Головна - Життєві історії - Марія поралася на кухні з останніми банками полуничного компоту. Робота добігала кінця, коли жінка почула, як у хвіртку хтось наполегливо стукає. Вона витерла руки об фартух і поспішила до огорожі. Біля хвіртки вона побачила Миколу та незнайому дівчину. В руках у неї був букет волошок, а її чоловік тримав якусь дивну коробку

Марія поралася на кухні з останніми банками полуничного компоту. Робота добігала кінця, коли жінка почула, як у хвіртку хтось наполегливо стукає. Вона витерла руки об фартух і поспішила до огорожі. Біля хвіртки вона побачила Миколу та незнайому дівчину. В руках у неї був букет волошок, а її чоловік тримав якусь дивну коробку

Марія Степанівна витерла піт з чола рукою в господарській рукавичці та зітхнула. Чи то сонце припікало надто сильно, чи настав час відпочити і перевірити тиск.

– Сімдесят вже, а всю роботу хочу виконати як молода, – добродушно пробурчала про себе старенька, сидячи між грядками на дерев’яній лавці-табуретці. Праворуч від Марії Степанівни стояв емальований тазик, наполовину заповнений червоною ароматною полуницею. А ліворуч височіла купка вирваних бур’янів і зрізаних полуничних вусів.

– Бач, напускала! – Пенсіонерка шикнула на грядку і потяглася за ножицями, щоб обробити черговий кущ.

Марія Степанівна любила дачу, пропадала там все літо безперервно після того, як вийшла на пенсію. Донька Марина не поділяла цієї любові, але закрутки та варення приймала від матері залюбки. Правда, тягати з дачі сумки з овочами до міста пенсіонерці було з кожним роком важче та важче. Але бабуся не сумувала. Адже для рідні ж старається, для онуків, як вони без заготовок узимку будуть?

Потрібно було посунути лавочку далі борозною, але купа бур’янів заважала. Марія Степанівна покряхтіла, підводячись. Робити нічого, доведеться виносити купу за паркан. «Заодно й води наберу біля крану, ой жарко» – вона глянула на сонце.

Вхопивши купу бур’яну під пахву, пенсіонерка неквапом пішла до хвіртки, де висів старенький чайник із перемотаною дротом ручкою. Донька все бурчала, що давно настав час купити нормальний електричний. Але сама робити це не поспішала.

Коли бур’яни вирушили в загальну купу сухої трави за парканом, Марія Степанівна раптом почула за спиною черкання запальнички. В десяти кроках від неї біля колонки стояв хлопець і мовчки робив чергову затяжку. Вираз обличчя у нього не відповідав чудовій червневій погоді, а вигляд був стомлений.

Жінка обережно підійшла до металевого крана, почала набирати воду в старенький посуд і ненароком запитала:

– Ой і погана ваша привичка, ще й на такій спеці!

– Одружуватися також погано, але ж всі це роблять, – кинув чоловік.

– Щось я вас раніше тут не бачила, – промовила жінка.

– Микола, – представився співрозмовник. – Сусід ваш новий.

– Ось чому я вас і не пригадаю, – похитала головою жінка. – Давайте познайомимося, по-людськи. – Вона кивнула на чайник у руці і поманила хлопця за собою. Микола знизав плечима і, не заперечуючи, пішов за новою знайомою.

Ароматний чай виходив парою з кружок. Марія Степанівна дістала вазу з «барбарисом» та вафлями, поставила на стіл у своїй затишній кухоньці. Микола сів на табурет.

– То чому ж одружуватися погано? – Запитала пенсіонерка.

Чоловік зітхнув:

– Погано через те, що жінка сама не знає, що їй потрібно. Сказати не може, а чоловік ходи-гадай. Не вгадав – винний. Пізно вгадав – теж винний. А якщо вгадав з першого разу, вона вже передумала. Важко загалом з нею. З Наталкою моєю. – Він нервово смикав фантик від барбариски.

– А навіщо гадати? – добродушно спитала Марія Степанівна. – Ти спитай її і все.

– Ой, бабусю, – Микола шумно зітхнув. – Не прийнято так. Їй треба, щоб романтика була, інтрига. А я не вмію, ось вона і нервує. Якось все у нас не ладнається після весілля. Думав, хоч на природі вона вгамується, так ні. Втомився я від цього.

Він подув на чай і сьорбнув кілька ковтків. Тюль на вікні легенько коливалася від вітерця. Гілка яблуні стукала по склу вікна з одного боку, а вперта муха з іншого.

– Що ж у вас молодих так складно все? Ми з дідом моїм душа в душу жили та горя не знали. І ніхто не гадав, всі по очах бачили один у одного. Ось гляну на нього, він обійме, пледом укриє і йде чай ставити. – Марія Степанівна помішала цукор ложечкою. – Та й разом робили все, ось будинок цей будували теж удвох. – Вона з любовю провела рукою по стіні.

– А ми з Наталкою навіть не можемо вирішити, що на землі садити. Так і стоять грядки, майже порожні, – сумно промовив Микола. – Я їй одне, вона мені інша. Словами почали, сваркою закінчили.

– А ти починай не зі слів, – усміхнулася пенсіонерка.

Чай у чашках швидко закінчився за життєвою розмовою. А сонце на вулиці вже не таке спекотне – на небо набігли хмарки. Пора було жінці повертатися до збирання ягід.

– Дякую за чай, Марія Степанівна, – Микола незграбно м’явся на порозі. – Може, вам чим допомогти?

– А чому б не допомогти? – Кивнула пенсіонерка. – Он полуниця моя незбирана. Ходімо, удвох веселіше буде.

Надвечір нові сусіди зібрали три відра ягід, випололи всі бур’яни з грядок, посміялися і наговорилися вдосталь. Микола навіть забув про свою звичку та телефон, який залишилися на столі на кухні, слухаючи історії літньої жінки. І на душі в нього вперше за довгий час стало легко та ясно. Прямо, як у небі над головою.

Пенсіонерка щиро дякувала сусідові за допомогу, насипала йому полуниці в пакет, хоча Микола зніяковіло відмовлявся від подарунка.

– Бери, бери, не сам зїсиш, то Наталку свою пригостиш, – умовляла його вона.

Вже стоячи біля хвіртки та й проводжаючи гостя, Марія Степанівна раптом про щось задумалася і попросила Миколу зачекати на неї. Микола погодився, а за кілька хвилин пенсіонерка повернулася, несучи в руках картонну коробку. Вона вручила коробку сусідові, і він з подивом виявив усередині кілька свіжовикопаних кущиків полуниці із землею.

– Марія Степанівна, ну навіщо? – зніяковіло спитав Микола, дивлячись на несподіваний подарунок.

– У господарстві все знадобиться, – добродушно поплескала його по плечу старенька.

Микола тепло подякував бабусі і вирушив до свого будинку під вечірні співи останніх пташок.

– Ну ось і день минув, – дивлячись йому в слід, сказала Марія Степанівна. В її очах відобразилося тепло, дня що минає.

* * *

Через пару днів пенсіонерка поралася на кухоньці з останніми банками полуничного компоту. Робота добігала кінця, коли Марія Степанівна почула, як у хвіртку хтось наполегливо стукає. Вона квапливо витерла солодкі від соку та цукру руки об фартух і поспішила до огорожі. Біля хвіртки вона виявила Миколу та незнайому дівчину. Зважаючи на все, Наталку. В руках у неї був букет волошок, а її чоловік тримав коробку, на якій було намальовано гарний скляний електричний чайник.

– Це вам! – хором сказали Микола з Наталкою.

«То Марина зрадіє», – думала Марія Степанівна, коли гості вже сиділи на кухоньці. Микола жваво розповідав, які дерева, квіти та кущі вони вирішили посадити на ділянці, а Наталка сміялася і дивилася йому у вічі.

Plitkarka

Повернутись вверх