Віктор виїхав на дорогу вантажною машиною. У кабіні смачно пахло пиріжками, його улюбленими з картоплею. Мама напекла на обід, ось у дорогу й згодилися.
Хоч і було свято, але він сьогодні працював – треба було доставити вантаж.
Він простяг руку, дістав ще гарячий пиріжок і з задоволенням з’їв. Потім він увімкнув по радіо веселу музику і настрій у нього зовсім покращав.
Вже в темряві Віктор доїхав до якогось села, що було біля дороги і проїжджаючи повз автобусну зупинку, раптом помітив у світлі фар дівчину, яка простягнувши руку намагалася зупинити попутку.
Він зупинився. Дівчина мабуть вже довго намагалася зупинити хоч якусь машину, тому радісно підбігла до його вантажівки.
-Підвезете? – запитала дівчина.
Їй явно було холодно.
-Так, звісно, сідайте. Тут зараз машин не багато. Вже пізно. Мабуть давно чекаєте?
-Так, давно, – сказала дівчина і раптом розплакалась.
Віктор здивовано дивився на неї.
-У вас щось трапилось? – запитав чоловік.
Схлипуючи, вона почала розповідати:
-Мене звуть Сніжана. Сьогодні ж святкують Старий Новий рік, попереду вихідні і мене з роботи запросила колега в село, ніби як на дачу, відзначити свято.
Чоловік її має шашлик зробити, святковий стіл буде і все таке. Сказала, що, як приїду, то щоб їй подзвонила і вона прибіжить за мною на зупинку, яка поряд із магазином.
Я погодилася, бо перед Різдвом розійшлася зі своїм хлопцем. От вона мене й запросила, щоб я сама вдома не сиділа і не сумувала.
Так ось, сіла я в автобус, що їде в Калинівку, приїхала, вийшла з автобуса, зателефонувала.
Вона мені каже, зайди в магазин, а я хвилин через п’ять буду.
Я глянула, а там взагалі нічого навколо немає і село за метрів триста від зупинки.
Глянула я на мій автобус, що вже відʼїжджав, а на ньому табличка – Ковалівка.
Переплутала я виявляється автобус, а те село – Калинівка, взагалі з іншого боку.
І автобус уже поїхав… Я, правда, кричала вслід, але водій не почув, а потім, години через дві я зрозуміла, що автобус той, був останній.
Машин, що їдуть у бік міста, зовсім не було. Хотіла в село піти, але вирішила спробувати попутку зупинити.
От і просиділа, вірніше простояла, майже три години.
Якби не ви, не знаю що було б. Дуже дякую…
-Давай на ти вже перейдемо, – сказав посміхаючись Віктор.
Дівчина кивнула і теж усміхнулась.
Віктору Сніжана дуже сподобалася: симпатична, проста, не зарозуміла фіфа. Видно, що самостійна. Він зупинив машину і сказав:
-Відігрілася, тепер настав час і поїсти. Мама в мене пече чудові пиріжки з картоплею.
Вони повечеряли. У Сніжани в сумці була м’ясна нарізка, сир та плитка темного шоколаду.
Потім вони вмостилися спати, Сніжана нагорі, а Віктор на сидіннях. Коли вже лежали, дівчина раптом запитала:
-Вікторе, а ти одружений?
-Ні.
-А чому?
-Та ось, тільки-но зустрів дівчину, яка мені сподобалася, але ще не сказав їй про це.
-Зрозуміло.
-Все, спимо, бо мені треба встигнути завезти вантаж.
Поїздка пройшла нормально, Сніжана сміялася, що це у неї перша така в житті пригода і тепер вона була навіть рада, що так вийшло.
У дорозі Віктор все більше переконувався, що доля привела до нього прекрасну дівчину.
І коли вони, повернувшись назад, під’їжджали до міста, він попросив у Сніжани номер телефону.
-А як же та дівчина, яка тобі сподобалась?
-А я про тебе говорив, – засміявся чоловік. – Ти дуже мені сподобалася, і мені хочеться продовжити наше несподіване знайомство, якщо ти не проти, звісно.
-Не проти, ти мені теж дуже сподобався, справжній чоловік, у біді не залишив і в дорозі поводився як справжній джентльмен.
Віктор зі Сніжаною розписалися у квітні. Ось такі несподіванки і називають долею…
