-Оксано, ну навіщо нам це барахло? Давай віддамо комусь! Ну ось Сашкове ліжечко хоча б. Ну навіщо нам це все, Оксано, от скажи!
-Так. Знаєш що. Постривай. А як я третього народжувати буду? А що? Ми ж хочемо дівчинку чи ні? – Оксана завзято глянула на чоловіка Сергія. Той тільки хмикнув…
-І взагалі. У нас і підвал, і горище є. Хоч п’ять ліжечок можна покласти.
-Ну і барахольщиця ти у мене все таки, – усміхнувся добродушно чоловік, запихаючи непотрібне ліжечко на горище.
-Не барахольщиця, а економна та завбачлива. – багатозначно підняла вгору палець Оксана.
Оксана і справді була дуже дбайливою і ощадливою господаркою. Ні, вона не була жадібною або дріб’язковою, але жодна копійка в її будинку не була витрачена даремно і викинути шматок хліба вона вважала блюзнірством. Життя навчило.
Її дитинство пройшло в дев’яності, у маленькому, бідному селі. Часи були важкі. Батька не було і мати одна виховувала трьох дітей. Оксана була наймолодшою.
Вона добре пам’ятала, що були часи, коли дешеві карамельки здавались їй найсмачнішими у світі. Ще пам’ятала, як доношувала речі за старшими сестрами.
Але вони всі виросли, дякувати Богу. Сестри розлетілися з батьківського будинку, хто куди і лише зрідка відвідували свою, вже немолоду, матір. Оксана поїхала вчитись у місто і там зустріла свого майбутнього чоловіка, Сергія.
Вони познайомилися на студентській вечірці і більше не розлучалися. Вона приваблювала його дзвінким сміхом, а він її надійністю. І їм обом здалося, що з цього щось вийде.
А вийшла гарна, міцна родина та двоє хлопчаків. Вони взяли в кредит невеликий будиночок і почали його облаштовувати.
Добре, що у Сергія були золоті руки. Спочатку прибудували веранду. У майбутньому Сергій планував знести старий будинок і на його місці звести добротний котедж. Але поки що це були тільки мрії…
-Оленка ж наша заміж зібралася. Уявляєш? – сказав Оксані новину чоловік за вечерею, коли хлопчаки розбіглися по кімнатах.
-Та ти що? Серйозно? Не рано їй? Хлопець хоч хороший? – запитала Оксана.
-Хлопець може і хороший. Тільки там все не так уже й добре. Оленка на четвертому місяці вже. У вісімнадцять років. І яка мати з неї хто зна… – похитав головою Сергій.
-Ну так… – погодилася Оксана.
Оленка була молодшою сестрою Сергія. Їй було вісімнадцять і Оксана, якщо чесно, завжди вважала її безалаберною і безтолковою дівчиною. Школу закінчила ледь-ледь.
Вступила вчитися в коледж на менеджера. Несла цю ношу також знехотя, ходила на навчання через раз. А у вільний час займалася лежанням на дивані та спогляданням телефону.
-Олено, ти хоч би щось вдома зробила! Посуд немитий, у кімнаті ліжко не застелене, а вже третя години дня. Хто тебе заміж таку ледарку візьме! – часто сварила матір молодшу дочку.
-Ой, мамо, що його застеляти те, ліжко? Знову розстеляти скоро. А заміжжя то таке. – Мляво відповідала Оленка.
Але мабуть на амурні справи знаходила Оленка і сили і бажання, не полінувалася. Четвертий місяць уже, як не крути…
Весілля зіграли і молоді влаштувалися, через відсутність окремого житла, в матері Оленки.
Виходить, що раніше в Оксаниної свекрухи Оленка нічого не робила, а тепер ще й зять додався. Він був старший за молоду дружину на три роки, мав випадкові заробітки. А у вільний від трудової діяльності час разом із дружиною пролежував диван.
-Я не уявляю, Оксано, така безвідповідальність! У матері сидять двоє ледарів. Незабаром дитина з’явиться. На що вони її утримуватимуть, годуватимуть і одягатимуть – не розумію! – говорив обурено Сергій, спостерігаючи це неподобство.
-Ну не знаю. Напевно, є у них якісь думки з цього приводу. Може він роботу знайде. Спадщина буде, чи ще щось станеться, чи придумається, – обережно відповіла Оксана.
І придумалося… Днями до них у гості завітала свекруха. Наталя Дмитрівна довго скаржилася на життя, нарікала на несправедливість, на долю. Згодом плавно перейшла на свою дочку. Як їй важко, як настрій змінюється від вагітності, і взагалі все не так безхмарно, як хотілося б.
-Мамо, ну добре. А ти ось скажи, тато молодий як дитину ростити буде? Де гроші візьме? На що ліжечко та інші дитячі штучки купувати буде? – запитав матір Сергій.
-А що їх купувати? Ми вирішили з Оленкою, що купувати тільки конверт будемо на виписку та соски там, пляшечки. А решту у вас візьмемо. У вас після двох он скільки всього залишилося. Ціла спадщина! Он Оксанка яка ощадлива, все зберегла, – підморгнула свекруха Оксані.
-А я не буду нікому нічого віддавати! З якого дива? Ми третю дитину хочемо. Дівчинку! – сказала раптом Оксана, багатозначно глянувши на чоловіка.
-Яку третю? Ви що? Ти не казала мені, що народжувати збираєшся ще. І ми, між іншим, на ці дрібнички розраховували! – свекруха уважно дивилася на невістку.
-А я повинна була вам доповісти? З якого дива? І як це ви розраховували на наші речі, не запитавши мене? Га? – починала злитися Оксана.
-Сергій, синку, ну ти хоч їй скажи! Ми маємо проблеми матеріальні. Олені народжувати скоро. А купувати дитяче придане нема на що. А зараз воно коштує огого. Сергію, ну ми ж рідні люди врешті-решт, – мало не плакала Наталя Дмитрівна.
-Оксано, ну що ти вперлася? Потім як треба буде, ми все нове купимо. Припиняй, – обернувся до дружини Сергій.
-Не хочу я нічого потім купувати. У нас все є. Гаразд, речі дам, їх у нас повно, після двох дітей. А ліжечко не віддам, – рішуче сказала Оксана. – І взагалі, нехай чоловік Оленки йде і заробляє на придане для своєї дитини. Нам ніхто нічого не давав…
Через тиждень свекруха приїхала із зятем за речами. Дізнавшись, що Оксана стоїть на своєму і не бачити їм нічого, та розлютилася.
-Безсовісна! Безсердечна! Дитина без ліжечка залишилася. Через тебе! Жаль тобі все! Ми б віддали потім назад ліжечко це нещасне. Гаразд, нічого, справедливість ще переможе! А ти, Оксано, аніж свого народжувати, краще б Оленці допомогла, з дитиною. Родичі все-таки. А ти, народжуєш і народжуєш. Дивись, синку, з ким ти живеш! Дивись і на вус мотай. І не говори потім, що мама тебе не попереджала!
Після того, як родичі пішли довго ще Сергій та Оксана сиділи на кухні, обдумуючи сказане. Потім попили чаю, посміялися і якось усе розгладилося, розійшлося. Було й нема.
А Наталя Дмитрівна з того часу Оксані більше не дзвонила.
Дзвонила Сергію і то коли дуже треба. І у гості їх не запрошувала. І сама з візитами не поспішала.
Образилася бачте дуже. А Оксана якось чула від знайомих, що свекруха роздзвонила по всьому містечку, яка вона, Оксана, скупа. І що нічого не дала…
А вони в такому становищі, коли допомогти треба. І що дружина вона погана, чоловіком помикає. І що дітей народжує для того, щоб допомогу від держави отримувати. Для своєї вигоди, так би мовити.
Ну, що тут скажеш. Виявляється, що й без вини винним можна стати. І таке трапляється…
