Наталя варила борщ. Вона якраз додала в каструлю квасолю, як на столі задзвонив мобільний телефон.
На екрані висвітлилося обличчя мами. Наталя квапливо схопила слухавку.
Мама зателефонувала вчасно. Наталя планувала цими вихідними відвезти їй своїх дітей, бо вони з чоловіком зібралися до друзів у гості з ночівлею.
– Так, матусю! – радісно вигукнула вона. – Я слухаю! Ти як? У тебе все добре? Є продукти?
– Так, Наталочко, приготуйся… – голос мами був якийсь незвичайний, хвилююче дзвінкий. – Я хочу розказати тобі одну новину. Не впевнена, що вона тобі сподобається, але це вже сталося…
– Що «це»? – Наталя насторожилася. – Мамо, не говори так. Що в тебе там сталося?
Наталя не розуміла, що відбувається.
– Заспокойся, нічого страшного.
– Як це нічого?! Спочатку ти кажеш, що мені це не сподобається, а потім нічого страшного? Що мені може не сподобатися? Ти в ці вихідні будеш удома?
– Так.
– Ну, дякувати Богу… – дочка полегшено зітхнула. – Тоді все інше, що ти скажеш – мені сподобається. Головне, щоб ти не заслабла.
– А я тепер і не збираюся, – весело сказала мама. – Мені тепер треба бути дуже здоровою.
– Правильно, матусю! Ну, давай, кажи, що в тебе за новина?
– Я вийшла заміж, Наталю.
– Що?
У дочки від таких слів справді перехопило подих. Вона помовчала кілька секунд, намагаючись вдихнути на повні груди, а потім невпевнено промовила:
– Що ти сказала, мамо? Повтори ще раз… Мені здається, щось зі зв’язком трапилося… Мені почулося щось дивне…
– Ні, дівчинко моя, тобі не почулося. І зі зв’язком все гаразд. Просто, я одружилася, – ще раз повторила мама.
– Коли? – тихим голосом запитала дочка.
– Вчора.
– Як вчора?! – Наталі захотілося закричати. – А чому я нічого не знаю? І… Послухай, мамо, я не розумію… Це що, це все – по-справжньому? Чи ти просто кимось захопилася? На якийсь час…
– Ні, дівчинко моя, все по-справжньому!
Думки в голові у Наталії переплуталися, і вона чомусь погано стала думати.
– Мамо, не жартуй так… – простогнала жалібно вона.
– Які ж тут жарти? – у голосі мами з’явилися нотки вини. – Нас учора розписали.
– Але чому? – жалісливим голосом спитала Наталя, ніби готуючись заплакати.
– Що чому?
– Чому я про це дізнаюся лише сьогодні?
– Тому що ми вирішили зробити для всіх сюрприз.
– Для кого – для всіх?
– Для тебе і для його дітей.
– Для його дітей? – у голосі Наталі раптом з’явилися злі нотки. – У нього, що, є діти?
– Звичайно.
– Але чому?! І взагалі! За кого ти вийшла заміж?
– За чоловіка, – хмикнула у слухавку мама.
– І скільки йому років, цьому чоловікові?
– Шістдесят. Точніше, шістдесят пʼять.
– Скільки?! – все-таки закричала в слухавку Наталя. – Ти що, мамо, зовсім чи що?!
– Наталю, не треба галасувати! – ображеним голосом вигукнула мама. – Чому ти так зі мною розмовляєш?
– Як чому, мамо? Він же ж старий вже.
– А я що, хіба молода?
– Звичайно!
– Ти пам’ятаєш, скільки мені років?
– Мамо, не важливо, скільки тобі років! Ти ще молода! І отак віддавати себе в обійми якогось стариганя…
– Наталю, негайно припини говорити зі мною в такому тоні! – строго зупинила її мати. – Мені, між іншим, шістдесят вісім! Я старша за нього на цілих три роки!
– Це не має значення! – не здавалася Наталя.
– Ще й як має! І, до речі, доню, його обійми зовсім навіть не старечі! Вони – ого-го які! Дай Боже! Дуже міцні обійми!
– Ти хочеш сказати, що його міцні обійми тобі дорожчі за обійми моїх дітей? – ображено запитала дочка.
– Що?
– Його обійми тобі приємніші за обійми твоїх онуків?
– Наталю, припини!
– А мої обійми? Вони тебе теж не цікавлять?
– Одне іншому не заважає.
– Ні, заважає!
– Кому, тобі?
– Так мені!
– Але мій чоловік, Наталю, обіймати відразу нас двох не збирається! Тож він тобі заважати не буде.
– Який чоловік, мамо?! Невже ти від мене відмовилася?
– Звичайно ж ні. Все! Досить, Наталко, – мама заговорила строгим тоном. – Я подзвонила тобі, щоб сказати, що в мене тепер почалося нове життя. І ти мені повинна допомогти.
– Що? – Наталка застигла. – Я? Допомогти тобі? У чому я маю допомогти? Ти хочеш, щоб я тобі влаштувала весілля? У вас уже все сталося!
– Ти мені потрібна в іншій справі.
– Не розумію…
– Що ти робиш на цих вихідних? – раптом запитала мама.
– А що?
– Ти будеш вдома?
– Тепер уже, мабуть, так, – невдоволено відповіла дочка
– Чому – мабуть?
– Тому що ти, швидше за все, тепер на вихідних зайнята. І нам привезти до тебе твоїх онуків уже не вийде.
– Яка ти в мене кмітлива, Наталю! – Похвалила її мама.
– Звичайно, – ображено сказала дочка. – Я тямуща. А ось ти… Ми з Сергієм збиралися в гості, але доведеться все скасувати.
– Правильно, скасуйте. І ми зможемо привести до вас додому внука мого чоловіка. – Продовжила говорити мама.
– Що? – У Наталі від здивування мало не випав телефон. – Який ще внук? Ти що, мамо?
– Його звуть Олексій, і йому п’ять років. Він ровесник твого Сашка. Я думаю, їм буде дуже весело провести ці вихідні разом. Так ще й у компанії твоєї Оленочки.
– Мамо, ти зовсім вже чи що?! – знову обурено вигукнула Наталя. – Я хотіла привести тобі на вихідні своїх дітей, а ти хочеш відправити до мене ще й чужу дитину?
– Не чужу, а онука мого чоловіка. Він тепер – наш з тобою родич. Правильно? У них там у родині дещо сталося, пояснювати по телефону не хочеться. І цього Олексія зовсім нема з ким залишити. Ти ж нас усіх виручиш, доню?
– Мамо, ну ти вже взагалі… – жалібно сказала Наталя.
– Але за це я обіцяю, що наприкінці цього місяця я із задоволенням… Точніше, ми з моїм чоловіком із задоволенням заберемо у вас Сашка з Оленкою. І разом з ними та Олексієм поїдемо на десять днів на відпочинок.
– Що? – Наталя розгубилася. – Ти знову не жартуєш, мамо?
– Звичайно, ні. У мого чоловіка в Карпатах родичі є, і вони будуть раді прийняти нас. А сьогодні ввечері ми прийдемо з моїм чоловіком до вас у гості, і ти з ним познайомишся.
– Мамо! – ахнула дочка. – Із цього й треба було починати! Ви зібралася до нас у гості, а в мене вдома безлад, і нагодувати гостей нема чим!
Все, я відключаюсь, і терміново починаю готувати дім до вашого приходу!