Олександра важко піднімалася на свій поверх. Ліфт знову не працював. Зупинилася біля дверей віддихатися. Тільки потім дістала ключі від квартири.
Надворі тепло, незважаючи на те, що кінець жовтня. В одязі ходити магазинами спекотно, тим більше підніматися з важкою сумкою на третій поверх.
Олександра зняла пальто, шапку і перевзулась у м’які капці. У кухні розкладала продукти по шафах і в холодильник, коли пролунав дзвінок у двері.
-Сантехніка викликали? – спитав високий чоловік у синьому брудному комбінезоні та в насунутій на очі кепці.
-Викликала. Але мені сказали, що після трьох прийдете. Добре, що з магазину встигла повернутися, бо не застали б мене. Не стали б чекати, правда? – насторожено спитала Олександра.
-Правда. Викликів багато. Що робити-то потрібно? – сантехнік оглянув коридор, зазирнув у кімнату.
-Мішки під очима. Гульбанить, мабуть. Чоловіки після п’ятдесяти стають на одне обличчя – пом’яті, зім’яті як папір, – думала Олександра, показуючи дорогу у ванну.
-У мене вільний час з’явився. Вирішив прийти раніше, – говорив сантехнік за її спиною.
-Добре, що не роззувся. А то провітрюй квартиру потім півдня, – подумала вона.
Олександра увімкнула світло, відчинила двері у ванну і відійшла вбік.
-Кран тече.
Сантехнік одразу перевірив, присів навпочіпки і почав копатися у своєму ящику з інструментами.
Олександра не стала дивитись, повернулася на кухню. Вона прибрала продукти, що залишилися на столі, і включила конфорку під чайником. Сіла за стіл, поклала руки перед собою. З ванної чути було кректання і стукіт ключа по крану.
-Хазяйко, все готово, перевіряйте! – почула вона, зітхнула і пішла приймати роботу.
-Бачите, все гаразд, не тече більше, – майстер відкрив та закрив воду. – Але у вас всередині там все вже старезне, кран старий. Міняти треба, а то одного разу потече, заллєте сусідам квартиру ще.
-Добре. З пенсії куплю кран, – Олександра повернулася на кухню, де залишила сумочку, дістала з гаманця 100 гривень. Підвела голову і побачила сантехніка у дверях. – Достатньо чи більше треба? – вона простягла гроші.
-Нічого не треба. Я зі своїх не беру. Тим більше роботи на дві хвилини.
-Це з яких таких своїх? – Олександра так і тримала у руці гроші.
-Своїх, знайомих. Ти ж Сашка Воронченко, правильно? – сантехнік спитав трохи невпевнено.
-Правильно. Раніше була Воронченко. – Вона не стала озвучувати своє прізвище по чоловіку. – Я щось не впізнаю вас. Звідки Ви мене знаєте?
-І не дивно. Час нікого не шкодує. Ні мене, ні тебе, – він чомусь перейшов на “ти”.
Олександра придивилася до сантехніка, але не згадала.
-І я тебе не одразу впізнав, – чоловік зітхнув. – Он, у тебе на полиці фотографія стоїть, де ти молода. Адже це ти?
Чайник за спиною Олександри засвистів, і вона повернулася до плити, щоб вимкнути його.
-Чаєм пригостиш? Бо я не обідав сьогодні.
Віктор подивився на бруд, що в’ївся, в грубу шкіру долонь, зніяковів і пішов у ванну мити руки.
Олександра поставила на стіл дві чашки.
-Добре, що вчора шарлотку спекла. Більше половини залишилося, – подумала.
Вона намагалася поменше їсти мучного, не хотіла сильно поправитися.
Сантехнік повернувся, сів за стіл і знову глянув на свої долоні. А Олександра все ніяк не могла згадати його. Чоловік відкусив одразу половину великого шматка шарлотки і з шумом відпив чай. Хотів з’їсти частину пирога, що залишилася, але помітив погляд господині.
-Не згадала. Віктор я, Максимчук, – сказав і продовжив їсти. – Смачно! Можна я ще шматочок з’їм?
Олександра підсунула до нього тарілку з нарізаною шарлоткою. А сама від подиву рота відкрила. Віктор. У школі він здавався їй найкрасивішим хлопчиком. Вона була сильно закохана в нього. Її перше кохання.
-Вікторе. Так, час не оминув ні тебе, ні мене, – Олександра все ніяк не могла повірити, що цей пом’ятий чоловік з мішками під очима – той самий худенький хлопчик, причина її підліткових фантазій та безсонних ночей.
-Ще? – запитала вона, помітивши, що чашка спорожніла.
-Ви, жінки, вмієте старіти гарно, не те, що ми, – Віктор простяг їй свою чашку.
-Ти одружився з Маринкою? – запитала Олександра навмання, налила чай і знову сіла навпроти.
-Угу, – Віктор кивнув з повним ротом. – Усіх від мене відвадила, проходу не давала. Ревнувала, дуже сильно, – сказав, коли дожував пиріг.
-А ти у нашій житловій конторі працюєш?
-Ні, у сусідній. Тут тимчасово, поки ваш сантехнік заслаб. Я інженером був, потім завод закрили, схопився за те, що підвернулося під руку. Перед пенсією влаштуватися важко. Звик. Та й підробітків хоч греблю гати. Живі гроші у кишені.
-Живете поряд десь? Я не зустрічала вас із Мариною, – поцікавилася Олександра.
-Не стало її два роки тому. А тут недалеко жив мій син на сусідній вулиці. Має однокімнатну квартиру. Як Марини не стало, помінялися з ними. Мені одному багато. А їм якраз із дітьми. От живу тепер недалеко. І ти сама, як я подивлюся. Будь-який чоловік такий дрібний ремонт зробив би.
Ти цей, якщо щось потрібно, дзвони, я зроблю. – Він дістав з кишені пом’яту візитку і поклав на стіл. – Я зі своїх грошей не беру, – навіщось повторив він. – Ну гаразд, піду я. Давно так смачно не їв.
-Дякую, – просто сказала Олександра.
-Я радий, що зустрілися, – Віктор зупинився у дверях. – Наших з кожним роком дедалі менше стає. Ти не соромся, дзвони, якщо відремонтувати щось треба.
Віктор попрощався та пішов. Олександра притулилася спиною до дверей і видихнула.
-Ну й зустріч. Навіть не впізнала. Та й як впізнаєш в цьому пом’ятому чоловікові красеня Віктора. Маринка досягла свого все-таки. А щасливою бачу не стала. Ревнувала. Напевно, не на порожньому місці. Не стало завчасно, – Олександра підійшла до вікна і подивилася на подвір’я.
З під’їзду саме вийшов Віктор. Він зробив кілька кроків і озирнувся. Олександра не стала ховатися, як школярка. Вони глянули один на одного. Віктор зверху здавався маленьким на коротких ногах і не таким пом’ятим.
-Кажуть, що перше кохання не забувається. А я забула. Зустріла чоловіка і забула про всіх. Хоча моє життя теж не назвеш щасливим, – подумала.
Віктор давно зник з поля зору, а задумлива Олександра все стояла біля вікна.
На вечорі, у школі, на честь 8 березня Саша запросила танцювати Віктора. А потім, у туалеті, Маринка шипіла на неї, що якщо хоч раз вона ще підійде до Віктора… Хтось увійшов, і Маринка не договорила, що чекає на Олександру, якщо вона ще раз запросить Віктора танцювати.
У суботу перед обідом у квартирі пролунав дзвінок. На порозі стояв Віктор пристойно одягнений, з квітами та пакетом у руках.
-А я ось кран приніс. Чого чекати на твою пенсію? Крани дорогі. У мене є гроші. А то зламатися може будь-якої миті, – збентежено виправдовувався він.
Олександра не знала, як відмовитись від такого подарунка, не хотілося бути зобов’язаною йому. З іншого боку, людина з добрих спонукань вирішила допомогти. Дякувати та посміхатися? Так не просила купувати кран. Не придумавши, як відреагувати, вона просто схвально кивнула і дістала капці з тумби.
Скромний букет поставила у вазу, доки Віктор знову гуркотів інструментами у ванній.
-Хазяйко, – за багаторічною звичкою покликав він Олександру.
Вона прийшла і стала в дверях.
-Ось поставив. Тепер років десять можна не турбуватися. Чаю завариш? – не дивлячись на Олександру, спитав Віктор, збираючи інструменти.
-Мий руки і проходь у кухню, – відповіла вона.
-Ось причепився. Нехай поїсть і йде. Нема чого припрошувати його, – думала вона, наливаючи чай у чашки.
-Дякую, у тебе і чай якийсь особливий. А може, в кіно сходимо? Чи погуляємо? – Віктор поставив на стіл порожню чашку.
Олександра чекала на щось подібне, коли побачила Віктора з квітами. Їй не сподобалося, який оборот набуває їхнє спілкування. Вона стиснула губи в тонку лінію, ставши схожою на сувору вчительку.
-Ось заради чого він прийшов, купив кран. Нехай я здамся невдячною старенькою, але за кран не продамся, – подумала.
-Вікторе. Я не одна. У мене син, онуки. Вони зараз на півдні відпочивають, приїдуть незабаром. Знов турбот буде повно. Не треба приходити. І в кіно я не піду з тобою. Минув наш час.
-Ну що ж. Я зрозумів. Так, подумалося, що… Але ти, якщо що, дзвони, допоможу з сантехнікою, – він неохоче підвівся з-за столу.
Довго одягався, певне сподівався, що Олександра передумає.
-Ні. Дівчинкою закохана була в нього. За цей час стільки води витекло. Напевно, всім самотнім жінкам пропонує у кіно сходити, квіточки дарує. Бідна Маринка. Чомусь мені здається, були в неї підстави ревнувати Віктора. Начебто у Біблії сказано, що не латають старий одяг новою тканиною. Не буде від цього користі, порвуться. Як не буде користі, якщо намагатися відродити молоді почуття у зрілому віці, – подумала вона.
Коли Віктор пішов, Олександра дістала з шухляди шафи м’яту візитку, розірвала на дрібні шматочки і викинула у відро для сміття.
