Віра Іванівна збирала гостей. Свій день народження вона любила і запрошувала тільки найближчих та друзів.
Але цього разу була ще одна гостя, яка не входила в коло її постійних запрошених.
Це – Валя, однокласниця, давня знайома. Зустрілися вони напередодні у місті, зраділи один одному. З юності майже не бачились.
Обмовилася Віра, що незабаром день народження відзначає, як не як – п’ятдесят шість років.
Рік вже як на пенсії, і життя стало вільним, розміреним і спокійним. Валя напросилася на свято, обіймаючи Віру як подругу.
На дні народження Валю усі зустріли привітно. Жінка справляла враження: струнка, молода, балакуча і ошатна.
-Тобі б вийти заміж, – шепнула їй Віра, зустрічаючи. – Яка красуня, і на свої роки не тягнеш. Молодшою років на десять виглядаєш!
-Дякую, іменинниця. Та тільки де їх, мужиків гідних сьогодні знайдеш? Я б не проти! – засміялася Валя.
Свято вдалося, гості співали, жартували, Валя була весела, танцювала та сипала анекдотами. Поруч із нею сидів сусід Іван Петрович із дружиною Ніною. Іван Петрович сміявся, що йому хоч є з ким на цьому дні народження ігристого скуштувати, бо його дружина не любить цього, а Віра теж тільки трошки.
Валя посміхалася Іванові, запрошувала його танцювати, коли ввімкнули музику, компанія з них сміялася, а вони для більшого сміху виробляли різні рухи: то вальсували, то стрибали, то танго намагалися зобразити.
-Ну, твій сьогодні і виробляє, – сказала Віра Ніні.
А та тільки посміхнулася і відповіла:
-Ох, Іванко… Вже і не молодий, а все жінок любить. А вже замолоду був гультяй ще той.
Сміх сміхом, а тільки Валя з Іваном часто виходили на балкон провітритися, Валя розповідала йому про своє життя, майже притискаючись до плеча.
Після дня народження Валя стала заходити до Віри, ніби на правах подруги. Вона приносила цукерки до чаю, запитувала про здоров’я Віри, про сусідів.
Якось Іван зайшов до Віри саме тоді, коли на кухні була і Валя. Він присів до столу, теж випив чаю, Валя не зводила очей з Івана, розважаючи його розмовами.
Нарешті, Віра запитала:
-А що зайшов? Справа яка є?
Іван ніби схаменувся і засміявся:
-Так, є. Точно. Заговорила мене Валечка. Я ж зайшов тебе на свій день народження запросити. Все як завжди. Приходь і щодо подарунків нічого не вигадуй, все є в мене.
-О! День народження! А мене чому не кличеш? – обурилася Валя. – Я якраз із подарунком прийду. І це не обговорюється.
Іван кивнув головою, посміхнувся і пішов.
На дні народження Івана були ті самі гості, і так само Валентина приділяла йому увагу більше, ніж іншим. І невідомо, як вони змовилися, але після свята стали таємно зустрічатися. І через місяць Іван пішов від дружини.
-Що я йому зробила? Стільки років разом. Сором якийсь Віра, – плакала на кухні у Віри Ніна, дружина Івана.
-Навіть не знаю що сказати. Оце баба виявилась. Втерлася до нас у компанію. І не просто. І чим вона його взяла? – запитала Віра.
-Він навіть мені й не каже нічого. Хоч би вибачився, якось пояснив. Нічого не розумію. Я його як дитину все життя доглядала, подавала, прибирала. І що натомість? Діти не розуміють, що відбувається, – витираючи сльози, продовжувала Ніна. – Ну і подруги в тебе…
-Та не подруга вона мені зовсім, а знайома. Я її довгі роки не бачила. І не згадувала про неї навіть. А ось зустрілися, слово за слово… Пробач мені, Ніно. Але я й сама засмутилася. І перестала вона до мене ходити одразу. І не дзвонить.
А Валя відвезла нового чоловіка в село, де у неї був будиночок із садом. Виявилося, Іван давно мріяв про свій будинок в селі, ось тільки дружина не погоджувалася. І треба було дітей виховувати, не було вільного часу та зайвих грошей. А тут сама доля розпорядилася.
Тому він так легко і пішов від Ніни, тим більше Валя доклала всіх зусиль до того, щоб забрати Івана у жінки.
Сусіди та знайомі довго говорили про цю подію. Ніна помалу почала заспокоюватися завдяки Вірі Іванівні.
-Ну, що ти, Ніночко, так переживаєш? – казала їй Віра. – Що сталося, те вже сталося. Тобі з іншого боку – полегшення. Займайся тепер собою, своїм здоров’ям. На старості років нікого не обмивати, не доглядати ні за ким не треба буде. Тільки за самою собою…
Ніна пожурилася, а потім почала жити, як радила їй Віра. Вони разом почали ходити в басейн, у кіно, музеї та на прогулянки вечорами.
Через рік Ніна якось сказала Вірі:
-Спасибі тобі. Я б без тебе не витримала. А тепер розумію, що сльози тут – погане полегшення. Ти мала рацію. Я полюбила своє життя, себе. Мені зараз так добре. Ось прийди він завтра, не прийму точно!
-Так ви ж розлучені вже як півроку. Навіщо знову наступати на ті ж самі граблі? Пішов, значить, пішов.
Якось улітку зустріла Віра Іванівна на базарі Івана. Він стояв з сумками під деревом, чекаючи на свою Валечку.
-Привіт, сусідко! – почула Віра.
Іван зробив натягнуту посмішку і почав розпитувати про Ніну.
-Та все гаразд у неї. Стала займатися собою, своїм здоров’ям, в басейн ходимо, в кіно, театр, часто їздить до онуків, ми, як і раніше, дружимо.
Іван здивовано слухав, дивуючись новому життю колишньої. Він виглядав інакше: схуд, змарнів, навіть трохи згорбився, як здалося Вірі.
-А як ти? У новій сім’ї краще? Тільки чесно, – раптом запитала його Віра прямо.
Іван якось обм’якнув, опустив очі і відповів тихо:
-Та все нормально. Ми в селі будинком займаємось. Ремонт от зробили, на черзі огорожа і ворота… Так що всі в справах. Та й город свій великий. Валя садить, разом дбаємо. У селі добре. Але роботи, звісно, багато. Ніколи нам по театрах ходити і басейнах.
-Ну, кожен вибрав те, що хотів. Адже ти завжди мріяв про свій будиночок у селі? – засміялася Віра.
-Так… – сказав Іван. – Діти до нас Валентинині майже кожен вихідний приїжджають із онуками відпочивати. Для них цього року ціле поле картоплі посадили.
-Мда… Для чужих онуків, значить, ти стараєшся, працюєш там. Їй не чоловік був потрібен, Іване, а працівник. Вона тебе нахвалюватиме і підбадьорюватиме, ти тільки працюй. А своїх онуків хоч навідуєш, діду?
-Не було поки що можливості. Діти не хочуть мене бачити. Не розуміють, – сумно відповів Іван.
-Ну, ну… Ех, Іване, Іване. Погано тобі жилося з Ніною? Вона порошинки з тебе здувала. Щороку по санаторіям їздили. Ну, та Бог тобі суддя…
Віра, побачивши наближення Валі, відвернулась і пішла геть.
Минуло ще близько двох років. Якось Ніна прийшла до Віри схвильована.
-Не повіриш, Вірочко… Іван щойно приходив, – почала вона з порога.
-Та ти що? – здивувалася Віра. – І що ж він хотів?
-Плакав. Просився назад. Каже, мовляв, помилився, наче зачарувала його Валя.
-Ну а ти що? – запитала Віра. – Невже приймеш назад? Пробачиш?
-Та ні, Віро… Ні, – Ніна сіла на стілець і заплакала.
-То що ж ти плачеш? – Віра сіла поруч і погладила подругу по плечу.
-Та шкода мені його. Адже я його знаю. Він захоплюється, його простіше простого заговорити і відвести. Він потім тільки усвідомлює… Що пізно.
-Ну і добре. Зрозумів і зрозумів. Адже він чомусь до тебе знову прийшов? Сама подумай. Якби там була Валя як ти – порошинки здувала, у санаторії супроводжувала, слухала б його розмови з ранку до вечора, то він би, швидше за все, та ні, точно, залишився б у неї.
А там треба працювати. Працювати. На господарстві. Валя – баба хитра. Ось він і зрозумів, що до чого і де йому краще.
-Так-то правда… Але що я, справді. Розкисла знову. Просто не чекала його приходу, – зітхнула Ніна. – Ось як буває. Оце так…
-Нічого, нічого, Ніночко. Ти тримайся. Май гордість. Пожаліла і гаразд. І себе пошкодуй. Подумай: жила ти ці роки без нього – і нічого, навіть стала краще почуватися.
А йому тепер треба звикати до нового життя, коли вибір свій зробив.
Жінки попили чаю, навіть заспівали свою улюблену пісню. І життя потекло своєю чергою.
Іван уже не приходив. Певне, зрозумів, що “поїзд поїхав».
Чули через знайомих, що він живе з Валею, і вона керує домом, виглядає добре, як і раніше, а Іван трохи постарів, посивів, став похмурим, і час від часу гульбанить наперекір своїй Валечці…
