– Мамо, це що, правда? – Невдоволено запитала Марія у мами.
– Правда, дочка, – винувато відповіла Галина Вікторівна.
– Але чому? Що сталося?
– Нічого особливого. Так у шлюбі буває. Просто твій батько покохав іншу жінку.
– Ясна річ, знайшов собі молоду.
– Ну чому одразу молоду?
– А кого ще? Чоловіки його віку ласі на молоденьких. Тільки дарма він сподівається, що вона його любить чистою та щирою любов’ю. Вона його використовує, витягне все, що можна, і сховається у невідомому напрямку. Невже ти не змогла йому це пояснити? Це ж зрозуміло, як білий день!
– Все не зовсім так, як ти думаєш, дочко. Його нове кохання не таке вже й молоде. Звичайно, вона молодша за нас з батьком, але всього на пару років.
– Тобто він знайшов собі подругу передпенсійного віку?
– Ну чому передпенсійного? Не такі ми з татом і старі. Тим більше зараз на пенсію виходять пізніше. Можна сказати, що вона у самому соку.
– І чого ти взагалі за неї заступаєшся? Ось скільки їй років?
– 47.
– Ну ось бачиш. Не молодиця зовсім. І що він у ній знайшов?
– Якщо вона не молода, значить не на зовнішність він повівся. Значить у нього справді все там серйозно.
– Та яке серйозне? Просто він у неї, напевно, останній шанс, ось вона і вчепилася за нього. Має дітей, вона була одружена?
– Дітей немає, і заміжня начебто теж не була.
– Що й потрібно було довести. І взагалі, я не розумію, чому ти так спокійно про все це кажеш? Тобі що зовсім не прикро, що батько проміняв тебе на іншу?
– Розумієш, у нас із татом уже давно нема почуття одне до одного. Ми вже давно стали чужими людьми. Нам нема сенсу зберігати шлюб. Ми спокійно поговорили про все, як цивілізовані люди. Зрозуміли, що хоча нас і багато що пов’язує, але вже давно немає того, що було раніше. То навіщо ж діставати один одного? Ми з твоїм батьком один одному подякували за спільно прожиті роки. І відпустили одне одного. А ще пробачили всі образи.
– Не можу повірити, що чую це від тебе! Ти це серйозно? Отак просто відпускаєш батька? А в тебе самої вже є хтось?
– Ні, я нікого не маю. Але можливо, і я згодом зустріну своє щастя. А ні, теж засмучуватися не буду. Житиму заради вас, заради моїх дітей. Насолоджуватимуся всіма моментами життя. Може, хобі якесь нове знайду.
– Ти впевнена?
– Звичайно.
– Потрібно мені поговорити з батьком. Може, він мене не послухає? Я постараюся його переконати, що це його нове кохання – лише фантазія. І що він не правий. Я намагатимусь повернути його в сім’ю.
– Не треба нічого, доню. Я тебе дуже прошу. Це правда наше спільне рішення. І в мене справді все добре, не переживай.
Марія маму таки не послухалася. І вирішила все одно провести виховну бесіду із батьком. Уся ця ситуація її зовсім не влаштовувала. Вона була готова до розлучення батьків. Вона не була готова до того, що батько матиме нову родину. Тому, як тільки Марія вийшла від мами, одна одразу зателефонувала батькові.
– Привіт, тату. Я тебе не дуже відволікаю?
– Привіт, дочко. Ну, що ти? Ні, звичайно. Я завжди радий тебе чути.
– Ну, а хто знає? У тебе, я чула, тепер нова родина. Турбот додалося. Раптом я відволікаю тебе від амурних справ із твоєю новою дружиною?
– Ясно. З мамою поговорила?
– Поговорила.
– Я сам тобі хотів усе розповісти. Але якось не наважувався, час тягнув. Але якщо ти тепер усе знаєш… Так, це правда, в мене справді з’явилася інша жінка. Ми з нею любимо одне одного. Мама твоя дуже спокійно поставилася до всього. Вона розуміє, що наш шлюб уже давно зжив себе. Ми більше не можемо бути чоловіком та дружиною. Але це не означає, що ми перестанемо бути вашими батьками. Ми вас любимо так само, як і раніше. І в нашому до вас відношенні нічого не змінилося.
– Та невже? Це поки що ти так кажеш. А з’являться у тебе нові діти, ти про нас забудеш.
– Як ти можеш таке казати? Яка різниця, скільки маю дітей? Я всіх люблю однаково.
– Отже, ви все-таки замислюєтеся ще про дітей? Я чула, що твоїй новій пасії 47 років. Чи не пізно для народження дитини?
– Так, ми справді хочемо народити спільного малюка. І дуже сподіваємось, що у нас все вийде.
– Ну і навіщо тобі це треба на старість років? Хочеш знову відчути, що таке пелюшки? Хочеш не спати ночами? Ну, якщо тобі так подобається, то будь ласка. Тільки на нашу з братом допомогу можеш не розраховувати. Він, до речі, знає про зміни у нашій родині?
– Ні, йому ми поки що теж не говорили.
– Упевнена, він буде не в захваті від цієї новини. Ти як вважаєш, тату?
– Я думаю, син мене зрозуміє.
– Звісно, це ж у тебе тільки дочка незрозуміла.
– Марія, я тебе дуже прошу. Давай не влаштовуватимемо сварок. Ти ж бачиш, що навіть мама спокійно ставиться до всього. Значить, у нас і справді все добре.
– Звичайно, зовні вона намагається показати, що їй все одно. Але ж ти не знаєш, що в неї в душі. Думаєш, легко їй тепер залишатися однією? Ви стільки років прожили разом, стільки пройшли.
І тепер, коли попереду маячить тільки старість, ти залишаєш її зовсім одну.
– Ну, по-перше, не такі вже ми й старі. Мама ще цілком може зустріти своє кохання. А по-друге, чому одну? Якщо її буде потрібна якась допомога, я завжди буду радий допомогти. Та й ви, я сподіваюся, маму не кинете. Хіба ж не так?
– Ми ж не покинемо. Аби ти про свою обіцянку не забув.
– Доню, не хвилюйся. Мій відхід ні для кого не став проблемою. Так, трохи змінилися обставини. Але я думаю, ти в мене вже доросла. Маєш все зрозуміти. Нині тобі непросто прийняти цю новину. Але згодом, я сподіваюся, ти мене зрозумієш. І не ставитимешся до мене, як до недруга.
– Я також сподіваюся. А зараз вибач, у мене багато справ. Бажаю тобі щастя у новому сімейному житті.
Більше розмовляти з батьком Марії не хотілося. Тому вона вдала, що дуже зайнята. Насправді поспішати і особливо не було куди. Чоловік із дітьми поїхали до його батьків. Вдома всі справи вже були перероблені. Тому Марії залишалася достатньо часу для себе. Вона вирішила зателефонувати братові і розповісти йому цю приголомшливу новину.
Її брат Михайло був, звичайно, не в захваті від почутого. Ну не виявив таких бурхливих емоцій, як Марія. А потім взагалі сказав, що шлюб батьків дійсно себе зжив. І що не такі вони вже й старі, щоби переконувати себе жити з людиною, до якої нічого більше не відчуваєш. Що вони ще можуть щасливо влаштувати свою долю. Марія з братом, звичайно, не зовсім була згодна. Але доводити йому щось зараз не хотілося.
Минуло півроку після відходу батька з родини. Марія до кінця так і не спромоглася прийняти факт розлучення батьків. З батьком вона спілкувалася лише зрідка. Його нову дружину категорично приймати не хотіла.
Одного дня Марія йшла з роботи і випадково зустрілася на вулиці зі своєю мамою. Взагалі, вона не повинна була знаходитися в цьому районі. Її робота та будинок були зовсім в іншій стороні. Звичайно, Марія вирішила поцікавитися, що тут робить мати.
– Розумієш, дочко, тут клініка одна непогана. От я туди й їздила, — відповіла на запитання дочки Галина.
– І що за клініка? У тебе що проблеми?
– Та ні, все нормально. Просто тато мене попросив.
– У нього ще вистачає сумління в тебе щось просити?
– Та нічого, мені не важко.
– Дивно. Невже він сам не може з’їздити до клініки? Або відправити свою дружину? Чи вона йому нічого не робить?
– Їм якраз двом і потрібна була моя присутність.
– Та що це за дивна схема? Ти можеш нормально пояснити, що вони хотіли від тебе?
– Ти тільки, Марія, постався до всього спокійно. Не треба потім дзвонити батькові, влаштовувати розбирання. Їм дуже потрібно, а мені не шкода.
– Та що сталося? Я тебе дуже прошу, скажи вже, навіщо ти їздила? Ти ж знаєш, я все одно дізнаюся.
– Знаю, звичайно. Розумієш, багато років тому зробила одну процедуру. Ну так, про всяк випадок. Поки ви з Михайлом були маленькі, ми ще дітей заводити не збиралися. І подумали, а раптом потім, коли ви виростете, нам захочеться ще малюка. Ну от ми з’їздили та залишили свої матеріали. З татом ми так і не зважилися на третього. А вони з Лілею дуже хочуть дитину. Але природним шляхом не виходить. І тому вони хочуть зробити штучне. Отож вони попросили мене допомогти. Я погодилась. Ну, а що? У них молода сім’я. Наче дитина потрібна.
– Ти зараз серйозно? Тобто мало того, що ти їй віддала свого чоловіка, то ти тепер так запросто збираєшся віддати і свою потенційну дитину?
– Я нікому нічого не віддавала. Я ж тобі сказала, що ми з твоїм татом розійшлися, як цивілізовані люди. У мене до нього немає претензій, у нього до мене немає претензій. Ми спілкуємось як старі друзі. На Лілю у мене теж немає жодної образи. Чоловіка вона у мене не забирала. Та й загалом, це наші особисті справи. Чому ми не можемо робити так, як хочемо?
– Ви можете робити так, як хочете. Але тобі не здається, що це вже дивно? У мене взагалі таке відчуття, що дивлюся якийсь серіал. Я не можу повірити, що все це відбувається в житті моїх батьків. Що сталося з вами? Чому ви раптом вирішили так круто змінити своє життя?
– Я розумію, Марія, що ти нас вважаєш вже старими. Але повір мені, не такі ми й старі. Ми ще багато можемо встигнути. І не збираємось доживати своє життя так, як є. Коли ти це зрозумієш, можливо, ти перестанеш нас засуджувати. Ти ж бачиш, що я не переживаю? То чому ти так негативно до всього ставишся?
– Тому що я любила та люблю нашу сім’ю. І мені, на відміну від тебе, не хочеться відпускати в іншу родину тата. Я розумію, що тепер уже нічого не повернути. Я вже якось упокорилася з тим, що в нього нова дружина. Але те, що ви зараз вирішили зобразити, – це в мене в голові не вкладається!
– Повір, дочко, це усвідомлене рішення. Я не проти, вони згодні. Усі в цій ситуації задоволені. Так чому ж тебе це так зачіпає?
– Знаєте, робіть, що хочете! Я більше у ваші справи потикатися не збираюся. Тільки потім не скаржтеся, якщо з’являться якісь проблеми. Допомагати я теж не стану.
– Добре, я тебе почула. Сподіваюся, обійдемося без проблем.
Після розмови з мамою Марія знову ж таки зателефонувала братові. На цей раз він уже не так лояльно поставився до почутої новини. Поведінка мами та батька обурила його до глибини душі. Але він не став дзвонити батькові та матері. Зробив висновок, що вони люди дорослі. І самі повинні розбиратися зі своїми вчинками та їхніми наслідками.
Незабаром ця новина стала відома решті родичів. Невдоволення Галині та її колишньому чоловікові виражало все найближче оточення.
Незважаючи на невдоволення рідні, Іван та його нова дружина за згодою Галини все ж таки зробили процедуру. Ліля та Іван були дуже раді. Все пройшло вдало. А Галя навіть вирішила, що вважатиме майбутню дитину майже за свою. Адже він теж матиме до неї безпосереднє відношення.
Проте народити Ліля не змогла. Проводити повторно процедуру їй не можна було. Все-таки вік давався взнаки.
Іван, звичайно, засмутився. Засмучена була навіть Галина. І лише родичі, здавалося, були раді такому збігу обставин. А найбільше тріумфували Марія і Михайло.
Івана це дуже зачепило. Він навіть став рідше спілкуватися з дітьми. А ще перестав їм допомагати фінансово, що раніше нерідко робив. Він вирішив, що це буде справедливо за їхню черствість. Вони не раділи за щастя батька. Вони переживали, що тепер їм перепаде менше майна.
Іван і Ліля не зневірилися. Вони вирішили всиновити дитину. І виховати її чуйною, ніжною та люблячою людиною. Таким, який буде радий за батьків у будь-якій ситуації.
