Важко опустившись на табуретку, Оля подивилася на годинник. Половина другої ночі.
– Не дарма на роботі жартують, що перший день відпустки – найважчий. Стільки сьогодні переробила, – вона озирнулася довкола, – чистота, дивитись приємно.
Діти мало допомагають: випускний клас – домашні завдання, репетитори… І від чоловіка чекати на допомогу не доводиться, навіть просити давно перестала – все одно купу відмовок знайде, щоб не робити.
Ще раз перебрала в голові, чи все готове на завтра: – Ніби нічого не забула. Втомилася. Спати хоч», – позіхнула вона і потяглася.
– Чого сидиш? Чекаю на тебе, чекаю, – пробурчав чоловік, з’явившись на кухні.
– Я думала ти спиш.
– Заснеш тут, – Андрій відкрив холодильник, дістав пачку соку і так хлюпнув у чашку, що бризки, розлетілися по стільниці, потрапили навіть на стіну.
Оля подивилася на крапельку, що сповзала по стіні, і в душі заворушилася образа: вона цілий день працювала, мила.
– Ти лягаєш? – Не помічаючи її незадоволеного вигляду, спитав Андрій.
– Так, тільки приберу за тобою.
– Я пішов, – шорхаючи тапками, він попрямував до спальні.
Присівши на краєчок ліжка, взяла до рук телефон: «Будильник треба поставити. – Апарат у цей час задзвонив. – Тато? В такий час? Від хвилювання Оля натиснула не ту кнопку. Тут же набрала батька сама:
– Тату, що сталося? – занепокоїлася вона.
З трубки долинали дивні звуки.
– Тату? – Ще раз запитала Оля.
“Може, телефон загубив, а хтось знайшов і розважається?” – промайнуло в голові. Хотіла вже відключитися, але почула схлипування Ніни Сергіївни:
– Оля, тата більше немає, – крізь сльози сказала сусідка батька.
– Як нема? – не зрозуміла Оля.
– Йому погано зле, я швидку викликала, – плакала Ніна Сергіївна. – Не встигли.
Оля застигла.
– Приїдь швидше, – попросила Ніна Сергіївна, – я не знаю, що робити.
Абонент відключився.
– Андрію, батька не стало, – прошепотіла вона.
– А я сподівався на… – не домовивши, що хотів, чоловік натягнув ковдру, відвернувся і клацнув нічником.
– Ти поїдеш зі мною на прощання? – запитала Оля крізь сльози.
У відповідь почула ритмічне похропування. – Не можна так! – хотілося вигукнути чоловікові. Але натомість заплакала, оплакуючи не лише відхід батька.
Як же все не вчасно. У близнюків сьогодні останній дзвінок, завтра перший іспит. Вони точно не поїдуть. Навіть із дідусем не попрощаються, – перескакували думки з одного на інше. – Замовляти квиток чи два? Раптом мама теж поїде? Повідомлю її вранці, зараз дзвонити марно, – Оля знала, мама занадто цінує власний спокій і на ніч завжди відключає телефон. Про чоловіка Оля вже не думала.
– Котлет насмажити треба на три дні, а макарони самі зварять. Або гречку. Господи, які котлети? Батька не стало, – вона кинулася у ванну і там, за зачиненими дверима, розплакалася в голос.
Оля вже зібрала речі, коли встав чоловік:
– На довго? – запитав Андрій.
– Не знаю, – Оля ховала очі, ніби була винна.
Андрій глянув на плиту, зазирнув у холодильник, невдоволено буркнув:
– Могла б приготувати на кілька днів. Що нам їсти?
– Я б не встигла. М’ясо заморожене, – почала виправдовуватись Оля.
– Ну-ну, – хмикнув чоловік.
Від його посмішки стало образливо.
– Я не на гулянку їду! Якщо в тебе не знайшлося слів співчуття, краще взагалі мовчи, – зненацька підвищила вона голос.
Андрій здивовано підняв брови: не сподівався, що його тиха, завжди спокійна дружина здатна на таке.
– Ну-ну, – ще раз промовив він і вирушив з кухні.
За кілька хвилин голосно закрилися вхідні двері. “Образився, навіть не поїв”, – констатувала Оля. І, дивна річ, не засмутилася через це.
Діти з’явилися на порозі майже одразу.
– Що за сварка зранку? – цмокнула донька в щічку. – І очі червоні. Знову ніч не спала?
– Тато знову не в дусі? – син взяв скибочку шинки.
– А вмиватися? – Оля суворо подивилася на Івана.
Вона відтягувала початок розмови, але не допомогла: Аня побачила дорожню сумку.
– Хто їде, коли й куди? – вигукнула з коридору дочка.
– Я. У Київ. Сьогодні.
– Ти ж збиралася з нами на лінійку!
– Сідайте снідати, – покликала Оля дітей.
– Зараз! – дружно відповіли двійнята.
Дочекавшись, коли діти поснідають, сказала:
– Вночі не стало дідуся…
Донька важко зітхнула, очі сповнилися сльозами.
– Як?!
– Що саме спричинило, поки не знаю.
Донька беззвучно плакала. Син байдуже розмішував какао, потім, ніби прокинувся, промовив:
– У нас завтра екзамен. Ти залишиш нас у такий момент?
Аня штовхнула брата:
– Ти що, не розумієш? Дідуся не стало, а ти тільки про себе думаєш. Чого розсівся, йди, збирайся!
Вона дочекалася, коли брат вийде, обійняла маму.
– Не звертай уваги. Це у нього дитинство в одному місці грає. Ти мені інше скажи, як мені на святі зараз виступати, співати, танцювати, як у нас таке? – сльози покотилися по щоках Ані.
Оля не знала, що відповісти доньці.
– Йди, збирайся, бо спізнешся, – сказала вона.
Зачинивши за дітьми двері, зітхнула: чекала ще одна важлива розмова, з матір’ю.
– Тата не стало, – якомога спокійніше промовила Оля у слухавку.
– І що? – байдужим тоном спитала мама. – Мені до чого це знати?
– Він твій чоловік.
– Колишній. Мені немає до нього жодної справи, – єхидно промовила мама.
– На прощання поїдеш?
– Навіщо?
Вже розуміючи, що марно, Оля таки спробувала її переконати:
– Віддаси останній обов’язок людині, з якою прожила п’ятнадцять років. І який усі роки після розлучення допомагав тобі матеріально.
– Не тобі мені дорікати! – злісно кинула мама.
– Я не дорікаю. Я прошу підтримати мене у скрутну хвилину.
– Ти вже велика, – роздратовано відповіла мама і трохи м’якше додала, – а мені з ким залишити Джульєтту.
«Саме таку відповідь я й передбачала почути», – Оля напружилася.
– Залиш у нас. Діти доглянуть за нею.
– Вони не впораються, – відразу почула у відповідь, і мама відключилася.
Майже відразу пішов вхідний виклик. – Передумала! – Зраділа Оля.
– Дівчинко моя, – почула вона голос свекрухи. – Що в тебе сталося? Я кинула карти. Тобі дорога сьогодні випадає.
– Тата не стало, – сказала Оля.
Антоніна Миколаївна заголосила:
– Люба моя, та як же це? Ой, ой, біда яка. Він же молодий зовсім. Ти тримайся. Я зараз приїду.
– Не треба. Я вже на вокзал зібралася. Зараз таксі викличу.
– Сама відвезу. Чекай, за п’ять хвилин буду.
Оля, знаючи, що сперечатися зі свекрухою марно, поставила чайник на плиту.
– А мій де? – свекруха, зайшла до квартири. – Чому сама їдеш?
– Та… – зітхнула Оля.
– Ось я йому покажу! Не можна людину в такий момент залишати одну. Діти пішли? Ти не турбуйся. Я догляну за ними. Гроші маєш? Давай, переведу, – говорила мама Тоня і, як нещодавно Оля обіймала Аню, так Тоня обіймала невістку, гладила її по спині м’якими руками.
І напруження спало, відступило, стало легше. Знову потекли сльози, але вже інші, не від образи, не від гіркоти втрати, а світлі – життя триває.
