Павло нарешті набрався сміливості і запросив свою колегу по роботі Олену в ресторан.
Олена, звісно ж з радістю погодилася. Визначивши, де і коли відбудеться їхня довгоочікувана зустріч, Олена і Павло розійшлися по своїх робочих місцях.
-Але ж, – подумав Павло, коли запрошення було зроблене та прийняте. – З роками це мені важче й важче дається. Ось що значить одружений чоловік та ще й з дітьми.
І не зробиш нічого, а вже боїшся. Тільки подумаєш про щось таке, а вже на душі сумно стає, і озиратися на всі боки починаєш…
Цілий рік Павло дивився на Олену жадібним поглядом. З того самого дня, як вона почала працювати в одному закладі з Павлом. Він все не наважувався розпочати діяти. І не тому, що був боязкий із жінками, ні.
Справа в тому, що Павло був одружений. Вже понад п’ять років. Дитині чотири роки. Як за таких умов не втратити рішучість?
Не просто далося Павлові це його рішення.
Йому передувала довга боротьба Павла із самим собою.
-Це перший раз лячно, – заспокоював себе Павло. – А потім усе налагодиться. Ось побачиш. Тобі сподобається.
-Та хіба може таке сподобатися? – ніби сумнівався Павло. – Адже ж сором який! Як уявлю собі… Невже хтось так робить?
Багата уява Павла змушувала його червоніти, уявляючи таке.
-Сподобається, сподобається, – знову заспокоював він себе. – Так сподобається, що згодом і не зупинити буде.
-Господи! – тяжко зітхав Павло. – Що я таке думаю. Щоб я, та пішов на таке! Невже можна серйозно думати, що мені таке сподобається? А як же дружина, Олечка?
Тим більше, доньці чотири роки недавно виповнилося. Як з ними бути? Адже стоять перед очима! І дивляться з докором! Мовляв, ех ти, батько називається. Як із цим бути?
Але варто було Павлу знову побачити Олену, як він тут же змінював свою думку.
-Дружина? – думав Павло, проводжаючи Олену довгим поглядом. – Дочка? До чого тут все це? Який стосунок вони мають до мого щастя?
-Дивись, Павло, – суворо сказав він собі. – Не проґав свого щастя.
Загалом, умовив себе Павло і призначив Олені побачення.
І ввечері чекав на неї в ресторані. Олена прийшла вчасно.
Вони смачно поїли. Павло щось там казав. Олена відповідала йому. Танцювали. Все йшло добре, все було чудово.
Павло вже уявляв собі продовження вечора у квартирі Олени, куди вони домовилися їхати одразу після ресторану. Так добре Павло вже давно не почував себе.
-Останнього разу, – згадував він. – Таке було кілька років тому. І тоді я зробив пропозицію Ользі.
Коли Павло з Оленою прямували до виходу, він раптом відчув, що на нього хтось дивиться.
Він кинув погляд вбік, і зрозумів, що тут його дружина, і вона з цікавістю дивиться на нього.
-Господи, – подумав Павло. – Що ж тепер робити?
Павло вирішив зробити вигляд, що не помічає Ольгу. Вийшовши з ресторану, він одразу сів у таксі.
Поки вони з Оленою їхали до неї, Павло мовчав.
-Ну що? – радісно запитала Олена, коли вони вийшли з машини. – Піднімемося до мене?
-Ви знаєте, Олено Дмитрівно, – сухо сказав Павло. – Давайте не будемо квапити події. Все-таки ми ще недостатньо добре знаємо одне одного. Давайте не поспішатимемо.
-Не поспішатимемо? – Олена здивовано підняла брови. – Але, Павло Петрович, це дивно! Втім… Як вам заманеться.
Олена хмикнула, знизала плечима і, не прощаючись, пішла до свого під’їзду.
Павло озирнувся на всі боки.
-Оце влип, – думав Павло. – По повній програмі. І головне, тепер не відвертишся. А ще цей погляд Ольги у ресторані. О-о! Я тепер все життя пам’ятатиму цей її погляд. Широко розплющені очі. Все життя…
Павло не став їхати в ліфті до себе в квартиру. Піднімаючись пішки, він карав себе за все те, що він зробив.
-А крім того, чого поспішати? – думав Павло. – Там, швидше за все, вже все вирішено, і валіза у коридорі зібрана стоїть. Куди мені тепер? У готель? Відчував, же що добром це не скінчиться. Але ж ні!
Павло несміливо зайшов у квартиру.
Перше, на що він звернув увагу, що жодної валізи біля дверей не було. Більше того, з кухні назустріч йому вийшла Ольга. Вона посміхалася.
-Чому так довго? – весело запитала вона. – На роботі затримався? Іди вечеряти, вже давно готове все. Сьогодні я приготувала тобі качку і багато іншої смакоти.
-Господи! – подумав Павло. – То це була не вона. Звісно, не вона. Мені це тільки здалося. Мені все це тільки здалося. Яке щастя! Господи, як же я люблю тебе, Олечко. Як я міг думати, що це ти. Кохана моя.
Павло з апетитом з’їв усе, що йому запропонувала Ольга. Він одразу подумав про себе, що так смачно він ще ніколи не їв.
-Як вона смачно готує, – думав Павло. – І не помічав, нічого не помічав. П’ять років разом, а я тільки сьогодні дізнався, яка вона. Любов моя!
Нагодувавши чоловіка, Ольга відправила його відпочивати на диван перед телевізором, а сама залишилася на кухні мити посуд.
-Господи! – думала Ольга. – Це був не він. Значить, пронесло. Я думала, що все… Скінчилося моє щасливе життя. Той, кого я в ресторані прийняла за нього, він із такими очима йшов із ресторану. На все життя запам’ятаю цей його погляд.
Ольга була така здивована тією зустріччю в ресторані, що навіть не задумалася тоді про те, а що Павло власне робить там.
Сама вона була в ресторані на запрошення свого колеги по роботі. Але тоді вона подумала, що Павло дізнався про все і стежив за нею.
А зараз, коли Павло так добре поїв і пішов дивитись телевізор, Ольга зрозуміла, що марно турбувалася. Тому що це був не Павло.
-Звичайно, не він, – думала Ольга. – Просто дуже схожий на нього. Бо якби це був Павло, він би прямо там, у ресторані, сварку влаштував. Чого я злякалася? Добре ще, що здогадалася взяти з ресторану їжу і сказати ніби це я все приготувала.
-З Оленою ось тільки незручно вийшло, – думав Павло. – А з іншого боку. Що таке незручне? Ми справді ще погано знаємо одне одного. І я, як чесний чоловік, дав жінці можливість ще раз все добре обміркувати і зважити. Треба буде обов’язково повторити цю зустріч у ресторані десь через тиждень.
-Все це, звичайно, добре, – думала Ольга. – Але нерви ж у мене не залізні. Візьму я паузу. Запропоную йому перенести нашу вечерю на тиждень. Зрештою, ми ще недостатньо добре знаємо один одного, і таке інше. Я впевнена, що він зрозуміє мене правильно…
