Олена й сама не знала, як у них із Василем вийшов такий розумний синок.
Вони обоє лише дев’ять класів закінчили, і то завдяки доброті вчителів.
Кожному своє, як кажуть, зате в Олени будь-яке насіння або паросток через тиждень уже колосилися буйним кольором, а у Василя взагалі руки були золоті.
Дітей у них було четверо – старша Марія, потім друга дочка, Ніна, а потім і два сини, що народилися в один день – Іван і Павло.
Ось Павло і був тією самою апельсинкою, яка народилася біля осинки – йому трьох ще не було, а він говорив краще за середню Ніну, а коли до школи пішов, то взагалі всі вчителі охали – він і читав, і писав, і числа множив, так що одразу його в другий клас відправили.
Може, це й несправедливо було стосовно інших дітей, але Павло був в Олени на особливому рахунку – він і від домашніх справ був звільнений, і все, що просив, вона йому купувала – книжки там різні, чи мікроскоп.
І навіть коли наступили важкі дев’яності, в які не просто було важко, а ще й в Олени в один рік не стало і чоловіка, і старшенької Марійки, все одно вона не чіпала сина і давала йому займатися. А потім ще й у місто відправила – вчитися.
-Про що ти тільки думаєш, Оленко, – казали їй сусідки, які бачили, як Іван воду з колонки тягає, Ніна картоплю на городі прополює, а Павло сидить собі в тіні на лавці і книжку читає. – Думаєш, він тобі потім відплатить, кружку води на старості піднесе? Поїде він, і діло з кінцем.
-Ви мене ще повчіть! – відгукувалася Олена. – Що хочу те і роблю.
Діти теж матері виговорювали.
-Чому я маю дрова носити, а він рівняння розвʼязувати? – казав Іван.
-Ну, сядь розвʼязуй, коли хочеш, – посміхалася Олена.
Іван брав у руки підручник, сидів над ним хвилин п’ять, потім закривав і говорив:
-Яка нісенітниця, я й справді краще піду дрова носити!
Але найбільше ображалася Ніночка. Вона відкрито протестувала проти особливого становища брата і раз у раз норовила щось зробити – то зошит його в піч викине, то в черевики яйце підкладе.
-Ти йому завжди найсмачніший шматок віддаєш, – кричала вона. – А він поїде і залишить тебе, – повторювала дочка слова сусідок.
Коли Павло поїхав вчитися, у хаті стало спокійніше та тихіше. І якось сумніше. Привʼязалась Олена до молодшого сина.
Спочатку він писав докладні листи, описував все своє навчальне життя, чуже і незрозуміле Олені. Але з часом листів поменшало, а приїжджати він став усе рідше – видно мали рацію сусідки.
Гірко Олені від цього було, але вигляду вона не показувала. Все ж таки син вивчився, людиною став…
Ніночка вийшла заміж. Переїхала до чоловіка у сусіднє село. Зять не дуже подобався Олені – був він якимсь мрійником, постійно вигадував новий спосіб збагатитися і завжди йому не вдавалося.
Зараз он знову вигадав пекарню відкрити, добре, що йому кредит не дали.
Іван жив з Оленою і одружуватися поки що не поспішав, хоча наречених підходящих було достатньо.
-Ех, мамо, мені б ще погуляти трохи! Я ось машину надумав купити. Тільки не стару якусь, а іномарку. Уявляєш мене на іномарці, мамо?
Олена у відповідь зітхала:
-Ну яка машина, Іване? Ти прямо, як зятьок наш, Петро. Нема чого мріяти, працювати треба…
Це вона казала, однак, так, для порядку – Іван пішов у батька, будинок так обробив що, як на картинці.
Працював трактористом, і працював добре – часто підробітки різні знаходив.
Олена не скаржилася, добрий у неї був син.
Якось вона сиділа на ґанку і перебирала картоплю.
-Де ж мій Павло, – думала вона. – Вже рік від нього ніякої звістки не було. Останнє, що він писав, це те, що поїхав на заробітки, а куди – хто його знає…
Раптом біля будинку зупинилася новенька блискуча машина. Олена подумала, що це хтось дорогу хоче запитати.
Але якось так голосно й довго вона просигналила, що в материнському серці одразу зʼявилась надія.
Вона відчинила хвіртку і вийшла до дороги.
Біля машини стояв Павло. Вона одразу його впізнала, хоч востаннє бачила два роки тому.
Найбільше він був схожий на її Василька – високий, плечистий, із золотистим волоссям. Гарний який! І всі сусідки теж висипали з будинків, чи у віконце поглядають.
-Ну і нехай бачать, що Павло не забув матір, приїхав провідати! – подумала Олена.
Вона побігла до сина, обняла. Ось він, ріднесенький, не дарма все було, не дарма.
Іван зустрів брата похмуро.
-Машина в тебе непогана, – із заздрістю відзначив він.
-А це не моя машина, – весело відповів Павло.
-А чия ж? – трохи заспокоївся Іван.
-Твоя, – Павло простягнув братові ключі. – Бери, бери, я вже й документи підготував, до нотаріуса потім заїдемо.
Іван розгублено озирнувся на матір. Та усміхалася.
-Ну дякую, брате, – зніяковіло сказав Іван. – Але ж вона така дорога!
-Не дорожча за гроші, – сказав Павло. – А Ніночка де?
-А Ніночка заміж вийшла, – поспішила пояснити Олена. – У сусідньому селі живе. Чоловік у неї гарний, роботящий. Ось, первістка скоро чекають.
-Заміж, кажеш? Ну, тоді поїхали в гості, чи що. Вези нас, Іване, новою машиною.
Ніна їх зустріла збентежена. А чоловік її, Петро, одразу почав показувати, який він успішний бізнесмен, розповідати, як відкриють вони пекарню і тоді заживуть…
-Язиком тільки ото! – крикнула до нього Ніна. – Тобі ж кредит не дали, яка пекарня. Ти не слухай його, Павлику, він у мене мрійник.
Павло посміхнувся і відповів:
-Ну з пекарнею ми справу вирішимо, не проблема. Скажеш, скільки тобі треба, я перешлю гроші.
Здивований Петро дивився на Павла з недовірою. Він від дружини вже встиг наслухатися, що брат її – бездар невдячний.
Павло тим часом дістав із кишені маленьку коробочку і простягнув сестрі.
-А це тобі, Ніночко.
Та обережно відкрила червоний футляр. Усередині лежали чудові золоті сережки зі смарагдами, кольори точнісінько, як її очі.
Вона ахнула і ту ж почала їх приміряти. Покрутилася біля дзеркала і сказала:
-Дякую, Павлику, догодив. Я скільки в Петра випрошувала сережки, а він мені тільки соковарку і купив!
Олена сиділа притихла та щаслива. Зараз син, мабуть, і їй щось подарує, сережки, чи браслет. А краще б пральну машинку, звичайно…
Але син нічого не дарував…
І тільки коли Ніна згадала, що мати після пологів до неї переїде, допомагати з дитиною, Павло сказав:
-Ну тільки ненадовго, Ніночко. Маму я з собою заберу. Якщо вона, звісно, захоче.
Олена дивилася на сина з подивом. З собою? Куди? Як?
-Я не знаю… А як же хата?
-А що хата? Там Іван житиме, нову господиню приведе. Я без тебе, мамо, сумую. Поїдемо зі мною? Не сподобається – повернешся.
Олена не знала, що й думати. Тут усе її життя… Але там син її коханий, і зовсім інше, незнайоме їй життя. Ось цікаво – що б Василь сказав?
Олена ніби побачила свого чоловіка на порозі – шапка набік, натруджені руки:
-А що тут думати, Олено? Ти навіщо його так ростила? Для кращого життя. Час і тобі це життя подивитися, інакше як зрозуміти, даремно все це було, чи не даремно?
Олена посміхнулася і сказала:
-А чому б і не поїхати…
