Наталя, симпатична жінка сорока років, виховувала доньку Оксану одна. Якось не вийшло у них із чоловіком. Спочатку любили один одного, а як Оксану народилася, все пішло навперейми.
Чоловік перетворився на втомленого і незадоволеного буркотуна. Доньку любив, а ось до дружини охолонув. Протягли п’ять років і розлучилися. У нього з’явилася інша, вільна та розкута.
Наталя боротися за чоловіка не стала, відпустила на всі чотири боки. Спочатку він з’являвся на горизонті, забирав доньку на прогулянки, а потім зник, переїхавши до іншої країни.
Нині Оксані вже вісімнадцять. Тепер головне вивчити дочку, міцно поставити на ноги і можна розслабитися. Так міркувала Наталя, і загалом була задоволена своїм життям. Крім, звичайно, жіночої самотності. Це її не влаштовувало.
Раніше вона мало замислювалася над цією проблемою, ростила доньку, повністю присвячуючи себе їй. А зараз Оксана вже студентка, незабаром у неї почнеться своє, доросле життя, а Наталя може залишитись сама на схилі років.
Подруги теж твердили: чого тягнеш, невже чоловіків немає ні на роботі, ні довкола? Питання, звичайно, чисто риторичне, і чоловіків немає. Вільних у всякому разі.
Але якось їй ніби пощастило. Познайомилася вона з Андрійом, почали зустрічатись. Спочатку все йшло добре, прогулянки, кафе, ресторани. Але після одного такого походу він раптом заявив, що зняв номер у готелі та запрошує її «зпровести з ним нічку».
Виявилося, що живе він із батьком, той нездужає, залишилося батькові недовго, тоді можна буде і до нього переїхати, а поки що тільки такий, готельний варіант. Чомусь Наталі стало неприємно від усіх цих пояснень, і вона відмовився і від готелю, і від наступних зустрічей.
Андрій образився, і вони розлучилися. Було трохи шкода. В принципі, Андрій був чоловіком непоганим, але … як би це м’якше висловитися, не дуже інтелігентним.
Токар на заводі, правда найвищого розряду. Одягнений непогано, стежить за собою. Але розмови завжди зводилися або до жартів та анекдотів, не завжди розумних і смішних, або до його успіхів на роботі, як його цінує начальство та видає регулярні премії.
Але тепер вона знову одна. А от і дочка відмочила номер! Прийшла з інституту та заявляє:
– Мамо, у мене для тебе сюрприз! Я виходжу заміж!
Слів не знайшлося, вони застрягли десь у горлі. Наталя застигла на місці. Вона дивилася на усміхнену Оксану і думала, що робити. Дівчина сіла поруч, обійняла матір за плечі і продовжила:
– Ми з Ігорем чудова пара. Він чудовий, ось побачиш! І любить мене по-справжньому, а я його.
– «По-справжньому» – це як? – Вимовила нарешті Наталя, боячись почути найстрашніше.
– Ну… серйозно, значить. Він дорослий чоловік.
«Що година, то й новий клопіт», подумала нещасна мама і уточнила вік кавалера, боячись почути цифру сорок або на кшталт того.
– Йому вже майже двадцять, – гордо заявила дочка. – Мамо, тобі він сподобається. Він зараз поїхав на практику, але просив мене поговорити з тобою. Приїде, познайомлю.
Через день дочка знову підлагодилася і запитала:
– Ну, ти згодна, мамо? Ми можемо з Ігорем і тут прожити, можемо в нього. А потім квартиру винаймемо.
Наталя не спала всю ніч. Потрібно було щось вирішувати! Не можна допустити цей поспішний шлюб, інакше і навчання, і вся юність полетять під укіс: з’явиться дитина, почнуться проблеми. Ні, це якесь безумство.
Наступного ранку вона була вдома сама, проводивши доньку до інституту. Сьогодні субота, можна розслабитися трохи та обміркувати ситуацію по-хорошому.
І тут пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв чоловік дуже привабливої зовнішності, в джинсах, легкому пуловері та з привітною усмішкою. Він привітався і сказав:
– Я познайомитись прийшов. Мене звуть Станіслав, я батько Ігора, друга Оксани. Ви її мама?
У Наталії похолонули руки від несподіванки, вона пропустила гостя до квартири і запропонувала каву, яку тільки зварила. Сіли у вітальні, розговорилися.
Як виявилось, Станіслав виховує сина один.
– Точніше, хто кого виховує, – посміхнувся він. – Ігор дуже самостійний хлопець. Але щось мені підказує, що ви не будете дуже раді ранньому заміжжю вашої доньки.
– Ви прийшли відмовити мене? – Запитала Наталя. – Не варто, я й сама розумію…
– Ні, навпаки! – вигукнув чоловік. – Бачите, відколи не стало моєї дружини, я завжди мріяв про жінку в нашій сім’ї.
– Але ж Оксана ще дівчина. Вона занадто молода і навряд чи зможе замінити Ігореві маму, якщо ви це маєте на увазі.
Станіслав глянув на неї довгим, вивчаючим поглядом і несподівано запропонував:
– А давайте познайомимося ближче, поспілкуємось. Мені здається, ви дуже цікава людина, любляча мама. І разом ми зможемо якось допомогти нашим дітям стати на ноги.
І з цього дня в житті Наталі все змінилося до невпізнання. Цей Станіслав виявився людиною з того самого світу, в який вона сама прагнула: розумний, інтелектуал, порядний чоловік, який безмежно любить сина.
Він оточив усіх такою турботою і увагою, що Наталя нарешті зрозуміла: під його опікою діти зможуть і сім’ю створити, і навчання закінчити. А вона допоможе всім, що може. Аби бути поруч із усіма, бути однією командою, однією родиною!
***
– Мамо, що відбувається? – Запитала Оксана з лукавим поглядом через кілька місяців. – У вас зі Станіславом Андрійовичем кохання чи що? Це неймовірно! Тоді ми одружуємося першими, щоб мені за свого зведеного брата заміж не довелося виходити!
Наталя засміялася весело та дзвінко від щастя, від радості і за себе, і за дочку. Ігора вона полюбила усією душею. Хлопець виявився чудовим другом та нареченим її Оксані.
Зібрали сімейну раду, обговорили деталі, і вирішили, що діти одружаться у червні, а батьки у серпні.
Цей випадок був настільки незвичайним, що навіть у РАГСі здивувалися, але поставилися з розумінням. Спочатку одружили молодь. Зіграли гучне молодіжне весілля, а на канікулах відправили їх на Кіпр, у весільну подорож.
А весілля Наталії та Станіслава було організовано у колі найближчих рідних та друзів. Красива, щаслива пара. Наречена в елегантній білій сукні, і наречений підстать. Стрункий, високий, підтягнутий. Він кружляв її у вальсі і говорив ніжні та щирі слова кохання.
А Оксана з Ігорем підсіли до своїх щасливих батьків і сказали сміючись:
– Так, молоді! Не здумайте відразу дітей заводити. Вам ще нас на ноги піднімати.
Всі засміялися, і веселощі продовжилися. Щастя так і іскрилося в очах кожного учасника цих подій, а життя обіцяло все тільки найкраще. І не може бути нічого поганого, коли в сім’ї всі так люблять одне одного.
