…Надя гірко плакала у ванній – прямо навзрид, судорожно схлипуючи і намагаючись відновити дихання. Таке у неї бувало тільки в далекому дитинстві, коли образа і несправедливість з боку дорослих накривали її чорним ковпаком і занурювали у вир гарячих сліз.
З маленької дівчинки, що плаче, Надя давно вже перетворилася на зрілу, навчену досвідом, цікаву жінку. Переживши за все життя багато бід та втрат, вона навчилася бути щасливою.
Їй завжди здавалося, що для гірких сліз є лише одна причина – відхід близької людини. А всі ці образи, людський негатив не варті того, щоб витрачати свої дорогоцінні нерви та здоров’я. Адже всім відомо, що здоров’я в нас у голові – якщо в голові, в думках, у почуттях порядок, то й болячкам там місця не залишиться.
Вона берегла своє щастя – батьків, чоловіка, дітей. Діти – двійнята дочка і син – народилися в них пізно, коли вже жодної надії на те, що в сім’ї зазвучить дитячий сміх, не залишалося… Сім’я для неї була найголовнішою, і ще щоб всі були живі і здорові. А всі ці проблеми, які виникають у кожного іноді, можна вирішити.
Потім один за одним одного року пішли її батьки. І вона тоді багато плакала. І досі плаче, сумуючи за ними і за тим часом, коли вони були разом.
Але так, як сьогодні, вона не плакала з самого дитинства.
Сьогодні вранці Надя зрозуміла, що настала старість. І вона якось виявилася до неї зовсім не готова. Хоча у своїй душі, вона відчувала, що це неминуче…
Будучи самодостатньою та освіченою жінкою, Надя не потребувала ні компліментів, ні зайвої уваги до своєї персони. Їй вистачало уваги від чоловіка та дітей, а компліменти, хай іноді й не зовсім щирі, вона чула на роботі.
Вона дуже любила неділю, бо цього дня могла дозволити собі довше поспати. А ще вони з чоловіком традиційно в неділю пили каву в ліжку, дивлячись телевізор і розмовляючи. Навіть коли діти були ще маленькі, вони вже знали, що недільна ранкова кава для батьків – незмінна традиція!
Діти виросли. Син поїхав працювати в інше місто, а дочка вийшла заміж і нерідко ділилася з Надею своїми сімейними секретами – так ось встановити традицію ранкового кави їй з чоловіком поки не вдалося.
– Розумієш, мамо, для мене ось цей ваш ритуал із кавою ще з дитинства був як символ сімейного щастя, – говорила дочка. – Але мій чоловік вважає це романтичною нісенітницею …
– У вашій родині будуть свої традиції, повір. Не намагайся встановити свої дитячі поняття про сімейне щастя проти волі чоловіка, – відповіла Надя. – На те вони й сімейні, ці традиції, що з’являються несподівано і стають постійними саме тому, що хочеться повернути час і повернутися в той момент, розумієш…
– А як у вас виникла така традиція?
– А також несподівано, як і будь-які добрі традиції, – засміялася Надя. – Ви з братом були такими довгоочікуваними, такими бажаними, що коли з’явилися на світ, то ми з татом були щасливі до непристойності. Але й утомлювалися, звичайно, здорово. Ми ж завжди були разом, пам’ятаєш?
Дочка кивала, посміхаючись. Вона добре пам’ятала, як вони всі разом ходили в кіно і в цирк, подорожували машиною і ночували на березі в наметі, поїдаючи на вечерю юшку з виловленої татом риби.
– А одного разу ви з братом захотіли поїхати до спортивного табору, пам’ятаєш? – Надя теж усміхалася, згадуючи, як вони з чоловіком боялися відпускати десятирічних дітей на тиждень до спортивного табору, що знаходиться всього за кілька кілометрів від міста. – І ось першого ранку без вас. В неділю. Ви ж у суботу поїхали. Ми прокинулися, а вдома тиша. Ніхто не співає, не кричить, не вимагає… Батько пішов варити каву, а я залишилася повалятися. Увімкнула телевізор – там передача цікава. Все як зазвичай, дочко. Просто в нас видався несподівано вільний та тихий ранок. І з того дня ми почали його повторювати. Щоб не забути тих перших відчуттів.
…З того недільного ранку минуло вже багато років. Але добра традиція залишилася.
Сьогодні вона прокинулася у чудовому настрої. Тому що це улюблений день – неділя. Зараз вони з чоловіком не поспішаючи поп’ють каву. Побалакають, посміються з жартів по телевізору. Потім у неї за планом приготування обіду – дочка з чоловіком збиралися відвідати, треба смачненьке приготувати. А ввечері вони запланували сходити в кіно. Вона чекала вечора з таким нетерпінням! Тому що в п’ятницю купила нову сукню, дуже елегантну. А після фільму можна буде заглянути до кав’ярні чи навіть ресторану – давно вони ніде не бували.
Чоловіка поряд не було. Напевно, варив каву на кухні.
Надя увімкнула телевізор. І не помітила, як минуло півгодини.
Чоловік так і не з’явився.
Вона встала і пішла вдягатися. Дивно – вперше вони не дивилися разом передачу, що стала улюбленою, і не пили кави…
Чоловік сидів за кухонним столом, стискаючи долонями чашку з ароматним напоєм.
– А чому ти не приніс мені філіжанку? – грайливо запитала Надя, цмокнувши його в верхівку.
– А мені набридло. Одне й те саме, кожні вихідні – одне й те саме! Хоч би щось нове сталося! Ні! Ранок – кава – телевізор!
Надя бачила, що чоловік збуджений, але не розуміла поки що причини.
– Але ж це наша давня традиція, – м’яко заперечила вона. – Втім, можемо і не пити вранці кави, як раніше. Я ж не примушую.
– А що ми робитимемо? Питимемо каву на кухні? Потім дивитись телевізор і сидіти вдома? Удвох?
– Ну, сьогодні приїдуть діти, я приготую щось смачненьке. А ввечері – ти не забув? – ми йдемо в кіно. Тож удома ми сидіти не будемо.
– А мене хтось запитав – хочу я в кіно чи ні? Чи хочу я бачити дочку з її чоловіком у себе вдома? Га? Чому ти все вирішуєш за мене? Чому я не можу робити те, що хочеться мені?
Надя розгубилася. Лише у п’ятницю вони разом обговорювали похід на прем’єру фільму. А дочку з чоловіком він сам у гості покликав.
– Добре… А що ти хочеш робити? Давай робитимемо те, що хочеш. Я ж не проти.
Але чоловік не хотів змінювати свого настрою.
– А тобі все одно, що я хочу! Адже все одно буде по-твоєму. А я тут так… Каву подати-принести, так?! На інше я вже не здатний?
– Та що з тобою?! – Надя вже всерйоз почала ображатись.
– Та яка різниця, що зі мною! Зі мною все добре. Нормально! Зрозуміло?
Як жінка розумна і добре знаюча свого чоловіка, Надя в глибині душі здогадувалася, що стало приводом для цього. Це почало відбуватися не вчора. І навіть не місяць тому.
Але що поробиш – вік. Вони вже не молоді. І у стосунках немає тієї гостроти, що притаманна молодим. А тому їхня родина спокійно спочивала на любові та повазі, тихому та спокійному спілкуванні та глибокому взаєморозумінні.
Чоловік не міг упокоритися з тим, що молодість залишилася далеко позаду. І якщо ще недавно вони разом сміялися з літніх ловеласів, то останнім часом він старанно обходив цю тему.
Так, за останні п’ятнадцять років це був перший недільний ранок, який почався не так, як завжди.
– Давай, ти заспокоїшся, а потім ми з тобою вирішимо … – Почала було Надя, але чоловік раптом сильно грюкнув кулаком по столу.
Чашка з рештками кави перекинулася і покотилася до самого краю столу, звідки добряче ляпнула на підлогу.
Надя здригнулася від несподіванки.
– А давай, я сам вирішу, що мені робити! Досить розмовляти зі мною, як з дитиною! Я мужик! – він стукнув у груди кулаком, ніби намагаючись цим довести, що він мужик. – Але з тобою я перестав себе почувати! Ти поводишся, немов матуся! Подивися на себе! Ти і є матуся!
Вона вражено мовчала.
Яскравою блискавкою промайнула пекуча образа. І залишила глибокий слід гарячого болю.
Так! Вона вже не дівчина. І навіть не молода жінка, здатна одним рухом брів упустити до ніг натовп шанувальників. Але хіба вона заслужила такого відношення?
Чоловік вже гуркотів у коридорі, продовжуючи бубніти про своє нещасне життя з бабою.
Надю особливо покоробило це – “з бабою”!
Він ніколи не дозволяв собі грубого слова на її адресу. Та що там! У них взагалі не прийнято було говорити лайки. Ні, ну іноді сварилися, звичайно, і могли гаряче один одного обізвати максимум дур_им.
Прикро. Ой, як прикро!
Надя поспішила до пкоридору і вже на ходу почала говорити, не встигнувши дати собі команду мовчати.
– Ти з якого дерева впав? Що ти несеш? Що тебе не влаштовує?
Вона промовила останнє слово верескливо, з надривом.
Чоловік обернувся до неї, очі були чужими.
– Ти мене не влаштовуєш. Зрозуміла? Ти! Я хочу жити, любити хочу. Як раніше! А ти… Ти ж занурилась у цьому… у цьому міщанстві! Ти зробила з мене домашню собачку!
Надя з жахом дивилася на чоловіка, таку рідну людину, з якою стільки прожито… Якому всі таємниці… Усі свої мрії…
Ці слова говорив не він. Хтось інший!
– Все. Не тримай мене! Нам треба пожити якийсь час нарізно. Навіть не вмовляй! Мені треба… потрібно… Не важливо! Не заважай мені жити!
– А що я скажу дочці? Вона ж сьогодні… І як же кіно? – тремтячим голосом запитала Надя.
– Ось навіть зараз… Ти не можеш просто заткнутись і дати мені спокійно піти?!
По її обличчі заструмували мимовільні сльози.
Розум відмовлявся сприймати цей абсурд. Навіть коли чоловік пішов, тягнучи за собою криво закриту валізу, вона не могла повірити у те, що відбувається.
Пішла у ванну, щоб вмитися від сліз, побачила у дзеркалі відбиток свого обличчя.
Ну так… Воно давно не юна, шкіра обвисла, біля носа різко позначені складки. Очі червоні від сліз, повіки припухли, мережа зморшок навколо очей.
І раптом вона заплакала гірко й голосно. Оплакувала свою колишню красу, докоряла собі за те, що перестала бути бажаною для чоловіка, що малодушно гнала геть думки про його чоловічу слабкість, думаючи, що все це для них уже позаду.
А йому, виявляється, ще хотілося бути молодим. Він не був готовий до переходу в інший вимір так само, як була готова вона.
І від цього ставало ще більш прикро. І плач уже переходив у справжню істерику.
У пам’яті виринали картинки щасливого життя. Все було між ними – і сварки, і примирення, а вже як діти народилися, так стали немов єдиним організмом, де один чув і відчував іншого…
Коли вона перестала відчувати чоловіка? В який момент втратила його внутрішнє сум’яття?
А втім, яка тепер різниця!
Він пішов. Забравши свої речі. Цього недільного ранку…
Пролунав дзвінок мобільника. Надя була впевнена, що то чоловік. Мабуть, схаменувся і вирішив вибачитися.
Звісно, вона його вибачить! Він же єдиний та коханий!
Надя поспішила відшукати телефон, скидаючи сльози і вже посміхаючись.
– Мамочко, доброго ранку!
То була дочка. Надя у своєму горі встигла забути, що сьогодні дочка з чоловіком прийдуть у гості. Вона хрипко привіталася – голос від ридання сів.
– З тобою все добре? Що в тебе із голосом? Ти не заслабла? – Занепокоїлася дочка.
І Надя схопилася за цю думку.
– Так, дочко, заслабла трошки, тож не йдіть до нас сьогодні. Ми і в кіно, швидше за все, не підемо…
Надя не мала уявлення, що і як вона пояснюватиме дочці про відсутність її батька. Вона й сама ще нічого не розуміла.
– Добре, мамо! Одужуй скоріше! Батьку привіт!
“Тато привіт”… Де тепер він, твій тато? Навіть спільний планшет забрав. Коли встиг зібратися?
І тут до Наді дійшло, що зібратися чоловік встиг якраз у той час, поки вона відсипалася цього недільного ранку… Потайки. І цинічно.
Вона впала на ліжко, де ще недавно планувала попити ранкову каву, розмовляючи з чоловіком.
І знову її накрило гірке ридання.
Своїм відходом чоловік зруйнував не просто їхнє спільне життя. Він вирвав їй шматок серця, зруйнував її, Надіну особистість. Потоптав її жіночу гідність і зруйнував той фундамент, на якому роками стояла її сила та любов до життя.
А тепер її нема. Як немає більше щастя. Виявляється, воно не тільки в тому, щоб усі рідні були живі та здорові. А ще в тому, щоб вони були поряд. Як раніше.
“Напевно, я надірвала серце, – подумала Надя і дуже злякалася, що прямо зараз її не стане, так і не попрощавшись із чоловіком, з дітьми. – Треба викликати невідкладну допомогу… Тихо. Не робити різких рухів…”
Вона обережно взяла мобільник та набрала потрібні цифри. Але перш, ніж їй відповіли, знепритомніла…
*********
У лікарняній палаті Надю дратувало все – від надто білястого кольору стін до медсестер, що ставлять їй крапельниці кожні чотири години.
Вона не хотіла нікого бачити, ні з ким спілкуватись. Син, що приїхав по тривозі, радував її буквально в перші кілька хвилин, а потім починав дратувати. Майже всі дні дочка, що була в палаті, викликала незрозумілий гнів. Наді хотілося всіх вигнати та залишитися одній!
Як це не дивно, але чоловік приходив до неї щовечора, приносячи соки, фрукти та квіти. Від його квітів у палаті стояв задушливий запах, а соки та фрукти Надя запихала в тумбочку.
Вона не хотіла від нього нічого.
А найстрашніше – вона не хотіла, щоб він взагалі приходив. Щось надломилося в ній того недільного ранку.
Чи можна пробачити зраду? Ні!
А чи це було зрадою?
Надя не знала відповіді на це запитання. Їй було зовсім не цікаво, зрадив чоловік чи ні. Зрада, з її погляду, полягала не в зраді, а відкритому запереченні прийняття її віку.
– Ти можеш сказати батькові, щоб він до мене більше не приходив? – З роздратуванням заявила вона дочці. – Мене він не хоче слухати. Може, ти йому поясниш, що я не хочу його бачити?
Дочка поблажливо посміхалася.
– Мааам… Ну, перестань на нього ображатися! Ну, нічого не сталося! Ви стільки років разом! Не зрікайся його, не треба…
“Нічого ж не сталося”! Вона там знає!
Лікарняна атмосфера для Наді незабаром закінчилася – її виписали додому на лікування. І, звичайно, здали на руки чоловікові.
Той обережно довіз її до квартири, влаштував зручніше на їхньому ліжку. Сам сів поруч на пуфику і тримав її холодну руку, винувато дивлячись у вічі.
А їй хотілося, щоб його не було в цій кімнаті та й у цій квартирі ніколи!
Все, що було раніше, добре і щасливе, забулося нею в той момент. І вона зрозуміла, що змушена сама винести цей біль.
І тепер їй не хотілося колишнього життя.
Через тиждень холодної зневаги та гучних окриків вона добилася того, що чоловік покірно забрався з дому.
Дочка із сином заглядали по черзі, але й їх вона намагалася спровадити якнайшвидше.
Надя збирала всі залишки своїх колишніх сил і готувалася до нового життя. В якому більше не буде чоловіка. А діти їй тільки заважали та забирали ці коштовні сили.
І ось через два місяці після виписки з лікарні Надя зателефонувала до чоловіка і запропонувала сходити до загсу.
– Нам треба з тобою оформити наші стосунки, – рівним голосом сказала вона. – Для цього потрібно обом з’явитися до загсу і підписати заяву про розірвання шлюбу. До суду я йти не хочу – довго і дорого. Тому наполягаю на такому порядку нашого з тобою розлучення.
Тиждень чоловік чинив опір, стогнав і благав одуматися.
А коли зрозумів, що марно, погодився на її пропозицію.
І невдовзі Надя стала вільною.
І… щасливою!
Тому що не було нікого, хто нагадував би їй про вік. А сама вона раптом почала ним пишатися своїм чудовим віком.
А ще – вона перестала боятися плакати. Як від смутку, так і від радості. І сльози більше не лякали її. Навпаки – вони очищали душу і робили її світлішою.
Одного ранку в неділю до неї приїхали дочка із зятем. Повідомили, що незабаром Надя стане бабусею.
Вони влаштували смачне чаювання з фірмовою шарлоткою. І за чаєм балакали про те, як по черзі гулятимуть з малюком.
А перед тим як піти, дочка раптом сказала:
– Знаєш, мамо… А нам сьогодні було так добре! І так хочеться зупинити цей момент життя… Ми тепер щонеділі до тебе приїжджатимемо на твою шарлотку.
Надя посміхнулася.
Шарлотка в неділю з дочкою та зятем, а потім і з онуками – хіба це не чудова традиція?
