Люба мріяла про кохання. Про таке, як у її старшої двоюрідної сестри Софійки. Вона успішно вийшла заміж і чоловік її на руках носив.
А Софійка була не така вже й красуня, не те, що Люба.
Дуже звичайна зовнішність, ніякого тобі шарму, ніяких жіночих чарівних штучок на кшталт гарних поглядів, загадкових усмішок та інших атрибутів чарівності.
А Люба була вродлива, і волосся, і очі, і постава – все при ній. І чоловіка їй хотілося зустріти гідного її зовнішності й характеру. І щоб він так само, як чоловік Софійки, носив Любу на руках. Любив. Але такий їй поки що до двадцяти п’яти років не зустрівся…
Софійка заспокоювала – ще не час. А подружка Ганна шепотіла, що хитрішою треба бути. Не дивитися на кожного чоловіка, який сподобався, очима, повними надії й очікування. Нехай вони так дивляться! І, напевно, вона мала рацію. Тільки ось пораду «бути хитрішою» Люба не зовсім розуміла. У всякому разі, до певного часу.…
…Якось дівчина почала зустрічати на вулиці чоловіка, такого цікавого, що неможливо було не звернути на нього уваги. Гарної зовнішності і одягнений був він гідно, і гарна машина в нього була.
Хода енергійна, але на всі боки він, правда, не дивився, Любу не помічав. А ось вона, зустрівши його випадково в місті двічі–тричі, розмріялася про знайомство.
Але як? Не підходити ж самій? Подруга Ганна порадила пару жіночих хитрощів, як потрапити йому на очі, щоб він помітив і знайомство стало б неминучим, але Люба їх відкинула. Ні, це не для неї, всі ці кривляння й стрибки! Знайомство має бути природним чи добре організованим!
– Люба, що значить добре організованим? – наставляла її двоюрідна сестра Софійка. – Ти зрозумій, що будь–яка жіноча хитрість для розумного чоловіка рано чи пізно стає явною. І якщо це станеться, то він розчарується в тобі.
– Значить, треба, щоб не сталося, – думала Люба.
Але, якщо чесно, хитрувати їй теж не хотілося. По-перше, чоловік цього не заслуговував, а по-друге, вона не знала таких хитрих прийомів, як звернути на себе увагу чоловіка. Тим паче, зустрічала вона його не так часто, далеко не щодня.
А ось цього вечора їй, здається, пощастило. Люба йшла з роботи зі свого офісу в центрі міста й побачила, як він припаркувався біля невеликого універсаму. Він зайшов у магазин, вона за ним.
Він купив що треба, торт, ігристе, цукерки і став до каси. Люба примостилася ззаду з сиром і виноградом. Підійшла його черга, і тут вона почула голос касира:
– Здрастуйте, Максиме Олександровичу, давненько вас не бачила.
– Та ось, до мами заїхав, хочу привітати її з успіхами на роботі.
Дівчина касирка схвально закивала, оформила покупку й дала йому пакет. А він у цей час поклав на прилавок картку на оплату. І Люба встигла миттю розглянути його прізвище – Рогач.
– Дивне прізвище, – подумала Люба.
Поки вона розплачувалася, Максим Рогач зник з поля зору. Але тепер вона знала, як його звуть.
– І що тобі це дає? – запитала Ганна. – Невже не могла щось придумати? Ну оступилася б, чи година яка спитала. Люба, ти мене вражаєш!
– Я знайду інший спосіб, пристойний і гідний. А ці дешеві прийоми не для мене, – майже образилася Люба.
Взагалі, дівчиною вона була досить тактовною, з хорошої родини доброчесних батьків. Її вчили музиці, виховували як панночку, особливо бабуся, яка вела з нею довгі розмови про дівочу гордість і честь.
Сама ж бабуся все життя прожила із чоловіком, який був на службі. Розповідала, як любила його з ранньої юності та мріяла вийти тільки за нього.
І чого їй варто було потрапити на цей вечір випускників через далекі знайомства та обхідні шляхи.
Але вона потрапила і вирішила, що якщо він помітить її серед інших юних красунь, то це доля. А якщо не помітить, то вона залишає свої мрії у минулому, як нездійсненні.
Але він помітив, запросив на вальс, і з цієї хвилини вони вже не розлучалися. Все життя поряд і в горі, і в радості, пліч-о-пліч.
– Зрозумій, онуче, за кохання треба боротися, так. Але тільки чесно та гідно. Інакше це навʼязливість. І краще, коли бореться чоловік. Але я тоді зробила свій вибір, свій крок назустріч долі й не помилилася.
Ось і їй, Любі, тепер треба зробити перший крок. Але який?
Увечері того ж дня, коли вона випадково дізналася його прізвище, Люба засіла за інтернет.
Легко знайшла його сторінку, але був він там мало.
А ось одна з фото його мами Тетяни Петрівни. Яка ж вона гарна, ця Тетяна! Люба очей не могла відвести від усміхненого обличчя щасливої жінки, поряд з якою стояли її чоловік і син Максим. Чудова фотографія! І те, що Максим був один, вселяло якусь надію.
Люба почала чекати свого часу: познайомитися з Тетяною Петрівною на концерті, про який вона писала на своїй сторінці. А далі як доля її поведе. А раптом і Максим буде там?
Тієї ночі Любі не спалося. Вона продумувала вбрання, в якому з’явиться на концерті.
Одяглася Люба дуже елегантно. Темний костюм у тонку ниткоподібну смужку. Біла блузка з камеєю під комірцем – бабусин подарунок.
Брошка дуже дорога, але це зрозуміє тільки людина, яка розуміється на таких речах. Витончені туфлі, сумка в тон.
Люба шукала очима Максима, але його не було! Яке було її розчарування, коли він так і не з’явився. Але Тетяна Петрівна була.
Виглядала жінка старшою, аніж на фото, але це її не псувало, усмішка і привітність надавали їй такого собі неповторного шарму. В антураж клубу, в його приємну обстановку вона чудово вписувалася.
Люба в кінці вечора таки підійшла до неї. Та зацікавлено глянула на дівчину, перевела погляд на камею, але промовчала, хоча було зрозуміло, що вона оцінила цю прикрасу.
Так вони почали спілкуватися час від часу. Тетяна Петрівна багато розпитувала про неї, чим займається, чим захоплюється. Була дуже здивована, що Люба одна і додала чомусь:
– Мені шкода, що мої чоловіки – чоловік і особливо син, рідко кудись ходять розвіятися.
І одного вечора вона запросила Любу на свій шістдесятирічний ювілей!
Ні, такого їй не могло наснитися навіть у найщасливішому сні!
Ех, як шкода, що бабусі вже немає поряд. Вона б усе-усе їй розповіла без приховування і попросила б поради…
…На ювілей Люба готувалася ретельно. Вона одяглася знову ж таки не зухвало, але дуже красиво, якщо не сказати, вишукано. Темно-синя оксамитова сукня, сережки й каблучка із сапфіром, правда, мамині прикраси, але та не заперечувала. Дуже гарно вийшло!
І ось настав її час. Люба зайшла в залу ресторану і зупинилася в дверях, щоб все роздивитися. Тиха, гарна музика, навколо квіти, урочисте оздоблення. А в центрі уваги Тетяна Петрівна. Поруч із нею знову чоловік і… Максим!
Жінка з усмішкою запросила її підійти. Люба впевненим кроком і з переживанням всередині попрямувала до них.
Вона вручила іменинниці троянди й коробку з гарним ігристим.
До них хтось підійшов. Люба аж ахнула від несподіванки.
– Ось, це мої улюблені чоловіки – Сашко, Максим, познайомтеся. Це Люба – моя нова приятелька. Я багато розповідала вам про неї. Максиме, пригости Любу ігристим.
Олександр простягнув руку для привітання, а Максим лише кивнув і уважно глянув у її очі. Люба збентежилася.
Ще б пак! Ось він, поруч, її синьоока мрія, як у кіно.
Максим приніс ігристе у витонченому фужері і заговорив невимушено так.
– Так, мама багато розповідала про вас. Шкода, що мені не вдалося з вами познайомитися раніше.
Так відбулося знайомство, яке все ж таки переросло в щось більше. На велике задоволення своєї матері Максим став зустрічатися з Любою.
Тетяна Петрівна думала, як вона все вправно підлаштувала і познайомила нарешті сина з гідною дівчиною.
А Люба була на сьомому небі від щастя і думала, як вона примудрилася організувати все це для себе, якими обхідними, але чесними шляхами досягла свого щастя.
Максим же ні про що таке не думав. Він просто був закоханий у цю чарівну, добре виховану дівчину і дякував долі, що вона «випадково» звела його з нею.
Хоча й підозрював, що не випадково. Матуся постаралася, звичайно. Але воно й на краще. Натомість Люба одразу відгукнулася на його увагу, погодилася на зустрічі. І тепер вони були разом. І якби не мама, вони б ніколи не зустрілися…
