-Надія! Скільки разів я тебе просила пекти млинці тонше! – Алла Антонівна інтелігентно підібгала губи.
-Мамо, але вони і так майже прозорі! – усміхнувся Геннадій, син Алли Антонівни та чоловік Надії.
-Любий мій! Згадай, які я тобі пекла млинці! Ось вони були тонкі! А ці прямо коржики якісь! – зарозуміло підняла брова Алла Антонівна.
-Мамо, я взагалі не пам’ятаю, щоб ти колись готувала! – усміхнувся Геннадій, доїдаючи вже напевно десятий млинець, випечений дружиною.
-Сину! Ти невдячний! – пафосно вигукнула Алла Антонівна. – Ти забув абсолютно все, що я тобі зробила і чого тебе вчила! – жінка глянула недобре на невістку.
Надія, тим часом, допекла млинці і глянувши на годинник, охнула:
-Спізнюємося!
Геннадій скочив з-за столу і, швидко цмокнувши матір у щоку, помчав до коридору. Гримнули вхідні двері. Молоді поїхали працювати.
З першого дня Алла Антонівна незлюбила невістку. Дівчина була з простої робітничої родини, хоч і досить симпатична. Працювала вихователем, що не додавало їй престижу в очах майбутньої свекрухи.
Сама ж Алла Антонівна вважала себе найвищим прошарком інтелігенції. Як-не-як, її чоловік Владислав Інокентійович, був професором, вченим, автором багатьох наукових праць. Сім’я мала велику квартиру в престижному районі міста та дачу, виділену професорській сім’ї інститутом, де працював Владислав Інокентійович.
Геннадій пішов стопами батька, захопившись наукою. Алла Антонівна заклинала сина не одружуватися з такою непідходящою йому на її погляд дівчиною, але той лише відмахувався:
-Мам, не переживай! Надюша прекрасна людина! Вона тобі обов’язково сподобається!
Так як у молодих, не було свого житла, їм дозволили пожити у професорській квартирі. Алла Антонівна не хотіла, щоб син від неї йшов, та й невістку можна було зробити безплатною домогосподаркою. Нема чого просто так у шикарній квартирі жити!
Але ні лагідність дівчини, ні взятий нею на себе весь домашній клопіт не прихилили до себе Аллу Антонівну. Вона так само мріяла про більш відповідну пару для сина і всіляко намагалася викрити невістку в невігластві і невмінні вести домашнє господарство.
-Ви поки що з дітьми почекайте! – суворо наказала Алла Антонівна. – Спочатку хоч житло своє купіть. А то дитячого галасу я не потерплю!
В одну зі своїх прогулянок (Алла Антонівна любила ходити магазинами), жінка повернулася вкрай збуджена. На її щастя, син був удома, а ось невістка була відсутня. Нарікаючи на те, що дружина має бути біля чоловіка, а не тягатися на копійчану роботу, Алла Антонівна почала свою розповідь:
-Уявляєш, зараз, у торговому центрі, познайомилася з премилою жінкою! У неї чоловік генерал у відставці, зараз займається бізнесом! Ми розмовляли, знайшли між нами багато спільного і вона запросила мене до себе на філіжанку кави.
Уявляєш, у них квартира прямо поряд із торговим центром, ну в тому будинку, знаєш, де тільки багатії мешкають? Так ось. Прийшли ми туди, сіли пити чай. Уявляєш, у них немає хатньої робітниці, всім займається їхня дочка, така красуня, Віолетта. Каже, що обожнює домашню роботу, а вже як готує! Незаміжня…
-Мамо! Але ж я одружений! – засміявся Геннадій.
-Сьогодні одружений, завтра ні! – заспівала жінка. – Втім, я їх запросила до нас на недільний обід! Тому, щоб не соромно було за твою дружину та її їжу, потрібно на цей час відправити її кудись. А їжу ми замовимо у ресторані!
-Мамо! Як ти собі це уявляєш? Як я відправлю кудись свою дружину?
-Як хочеш! Це моє до тебе прохання! Будь ласкавий, виконай! Я таки тобі мати!
Надійка поїхала до батьків на вихідні, а Геннадій був познайомлений із Віолеттою. Вона справді була розумною, освіченою та красивою дівчиною. Сімейства потоваришували і стали ходити один до одного в гості. Надійку ж на ці зустрічі відправляли кудись: до подружок, до батьків…
Сам того не помічаючи, Геннадій зблизився з Віолеттою і через деякий час почав думати, що його дружина справді йому не пара. Коли ж з’ясувалося, що і Віолетта до нього не байдужа, рішення було ухвалено.
Надійка, ковтаючи сльози, збирала речі під пильним наглядом тепер уже колишньої свекрухи. Вона підозрювала, що щось відбувається за її спиною, але їй не хотілося вірити, що її зраджує найрідніша їй людина!
-Навіщо він так? – плакала вона на плечі у батька.
-Не того ти чоловіка собі обрала, дочко! – гладив її по спині батько. – Він хоч і високого польоту птиця, але але як людина він гниленький!
У професорській сім’ї повним ходом йшла підготовка до шикарного весілля. Зняли найкращий у місті ресторан, замовили лімузини, дорогі обручки, найняли найзатребуваніших ведучих. Молоді були закохані та світилися від щастя.
За два тижні до весілля, у професорський дім завітали майбутні свати.
-Якщо ми скоро станемо однією великою родиною, чи не зробити нам спільний бізнес? – потираючи руки, промовив майбутній тесть. – Я готовий взяти на себе всю організацію та управління, а ви просто будете як співзасновники!
-А що від нас вимагається? – в очах Алли Антонівни майнула жадібність.
-Абсолютно нічого! – усміхнувся сват. – Кредит я оформлю на себе. Ви, якщо не проти, можете стати моїми поручителями.
-Звичайно, ми не проти! – заволала Алла Антонівна. Такого щастя вона не очікувала: багаті та високопоставлені родичі пропонують спільний бізнес та ще й нічого не потрібно для цього робити!
Потиснули руки. Незабаром договір було підписано, гроші банком видано.
-Люба, – шепнув Владислав Інокентійович на вухо дружині, коли вони сиділи в ресторані і відзначали угоду, – аж надто величезна сума виходить за кредитом! Нам таку ніколи не віддати!
-Та ми і не будемо! – зашипіла на нього Алла Антонівна. – Тобі ж сказано: сват все віддасть!
-Чекаю не дочекаюся завтрашнього дня! – воркував Геннадій у слухавку.
-І я, коханий! – відповів йому ніжний голос.
Геннадій із батьком, матір’ю та купою гостей ось уже третю годину тупцювали біля ЗАГСу. Ні нареченої, ні її родичів не було. Їхні телефони були не доступні.
-Може щось трапилося? – Алла Антонівна нервово смикала мереживну хустку. – Треба кудись подзвонити, дізнатися!
У цей час задзвонив телефон у її сумочці.
-Ах, Слава богу! Напевно вони! Алло!
Але це були з ресторану, питали, коли приїдуть гості та хто сплатить половину банкету.
-Яку ще половину? – обурилася Алла Антонівна. – Ми все сплатили!
-Ну ви, може, й оплатили, а от ваші майбутні родичі ні!
Алла Антонівна побіліла. Передчуваючи недобре, Геннадій кинувся додому до Віолетти. Там було замкнено. На його істеричні стуки відкрила сусідка і закричала:
-Чого гримаєш?! Нема там нікого! Вчора ще з’їхали!
-Як з’їхали? – здивувався Геннадій.
-Так! Квартира ж то дорога! Довго таку проста людина не винаймає!
-У сенсі, не винаймає? – Геннадій не розумів, що відбувається.
-Так господар-то за кордоном! Васька! Квартиру здавав! Ось, останнім часом там і жили якісь дві баби та мужик. На вигляд пристойні… А ти хто їм будеш?
Геннадій нахилився до стіни, ноги його вже не тримали. У те, що відбувається, вірилося важко.
Коли за півроку з банку прийшла вимога виплатити борг Владиславу Інокентійовичу, він не витримав.
Коли його не стало квартира, в якій жили Геннадій з матір’ю, була продана за борги. Дачу в них інститут забрав, тому що видана вона була тільки коли був живий професор. Їм же дісталася маленька однокімнатна квартирка на околиці міста. Як не стало професора Геннадій дізнався, що його тримали в інституті лише завдяки батькові. І Геннадія попросили звільнитися за власним бажанням.
Зараз чоловік працює продавцем електротехніки та доглядає стареньку матір.
Надія вийшла заміж за шкільного вчителя. Вони живуть у квартирі, яка дісталася йому у спадок від бабусі, і мріють про дітей…
