна випросталася, наче готуючись до суперечки. – І я хочу, щоб усе було чесно.
На дивані заворушився хлопчик. Розплющив очі, і злякано дивився на незнайомих людей.
– Мамо?
– Все гаразд, маленький, – Ганна підійшла до сина. Присіла поряд, погладила по голові. – Ми скоро підемо додому.
Віра дивилася, як жінка заспокоює дитину. У кожному русі, у кожному слові була така турбота, така ніжність… І в той же час – якась непохитна внутрішня сила.
Вона обернулася до чоловіка:
– Вітя, вона має рацію. Потрібно все зробити по-чесному.
Він кивнув:
– Добре. Давайте так…
Наступну годину вони обговорювали умови. Віктор дістав калькулятор, щось рахував, писав на аркуші паперу. Ганна уважно слухала, іноді ставила запитання – чіткі, по ділу. Було видно, що вона добре підготувалася до цієї розмови.
Мишко прокинувся остаточно, але поводився тихо – сидів поруч із мамою, іноді поглядаючи на незнайомого дядька, який так схоже гудів, зображуючи звук мотора, пояснюючи щось про машину.
– Отже, – нарешті сказав Віктор, відкладаючи ручку. – Загальна сума була солідною. Але з огляду на всі обставини…
– Я готова виплачувати частинами, – швидко сказала Ганна. – Скільки зможу. У мене зарплата невелика, але…
– Зачекайте. – Віктор подивився на дружину, немов шукаючи підтримки. – Давайте так – половину я списую. Сергій був чудовим працівником, і… Загалом, вважайте це за премію. Заднім числом.
– Ні, – Ганна похитала головою. – Я хочу виплатити все.
– Слухайте…
– Ви послухайте, – вона підвела очі. – Я повинна. Розумієте? Повинна. Щоб знати, що все правильно зробила. Щоб Мишку потім у вічі дивитися і говорити – твій батько був чесною людиною. І я… Я теж маю бути чесною.
Запала тиша. Тільки з телевізора чулися приглушені голоси – ніхто так і не подумав його вимкнути.
– Ви маєте роботу? – раптом запитала Віра.
– Так, у магазині. Продавчинею, – Ганна знизала плечима. – Зарплата невелика, але нам вистачає. На їжу, на садок… Я можу потроху відкладати.
Віктор уже записував щось у блокнот.
– Ось тут і тут, – дав він ручку Ганні. – Підпишіть. Це новий договір.
Вона уважно прочитала кожен рядок. Потім поставила розгонистий підпис.
– Перший платіж – за місяць, – сказав Віктор, ховаючи папери в стіл. – Як вам зручніше – можете приносити готівкою або на картку переказувати.
– Краще принесу, – тихо відповіла Ганна. – Так надійніше.
Вона почала збиратися – повільно, наче відтягуючи момент відходу.
– А яка година? – раптом запитала Ганна. – Ой, так уже пізно… Останній автобус, мабуть, пішов.
– Я викличу таксі, – Віктор потягнувся до телефону.
Коли за ними зачинилися двері, Віра обійняла чоловіка. Пригорнулася до його плеча.
– Знаєш, а я ж спочатку подумала…
– Що вона моя коханка з дитиною? – посміхнувся він. – Я по твоєму обличчю зрозумів усе, коли зайшов.
– Вибач.
– Та годі тобі. Знаєш, що дивно?
– Що?
– Що вона прийшла? Могла викинути цю розписку, забути, вдати, що не знайшла. А вона прийшла.
– Думаєш, правильно зробила?
– Думаю, їй так спокійніше буде. Коли все чесно, – він помовчав. – Знаєш, а Сергій мріяв свою майстерню відкрити. Казав – назбираю грошей, візьму кредит… Все будував плани. Він такий був – мужик слова. Сказав – зробив.
Віра підійшла до вікна. У жовтому колі світла під ліхтарем вона побачила, як під’їхало до під’їзду таксі. Ганна обережно влаштувала сплячого Мишка на задньому сидінні, сама сіла поруч. Машина рушила, розчиняючись у дощі й темряві.
– Як гадаєш, чи впорається вона? – запитала Віра.
– Впорається, – впевнено відповів Віктор. – Такі люди завжди впораються.
Він мав рацію. Через місяць Ганна прийшла знову – з маленьким конвертом і тим самим впевненим поглядом.
І наступного місяця теж прийшла.
А потім вони якось непомітно почали кликати її до столу – попити чаю, поговорити.
Мишко більше не цурався “чужих тітку і дядька”, з порога біг показувати нову машинку чи малюнок.
А ще за пів року Віктор раптом сказав:
– Знаєш, я тут подумав… У мене ж залишилися зв’язки в автосервісі. Може, запитати за неї? Не продавчинею ж їй все життя працювати.
– А Мишко? – запитала Віра. – У садку він до п’ятої, а сервіс до пізнього вечора.
– Щось придумаємо, – він знизав плечима. – Люди мають допомагати один одному. Інакше навіщо це все?
Віра посміхнулася. Вона давно зрозуміла – іноді доля стукає в наші двері несподіваним чином. І від того, відчинимо ми ці двері чи ні, залежить набагато більше, аніж здається на перший погляд.
А наступного дня Ганна принесла черговий конверт. Вона сіла до столу, звично посунула до себе чашку.
І раптом сказала:
– Знаєте, я тоді мало не розвернулася біля дверей. Думала – ну що я скажу? Як поясню? А потім вирішила – будь що буде.
Треба ж із чогось починати нове життя…