Ніна йшла додому, коли побачила хлопця років десяти, який сидів на сходах під’їзду.
-Ти чому знову тут сидиш? – Ніна Петрівна суворо насупила брови.
-Здрастуйте, баба Ніна. – відповів хлопчик, швидко глянувши на стареньку.
-Що, знову? – бабуся кивнула головою, вказуючи на сусідні двері.
Було чути, що там хтось свариться.
-Угу, – обізвався хлопчик.
-Ходімо, бідолашний, у мене борщ свіжий, по сметану ось ходила, – у голосі Ніни Петрівни з’явилися нотки теплоти та жалю.
Вона ласкаво погладила хлопця по неслухняному волоссю.
-Як справи в школі? – співчутливо запитала Ніна Петрівна, підсуваючи гостю свіжий хліб.
-Добре все. “Відмінно» сьогодні отримав, – обізвався хлопчик, квапливо сьорбаючи гарячий ароматний борщ.
-Це добре. Молодець, – похвалила Ніна Петрівна, уважно дивлячись на хлопця.
Потім бабуся зітхнула і задумалася, підперши голову рукою.
Артем з дитинства був хорошим хлопцем. Ввічливим, чуйним.
З тих дітей, які завжди вітаються із сусідами, допомагають донести пакети, чи підгодовують собачок.
Ніна Петрівна знала його з дитинства. Тоді ще в Артема був батько і мати.
Батько – Андрій, був таким же вихованим і чуйним. Людиною із золотими руками та добрим серцем.
Скільки разів він допомагав самотній сусідці, то кран полагодити, то замок поміняти, то ще якусь дрібницю по господарству.
Дружина його, мати Артема, Галина, була жінкою усміхненою, ввічливою і дуже красивою.
З чоловіком Галині пощастило, жила вона з Андрієм, як то кажуть, як за кам’яною стіною.
Артем ріс хлопчиком активним та допитливим. Всюди хвостиком ходив за батьком. Разом вони то робили шпаківні, то ремонтували старенький автомобіль, то їхали на рибалку.
Андрія не стало раптово, коли Артему було сім.
Галина ходила сама не своя…
-Все владнається, – втішала Ніна Петрівна сусідку. – Коли чоловіка мого не стало, теж світ не милий був. Ну, ось майже десять років, як Миколи немає… Живу. Якщо не забирає Бог – значить так треба… А тобі, Галино, є заради кого жити. Хлопця піднімати треба. Ти жінка молода, зустрінеш ще гідного чоловіка.
-Ой, що ви. Не треба нам нікого, – зітхаючи казала Галина.
-Це зараз не треба. А потім все стихне. Стане легше. Без чоловіка жінці важко, та й Артему чоловічий приклад потрібен.
Згодом у будинку Галини та Артема, справді, з’явився інший чоловік.
Ніна Петрівна раділа за сусідку. Буде і Галині опора і захист і Артему приклад, думала вона, дивлячись на високого широкоплечого Віктора.
Але насправді виявилося зовсім не так. Згодом Ніна Петрівна помітила, що з квартири сусідів все частіше лунають сварки.
Сварився частіше Віктор. Кілька разів Ніна Петрівна бачила Галину з заплакану. А потім вперше побачила Артема, який сидить на сходовому майданчику.
-Ключі забув? – поцікавилася бабуся.
-Ні, – Артем опустив очі.
-А чого сидиш? – здивувалася Ніна Петрівна.
-Мама з дядьком Віктором знову сваряться. Він весь час кричить, – плутано розповів Артем, і Ніні Петрівні здалося, що він витер сльозинку, яка котилася по щоці.
Вибравши момент, коли Віктора не було вдома, Ніна Петрівна прийшла до сусідки на чай.
-Ну як ви, Галочка? – здалеку почала Ніна Петрівна.
-Добре все, – відповіла Галина і сумно посміхнулася.
-Діло, Галино, не моє, але чути вас добре.
-Розумію, Ніно Петрівно, про що ви. Ну, це нічого. Буває. Втомлюється Віктор на роботі. Він хороший. То так іноді, – відповідала Галина, залишаючи довгі паузи між фразами, начебто переконувала сама себе. – Та ви й самі говорили, важко у сім’ї без чоловіка.
-Чоловік чоловікові різниця. Чоловік сім’ю оберігати повинен. Та й хлопцеві як, щодня бачити таке?
Галина промовчала. А сварки нікуди не поділися. Ось і цього вечора прийшовши додому зі шкільних занять, Артем сидів у під’їзді.
Пройшов тиждень. Пізно ввечері Ніна Петрівна сиділа у кріслі і дивилася телевізор. Раптом вона аж підскочила від звуку дверного дзвінка.
-Що ж трапилося? – Ніна Петрівна поспішила до дверей.
На порозі стояв Артем.
-Баба Ніна, швидше, мамі недобре. А дядько Віктор взяв і пішов, – скоромовкою видав Артем.
Ніна Петрівна поспішила за ним, набираючи швидку. На щастя все обійшлося.
-Маєте рацію, Ніно Петрівно. Чоловік чоловікові різниця. Хіба ж мій Андрій зробив би таке, – Галина лежала на дивані, тримаючи в руках кухоль чаю, дбайливо завареного Ніною Петрівною. – Як там Артемко?
-Нічого, нічого, вже заспокоївся, – запевнила Ніна Петрівна. – І ти лежи відпочивай.
-Адже я помітила, що характер у Віктора запальний. Та й з Артемом у них не склалося. Думала все, кому я потрібна, та ще й з дитиною. От і поспішила. А потім терпіла. Думала, налагодиться все якось. А він через кожну дрібницю сварився. Сьогодні корпоратив на роботі був. Колега підвіз мене. Віктор побачив, ревнував. Нічого не чув, що я пояснюю, – Галина зіщулилася. – Нікого нам з Артемом не треба, проживемо одні. А вам, Ніно Петрівно, дякую за все, – Галина зітхнула і втомлено прикрила очі.
Незабаром це забулося. Галина та Артем жили тихо, спокійно, дружно.
Якось через рік після цих подій Ніна Петрівна зустріла сусідку у під’їзді з букетом квітів.
-Галочка, я що забула про твій день народження? – Ніна Петрівна сплеснула руками.
-Та ні, це мені просто так подарували, – зніяковіло відповіла Галина.
-Рада за тебе, Галочко, – відповіла Ніна Петрівна, здогадавшись, що квіти від чоловіка.
Галина була жінкою видною, не дивно, що чоловіки звертали на неї увагу.
-А я й не знаю, чи радіти, – Галина знизала плечима. – Як згадаю, що рік тому було… Адже спочатку й Віктор добрим здавався.
-А ти не квап події, час покаже, – порадила Ніна Петрівна.
Ще через якийсь час Ніна Петрівна побачила, як Артем ганяє м’яч у дворі з якимось незнайомим чоловіком.
-Молодець, Артем! Чудово граєш! – похвалив хлопця незнайомець. – Можемо з тобою щонеділі тренуватися, якщо хочеш.
-Можна, мабуть, – погодився Артем.
-Я ще риболовлю люблю. Ти як на рахунок порибалити? – запитав чоловік, широко посміхаючись.
-Батько брав мене з собою у дитинстві, – Артем опустив очі.
-От і чудово, досвідчений значить ти рибалка, може, й мене якимось хитрощам навчиш, – чоловік схвально поплескав Артема по плечу. – Мама твоя дзвонить, – чоловік дістав телефон. – Запрошує на обід. Ти як не проти? – запитав він Артема.
-Не проти, – Артем, усміхнувшись, знизав плечима.
-А давай ми тоді по тістечка зайдемо в магазин. Мама які любить? Старалася для нас, їй буде приємно, – запропонував чоловік.
-Так, давайте, чудово, – зрадів Артем.
І вони попрямували у бік найближчого магазину. Про щось жваво розмовляючи дорогою.
Пізніше Ніна Петрівна дізналася, що це і є новий залицяльник Галини – Володимир. Ніна Петрівна бачила, як Володимир приїжджає, то з квітами, то з пакетом фруктів.
І у футбол вони з Артемом, справді, грали майже щонеділі, коли не виїжджали кудись за місто всі разом.
-Переїжджаємо ми, Ніно Петрівно, – повідомила Галина, зайшовши до сусідки якось увечері. – Володимир мені пропозицію зробив. Артемко не проти. Потоваришували вони. Ми до Володі, у нього квартира просторіша. Ви до нас приходьте сьогодні на чай. Та й потім ми вас не забудемо, відвідуватимемо. Стільки ви доброго для нас зробили.
-Та що ти, Галочко, – розчулилася Ніна Петрівна. – Головне, все тепер у вас добре.
Галина, справді, не забувала сусідку, відвідувала.
Іноді приїжджала разом із Артемом. Але найчастіше одна.
-Артемка вже великий, йому зі мною по гостях ходити не цікаво. Вони більше з Володею. Мотор новий для човна купили, рибалять тепер, – сміялася Галина, розповідаючи Ніні Петрівні останні новини. – А ще донька у нас буде, – додала Галина.
Очі її світилися від щастя.
-От і чудово, – кивала схвально Ніна Петрівна.
Вона ще з порога помітила у Галі живіт, і була щиро рада і за колишню сусідку, і за її сина…
