Нарешті Лариса з Миколою святкували новосілля. Вони ледь дочекалися цього моменту!
– Своя квартира, Ларисочко, я прямо повірити не можу! – Микола підхопив дружину на руки й закружляв по кімнаті.
– Микольцю, обережніше, ну ти що робиш?! – Лариса нарешті вибралася з обіймів і погладила свій вже округлий животик.
– Ой, Ларисочко, пробач недолугого! – Микола теж приклав руку до її живота й захоплено глянув на дружину. – Ти диви як штовхається, от дає! Силу показує весь у тата! Ларисочко, а ми як його назвемо? Може Петром, як мого батька? Тобі подобається?
– А раптом вони помилилися, і буде дівчинка? – піджартувала з чоловіка Лариса. – Тоді як назвемо? Тобі які жіночі імена подобаються?
– Жіночі? Лариса! – впевнено сказав Микола.
– Ну ти й хитрун, Миколо. Ходімо краще на стіл накривати, а то гості вже скоро прийдуть, а про ім’я ми потім подумаємо, – задоволено усміхнулася Лариса.
І чому б їй не бути задоволеною? Вона вийшла заміж за коханого чоловіка, рік тому вони купили квартиру і скоро у них буде дитина!
Вони щасливі!
Щоправда квартира спочатку була без ремонту.
Але, натомість, вони на цьому заощадили, потім ще рік Микола їздив вечорами робити ремонт, він у цій справі професіонал.
І тепер у них не квартира, а цукерочка! У маленькій кімнаті буде дитяча, а у великій – їхня спальня й вітальня водночас! Краса!
Нещодавно вони переїхали від батьків Лариси, і хоча Микола з тещею й тестем був у хороших стосунках, але своя квартира – це супер!
Лариса бігала з кухні до напівпорожньої вітальні і назад – стіл накривала, майже все вже готове. Квартира здається величезною, тому що на меблі поки що особливо грошей немає і вони купили найнеобхідніше.
І тут раптом у двері хтось подзвонив.
– Ну от, не встигли, – засмутилася Лариса. – Хтось уже приїхав…
Микола пішов у коридор відчиняти. Він ще не встиг повернути ключа в замку, як раптом почув:
– Ну що, відкриєш ти, чи ні?! Чи ти знову гульбаниш? Ти що зовсім про матір забув? Слаба вона, дуже слаба. Дзвонить тобі, дзвонить уже скільки часу! Чекала, що приїдеш, та не дочекалася, ось мене й відправила. Та відкриєш ти, чи ні?!
– Микольцю, це хто? – пошепки запитала Лариса. – Ти ж мамі своїй Тетяні Іванівні пів години тому дзвонив, і вони обіцяли з Євгеном Васильовичем не спізнюватися…
– Не знаю, зараз подивимося, – сказав Микола.
Він відкрив двері й застиг від здивування.
На порозі стояла повненька жінка в бордовому дутому пальто й строго дивилася на господарів.
– Це хто це у нас тут? – запитала вона. – А де ж Василько? Він що квартиру здав в оренду?
– Цю квартиру ми купили у Надії Юріївни і ніякого Василька не бачили, – здивувалася Лариса. – Може ви помилилися?
– У Надії Юріївни? Це у Надьки, чи що? – жінка якось одразу осіла, наче меншою стала. – Он воно як, а Зіна ж чекає на нього, чекає, а він значить з Надькою! От же ж, знайшла його, на квартиру повелася, і тут влізла. А
Василько зовсім вже…
Жінка остаточно засмутилася і важко присіла на табуретку у коридорі.
– Я вам зараз водички принесу, – Микола налив води і приніс несподіваній гості.
Жінка випила воду й озирнулася.
– Ох, і що ж я тепер Зіні скажу? – запитала вона.
– Ви тільки не засмучуйтесь, у нас є інформація про покупця, хочете, ми вам її дамо? – запропонувала Лариса.
– Не треба мені нічого, поїхала я, – жінка встала. – Вибачайте, коли щось не так.
– Давайте я ваш номер телефону запишу, як вас звуть? – раптом запропонував Микола.
Тітка Галя я, Галина Ігорівна… Ну давай, запиши…
– Я все дізнаюся і вам подзвоню, – пообіцяв Микола, але жінка махнула рукою і пішла вниз по сходах.
– Ну ось, – засмутилася Лариса, але тут знову подзвонили у двері.
Це вже гості прийшли, і вони з Миколою перейшли на гостей.
Адже у них новосілля, зрештою!
Погуляли чудово, їхні батьки їм усі разом сервіз, пилосос і конвертик пухкенький подарували. У новий будинок якраз.
Але осад залишився, і після гостей, коли вони вже помили посуд.
Лариса присіла й задумалася – як же ж близько йдуть щастя й нещастя…
Вони так цій квартирі раділи, а тепер настрій зіпсований.
– Знаєш, треба знайти цього Василька, хоч би сказати, що мати його шукає, – побачивши настрій дружини, запропонував Микола.
Лариса його підтримала, і вже наступного дня через рієлтора вони знайшли номер телефону цієї Надії Юріївни.
– Так вона ж його виставила, сварилася за те, що він зі мною зв’язався, – почувши, про що йде мова, посміхнулася Надія.
Я з ним не поїхала, це він за мною бігав, а його мати мене незлюбила.
Але потім він почав гульбанити, все протринькав, у квартиру не зайти було, та ви ж самі бачили.
Я приїхала до нього, він плакав від радості.
Квартиру продати довелося, купили меншу, але нам і так вистачить.
А різницю на його процедури витратили, тепер у Василька мого все добре, от тільки не знаю я, чи захоче він до своєї матері їхати.
Але йому я передам, що ви мені сказали.
Й Надія попрощалася.
– Ну ось, ми тепер все знаємо, ніхто нікого не обманув, навіть ніби навпаки! – переказав Микола телефонну розмова. – Ну а решта – справа сімейна, нам у це лізти нідочого.
А тій Галині Ігорівні, що приїжджала, я подзвоню, скажу, що знайшли цього Василя і все сказали.
– Але ж ми не Василя знайшли? – заперечила Лариса.
– Мені здалося, що вона казала правду, а ти хочеш усе до кінця з’ясувати? – спитав Микола. – Хочеться вірити, що все в них буде добре, а що могли – ми зробили…
Коли у Миколи й Лариси народилася донечка, радості не було меж!
Стали ім’я малечі вибирати, і раптом несподіваний дзвінок телефону.
– Любі мої, мені б Миколку й Ларису, подякувати я вам хочу! – почувся в слухавці жіночий голос. – Бо ж приїхав до мене, до мами забутої, синочок мій безталанний.
У церкву я ходила, просила Господа пробачити мене. І Надійка ж і привезла його, а я ж на неї даремно наговорювала, а вона синочка мого врятувала!
Дякую, що сказали їй, на думку навели, адже іноді одне слово сказане життя змінює.
Незбагненні шляхи Господні, пробачте мені всі…
…Доньку Лариса й Микола назвали Надією. Хороше ім’я, з ним і самій жити добре, і тим, хто поруч із нею…
