Олена спускалася сходами, до Бориса, який чекав її внизу в машині. Настрій жінки був безрадісним, хоч і йшла на побачення. Борис подзвонив їй ще в обід, щоб домовитися про вечірню зустріч, і якось трохи насторожено сказав, що їм потрібно серйозно поговорити. Ця розмова назрівала давно. Олена не чекала нічого хорошого від сьогоднішнього вечора.
Олена з Борисом зустрічалися вже півроку, але останнім часом жінка була впевнена, що Борис щось приховує. І, швидше за все, це було те, що чоловік насправді одружений. Адже, Борис жодного разу не покликав її до себе. До того ж були якісь незрозумілі дзвінки, які в її присутності Борис або відхиляв, або відходив подалі для розмови.
Нещодавно Олені виповнилося тридцять років, і зустрічатися з одруженим чоловіком зовсім не входило до її планів. Хотілося вже стабільних стосунків, із заміжжям. Жінка вирішила для себе, якщо виявиться, що Борис одружений, вона порве з ним остаточно і безповоротно. Навіть якщо він почне запевняти, що з дружиною живе погано і скоро розлучиться, як зазвичай люблять співати одружені.
Коли Олена сіла в машину до Бориса, той поцілував її в щоку, і не сказавши ні слова, рушив з місця. Але від’їхав він недалеко, зупинився на одному з місць для паркування поряд з парком, де вони іноді прогулювалися. Зупинився там Борис цього разу не для прогулянки.
– Олено, тебе напевно дивує, що за весь час, поки ми зустрічаємося, ми бачимося або в машині, або на твоїй території, а я жодного разу не покликав тебе до себе, – почав Борис ту саму розмову, яку так боялася Олена.
Жінка нічого не відповіла, дивлячись на чоловіка. А він продовжив:
-Я казав тобі, що розлучився кілька років тому. Може, ти почала в цьому сумніватися, але я не брехав, я справді розлучився. Але дещо я тобі не сказав. У цьому шлюбі у мене народилася донька, і при розлученні я забрав її собі. Дружина, знаєш, особливо й не заперечувала. Ось тому я не запрошував тебе до себе додому. Я живу з донькою. Вероніці зараз сім років. Ну і моя мама поки що живе з нами, переїхала на час, щоб допомагати з Веронікою. Я, сама розумієш, то на роботі, тепер ще з тобою зустрічаюся, а донька ще маленька, не можу ж я залишати її одну.
-Але чому, чому ти мені раніше про це не розповів, – здивовано вигукнула Олена.
-А навіщо? Коли ми починали з тобою зустрічатися, я не знав чи переростуть наші стосунки на щось серйозніше. А багатьох відлякують чужі діти. Я вирішив відкласти цю розмову.
Олена трохи посміхнулася.
– Тобто тепер наші стосунки для тебе досить серйозні, раз ти вирішив відкрити мені свою велику таємницю?
-Ну, звичайно, ми з тобою зустрічаємося вже півроку. Ти мені подобаєшся, якщо не сказати більше. У мої плани входить пов’язати з тобою життя, якщо ти, звісно, не проти. І ось я питаю тебе, як ти ставишся до того, що я маю доньку?
Олена трохи задумалася. Вона була не з тих людей, яких захоплювали чужі діти. І фраза – “чужих дітей не буває”, була точно не про неї. Сюсюкатися з діточками вона не могла, як і злитися на них, ставлячись до чужих дітей цілком рівно, без особливих емоцій. Але Борис їй подобався, дуже подобався, то чому вона не зможе полюбити його дочку? І Олена цілком впевнено відповіла:
-Ні, я нічого не маю проти того, що маєш дочку. Мені здається, я змогла б порозумітися з дитиною, ось шкода тільки, що ти так довго її від мене приховував.
-Ну ось зараз ти все дізналася, – повеселівши голосом сказав Борис, і завівши машину, рушив з місця. – А якщо дізналася і не маєш нічого проти, значить їдемо знайомитися. Моя мама з Веронікою на нас уже чекають.
Заходячи до просторої квартири Бориса, Олена була сильно розгублена. Вона чекала, що цей вечір може закінчитися чим завгодно, може навіть розставанням, але аж ніяк не знайомство з дочкою та мамою, які теж можуть стати частиною її сім’ї.
Незважаючи на всі переживання Олени, і Вероніка і мама Бориса справили на неї дуже гарне враження. Донька виявилася симпатичною і дуже тямущою дівчинкою, а її бабуся доброзичливою жінкою, яка накрила стіл до їхнього приходу. Вечір пройшов у сприятливій атмосфері.
Борис був радий, що Олена змогла порозумітися і з його мамою і головне з донькою. Загалом, чоловік був задоволений, і того ж вечора провівши Олену до її під’їзду, запропонував:
-Олено, а переїжджай до мене. Почнемо жити разом. Трохи поживемо, потім подамо заяву до РАГСу. Ні, ну а що тягнути, ми обоє з тобою дорослі люди. Не думаю, що хтось засудить нас, якщо ми почнемо спільне проживання ще до шлюбу. Моя мама із задоволенням повернеться у свою квартиру, приходитиме тільки допомагати, при необхідності. Як ти на це дивишся?
Олена дивилася на це позитивно, і вже за кілька днів зібрала речі і Борис організував її переїзд.
Перший тиждень було все дуже гладко. Вероніка з Оленою дізнавалися один одного, і жінці здавалося, що дівчинка – спокійна і неконфліктна дитина, але правда трохи балувана.
Перший тривожний дзвіночок надійшов, коли дівчинка зовсім освоїлася і звикла до Олени. Справа була з ранку. Вероніка зайшла на кухню снідати, а побачивши в тарілці кашу, скривилася.
-Фу, набридла твоя каша! Не буду я її їсти, приготуй щось інше.
Олена розгубилася. Що інше вона встигне приготувати? До роботи залишалося зовсім небагато часу, а їй ще треба відвезти Вероніку до школи, бо вони з Борисом домовилися робити це по черзі.
-Може я тобі яєшню швидко посмажу, або бутербродів зроблю?
-Не хочу яєчню.
-Ну Тоді давай так, Вероніко, сьогодні ти з’їси кашу, а завтра ми з тобою заздалегідь порадимося, і я приготую на сніданок тобі те, чого ти сама хочеш. Зараз я вже не встигну.
-Не хочу кашу, сказала!
Вероніка відштовхнула від себе тарілку, і трохи не розрахувавши, або спеціально, але тарілка злетіла зі столу.
-Що ти робиш, Вероніка? Навіщо так? – трохи підвищила голос Олена.
Почувши шум на кухню, заглянув Борис.
-Що у вас тут відбувається?
Вероніка тут же зробила ображене обличчя.
-Тату, я їй кажу, не хочу кашу, мені набридла ця каша. А вона мені – їж, нічого іншого готувати не буду.
Борис невдоволено глянув на Олену.
-Олено, ну що тобі складно приготувати те, що просить дитина? Он і кухня тепер вся брудна, доки ти тут все прибереш, Вероніка до школи запізниться. – Добре, – Борис швидко глянув на годинник. – Сьогодні я сам відвезу її до школи. Дочко, збирайся швиденько.
Дівчинка побігла в свою кімнату одягатися, і незабаром за нею з батьком зачинилися вхідні двері. А Олена все ще відтирала кашу з кухонної підлоги.
Далі все ставало лише гіршим. Дівчинка почала постійно вередувати. Батько та бабуся постійно потурали Вероніці. Варто було дівчинці тільки наморщити лобик і заговорити жалісним голосом, як виконувались будь-які її примхи.
Олена із цим миритися не збиралася. Вона розуміла, що далі, буде тільки гірше. Якщо не зайнятися вихованням Вероніки, з віком вона стане некерованою.
Другий дзвіночок стався буквально за два дні, після сніданку. Олена принесла з собою роботу додому і розуміла, що працювати над паперами їй доведеться цілий вечір. Але спочатку вона хотіла зробити з Веронікою уроки, щоб потім спокійно, не відволікаючись сісти за сої розрахунки. Але дівчинка була з цим не згодна.
-Не хочу зараз, пізніше зроблю. Я зараз мультики дивлюся, що ти не бачиш?
Жінка спробувала поговорити, з Веронікою. Пояснила, що вона має свою роботу, а зробивши уроки дівчинка зможе спокійно додивитися мультики, вона ж їх по інтернету дивиться.
Вероніка була непохитною, і тоді Олена спробувала говорити вже строгим голосом:
-Так, я доросла, я вирішую. Зараз же вставай, і ми йдемо робити уроки!
Дівчинка заплакала:
-Не хочу Не буду! Бабуся…
З кухні прибігла мама Бориса, яка забирала Вероніку зі школи та трохи затрималася у них. Розібравшись у чому суть проблеми, жінка похилого віку, як і Борис, стала на бік дівчинки.
-Олено, ну зробите ви ці уроки пізніше. Що ж ти до дитини причепилася, вона ще після школи не встигла відпочити.
Про те, що Олена має свою роботу, яку вона взяла того вечора додому, ніхто з них слухати не хотів. І жінці знову довелося упокоритися.
І такі події стали відбуватися регулярно. Як би не намагалася Олена обговорити цю ситуацію з Борисом, донести до нього, що дівчинку треба виховувати, поступово привчати до дисципліни, чоловік ухилявся.
-Ну що ти, вона ж ще дитина. Що тобі складно щось зробити, оскільки вона просить?
Жінці було не складно, але дівчинка від такого потурання просто “сідала на шию”.
Напевно, останньою краплею для Олени став момент, коли Вероніка її штовхнула. Тільки за те, що жінка спробувала забрати у неї з рук іграшки і відправити спати, бо було пізно.
Олена не витримала і насварила дівчинку. Вероніка, яка не чекала такого, і не звикла до такого звернення, почала плакати та так, що було чути, мабуть, до першого поверху. Відразу прибіг Борис, хвилин десять заспокоював доньку. А Вероніка вигукувала:
-Вона ображала мене! Вона ображала мене!
Борис глянув на Олену, і підвищеним тоном сказав їй вийти зі спальні дівчинки.
Жінка сиділа на кухні і чекала, знаючи що у них з Борисом буде серйозна розмова. Нарешті, у кімнаті дівчинки все стихло, і злий Борис увірвався на кухню. По його очах Олена зрозуміла, що йому хочеться кричати, але мабуть Вероніка заснула, тому він прошипів:
-Як ти могла?!! Як ти могла насварити мою доньку? Що ти за така жінка?
Олена була цілком готова до такої реакції чоловіка. Вона вже заспокоїлася і потягла Борисові склянку води.
-Борисе давай заспокоїмося, сядемо і поговоримо. Ти ж не можеш не бачити, що дівчинка росте некерованою. Все має бути так, як вона хоче. А сім років – це вже не такий маленький вік, мені здається дитину треба виховувати. Ти так не думаєш?
Борис прислухався до поради Олени, і взявши в неї склянку води, сів за кухонний стіл. Вже трохи спокійніше відповів:
-Давай так, вихованням дочки я займатимуся сам. Ти постарайся в це не лізти, у тебе, я дивлюся, не дуже виходить!
-Як і в тебе, – парирувала Олена, – все твоє виховання полягає в потуранні всіх її забаганок. З таким ставленням Вероніка виросте егоїсткою.
-Слухай, я ж тобі сказав, я сам розберусь із вихованням своєї дочки. А ти ніколи так не роби.
– Тобто, виходить, дбати про Вероніка я повинна, до школи відвозити повинна, уроки робити з нею повинна, але тільки на її умовах. Годувати дівчинку повинна, але знову ж таки тільки тим, що хоче вона. А зауваження робити я їй не маю права?
-Так, не маєш, – знову почав напружуватися Борис. – Ми з тобою живемо без року тиждень, які зауваження? Моя дочка цілком нормальна дитина, і ти маєш прислухатися до того, чого хоче вона.
-Як цікаво! А хто ж тоді прислухається до того, чого я хочу? І якщо я спочатку буду так поводитися з дівчинкою, то надалі вже не зможу нічого змінити. Вона ніколи і ні в чому мене не послухається.
-Все, розмова закінчена, – заявив Борис. – Жодних більше зауважень до моєї дочки, як ти зробила сьогодні. У дівчинки є своя думка, і ти маєш з цим змиритися. Інакше нам з тобою не по дорозі. Я сподіваюся, що ти мене почула!
Чоловік встав і покинув кухню, вважаючи розмову закінченою, а Олена ще довго сиділа за столом, обмірковуючи ситуацію, що склалася. Рішення було лише одне – з таким ставленням вона ніколи не зможе бути присутньою у цій сім’ї. Якщо потурати весь час Вероніці, то рано чи пізно Олена стане для дитини ганчіркою, об яку можна витирати ноги.
Наступного дня, коли Борис повіз доньку до школи, не промовившись з Оленою ні словом, жінка зателефонувала на роботу і попросила відгул. Вона зібрала речі і повернулася до своєї квартири, радіючи, що не встигла її здати, як того хотів Борис.
Чоловік намагався дзвонити Олені, умовляв її повернутися, але знову ж таки тільки на його умовах. Не дійшовши згоди, Олена з Борисом перестали спілкуватися остаточно. А через якийсь час через спільних знайомих жінка дізналася, що Борис усім розповідає, якою вона виявилася нехорошою мачухою, як ображала його доньку, і що жити з такою жінкою неможливо.
Олена навіть не намагалася нікого переконати у протилежному. Чесно кажучи, їй було байдуже, що думають люди. Свій вчинок вона вважала правильним.
