Маргарита Сергіївна була зла. Причому не просто зла, а неймовірно зла.
Якби жінку побачив її чоловік, який, як вона вважала, зараз був на роботі, він навряд чи впізнав би свою милу Риточку, яка тільки сьогодні вранці, проводжаючи його на роботу, дбайливо поправила на ньому краватку і звучно поцілувала в щоку.
Але він цього всього не бачив, і тому був у чудовому настрої від того, що сьогодні п’ятниця, а значить, його чекатимуть на вечерю відбивні з гороховим пюре – страву, яку так смачно готувала Маргарита Сергіївна, та мариновані огірочки, помідорчики та патисончики з власного городу.
А до всього цього з холодильника можна буде дістати біленьку, що аж запітніла – бо ж завтра субота, і на роботу йти не треба.
Так думав чоловік Маргарити Сергіївни Леонід Маркович, не знаючи, які хмари зібралися в нього над головою.
А все це через дзвінок сусідки по дачі Олени.
Олена вже кілька років була на пенсії, мешкала вона у трикімнатній квартирі з сином, невісткою та двома онуками, тому, як тільки наставала тепла погода, її перевозили на дачу і була вона там майже до початку жовтня.
Звичайно, бідній жінці було нудно, родичі приїжджали лише на вихідні – відпочити й шашлики посмажити, а решту часу Олена тільки з телевізором розмовляла.
Тому вона була дуже жадібна до всіх подій, які не так часто відбувалися навесні, та ще й у будні.
Ось і сьогодні годині об одинадцятій Олена вийшла на свій високий ґанок, оглянула околиці і раптом побачила, як відчинилися ворота сусідньої дачі і туди заїхала машина.
Олена в марках машин не зналася, але це точно була машина Леоніда Марковича – чоловіка її сусідки Маргарити Сергіївни.
Машина заїхала на подвірʼя, але не зупинилася одразу за брамою, на спеціально обладнаному для цього майданчику, а проїхала далі і стала за кущами чорної смородини.
– Зрозуміло, – збагнула Олена. – Не хоче, щоб його з вулиці хтось помітив. Ну і ну, хитрун Леонід Маркович, хитрун!
В цей момент її відволік телефонний дзвінок, і жінка не бачила, як сусід і його панянка (а Олена була на сто відсотків впевнена, що з ним була панянка!) вийшли з машини й зайшли у хату.
Поговоривши по телефону, Олена знову зайняла свою спостережну посаду. Десь із пів години все було тихо, але потім її терпіння увінчалося успіхом: з дому вийшла жінка в рожевому спортивному костюмі і, широко розкинувши руки вбік, сказала комусь, хто був у домі.
– А ти мав рацію – тут чудово! Тепло, і повітря таке свіже!
Це була не Маргарита Сергіївна, а зовсім незнайома Олені дівчина років двадцяти п’яти – симпатична блондинка з чудовою фігурою.
– Ох і Леонід Маркович, – подумала Олена, яку Барбі собі завів. – А йому вже, мабуть, скоро п’ятдесят!
Жінку гукнув чоловічий голос, і вона зникла в хаті.
А Олена дістала свій записник і почала шукати в ній телефон Маргарити Сергіївни.
– Маргарита Сергіївно, вітаю, люба. Це Олена, твоя сусідка по дачі. Я давно хотіла тебе спитати, як ти пастернак висаджуєш. У тебе він такий сильний, а в мене ніяк не росте. Я зайду до тебе ввечері? – запитала Олена.
– Та нічого особливого я не роблю – замочую насіння на пару днів, а потім сію. У травні приїдемо – саджатиму. Бо ж я ще в місті, – відповіла Маргарита Сергіївна.
– Як у місті? А з ким тоді Леонід Маркович приїхав?
– Коли приїхав? – здивувалася Маргарита.
– Та з годину, мабуть. І машину не біля воріт залишив, а за кущі чорної смородини загнав. Мені з ґанку білий дах машини видно.
– Гаразд, Олено, до побачення, – сказала Маргарита Сергіївна і припинила розмову.
Подумавши кілька хвилин, вона набрала номер чоловіка:
– Льоню, ти де?
– На роботі ще, а що?
– Хотіла дізнатися, а ти сьогодні вчасно прийдеш? Не затримаєшся?
– Як завжди, навіть трохи раніше – бо ж п’ятниця, – відповів чоловік.
– Ну, гаразд, ось зараз я поїду і подивлюся, яка там у тебе п’ятниця, – подумала Маргарита Сергіївна і викликала таксі.
Люд ще не вирушив на дачі, тож доїхала вона швидко. Жінка розрахувалася з водієм і попрямувала до будинку.
Машина справді виднілася за кущами. Маргарита Сергіївна тихо піднялася на ґанок, обережно відчинила двері й зайшла в хату. На кухонному столі вона побачила кілька тарілок з огірками та помідорами, з м’ясною та сирною нарізкою та відкриту коробку шоколадних цукерок. Тут же стояла напівпорожня пляшка ігристого і два фужери.
– Значить, Льоня вирішив апетит перед вечерею нанівець звести. Ну, гаразд, будуть йому зараз відбивні, – подумала Маргарита Сергіївна.
Маргарита Сергіївна, влетівши в спальню оторопіла. Під ковдрою вгадувалися контури двох фігур. Пролунав галас, Маргарита Сергіївна спробувала забрати ковдру, але не змогла: її міцно тримали чотири руки. Молоду жінку вона не знала, а ось чоловік їй був добре знайомий… Це був…
Племінник Леоніда Марковича – Євген!
– Тітко Рито, ви чого?! – охнув чоловік. – Як ви сюди потрапили?!
– Я сюди потрапила на таксі. Це, якщо я не помиляюсь, моя дача. А як ти сюди потрапив? Зауваж, навіщо ти сюди приїхав, я тебе не питаю.
– Я попросив у дядька Льоні ключі на вихідні, він сказав, що ви раніше травня сюди не приїдете, – відповів Євген.
– Я й не збиралася, але мені пильні сусіди донесли, що хтось на нашу дачу заліз, – Маргарита Сергіївна не хотіла розповідати про свої підозри щодо чоловіка. – Гаразд, відпочивайте. Ось тільки що таксиста відпустила. Як тепер додому добратися, не знаю…
– А я вас довезу! Софійка поки що вечерю приготує, а я швидко – туди й назад! – запропонував Євген.
Софійка мовчки закивала головою.
Маргарита Сергіївна вийшла, щоб дати племіннику одягнутися, і через п’ять хвилин вони вже їхали у бік міста.
Коли Леонід Маркович прийшов з роботи, на нього чекала смачна вечеря й усміхнена дружина.
Чоловік їв і нахвалював вечерю, а Маргарита Сергіївна, ніби між іншим, сказала йому:
– Уявляєш, мені сьогодні вдень Олена дзвонила. Сказала, що ти до нас на дачу якусь молоду жінку привіз…
– А ти що? – поцікавився чоловік.
– Та я їй не повірила. Сказала, що такого не може бути, у мене порядний вірний чоловік, він мені не зраджує!
– Правильно сказала. Олена зовсім вже. Я ключі від дачі Євгену дав, він дуже просив. А в нього теж машина біла, ось вона й переплутала, – пояснив Леонід Маркович.
А про себе подумав:
– От же ж ця Олена!
Після вечері подружжя затишно влаштувалося біля телевізора.
Вони з цікавістю дивилося чергову серію нового серіалу.
Маргарита Сергіївна дивилася на переживання героїні і думала:
– Як же ж мені все таки таки пощастило з моїм Леонідом…
