Жанна їхала додому у переповненому вагоні метро. Як же їй це все набридло! Кожен день одне й теж. Прокинутися затемна, нагодувати сина сніданком. Як завжди переживати скрізь запізнитися. Відвести його до садка, а потім звична ранкова тиснява в метро.
На роботі нескінченні звіти та причіпки начальства, у перерві скромний обід, взятий із собою з дому. Після обіду сонливість через вічне недосипання, але треба працювати і навіть кава вже не допомагає. Як змінилося її життя після того, як не стало чоловіка!
З маленького, але такого затишного та рідного містечка жінці довелося переїхати до галасливого центру. Їй були потрібні гроші, адже на руках залишався син та свекруха, що нездужає Тетяну Миколаївну, повну силу й енергії молоду жінку, підкосила втрата єдиного сина.
Через два тижні після прощання її забрала швидка. Місяць у палаті та виписка додому. Свекруха злягла, тож Жанні довелося перевезти її до своєї квартири і доглядати її. Тетяну Миколаївну Жанна дуже любила, і стосунки у них були напрочуд теплі та душевні. Думка про те, щоб кинути матір чоловіка, навіть не спадала їй на думку. Однак догляд забирав багато сил та часу.
Синові тоді виповнився лише рік. Молодій жінці довелося терміново вийти з декретної відпустки та повернутися на колишнє місце роботи. Начальниця жаліла Жанну і часто відпускала її додому раніше. От тільки й оплачувалася така робота відповідно, вистачало лише на продукти та оплату комуналки.
Квартиру свекрухи Жанна здавала, але всі ці гроші йшли на пігулки та доглядальницю. Вона вмовила самотню сусідку, та сиділа з Тетяною Миколаївною та Дмитриком, доки Жанна була на роботі. Сусідка брала недорого, але грошей майже не лишалося. Якось сильно занедужав Дмитрик, малюка забрали в лікарню і Жанна зрозуміла, що вільних грошей вона не має зовсім. Ні пігулки купити, ні лікарям віддячити, ні медсестрам у кишеню покласти.
Було ясно, що так далі не може продовжуватися, і вона почала шукати іншу роботу. Тут їй зателефонувала Олена, з якою вони разом навчалися.
– Жанно, ну що ти там все у своєму містечку сидиш. З будь-якої ситуації є вихід. Слухай. Я виходжу заміж і їду з чоловіком. Хочу запропонувати тобі свою посаду. Я ж пам’ятаю, ти в нас дівчинка розумна була і, головне, порядне.
– Олена, стоп. Яка ще посада? Я не можу до вашого міста переїхати, у мене свекруха злягла. І де я житиму, у вас там півзарплати треба віддавати за квартиру. І який сенс?
– Послухай, зарплата в тебе буде хороша, – і Олена назвала суму, втричі більшу за ту, що отримувала Жанна. – А житимеш у мене. Я свою квартиру не хочу чужим здавати. Нещодавно ремонт зробила. Ну, не безкоштовно, звичайно, але за половину реальної ціни я її здам. Погоджуйся, подруго, від таких пропозицій не відмовляються, – радісно засміялася вона.
– А як же Тетяна Миколаївна, – прошепотіла Жанна. Їй уже до сліз хотілося виїхати в це велике місто, отримувати хорошу зарплатню та зітхнути вільно.
– Не будеш ти свекруху з собою везти? Ти будеш на роботі цілими днями. Зверни увагу, у нас платять нормально, але потрібно реально працювати. Наймаєш цілодобову доглядальницю, а сама на вихідні їздитимеш, якщо захочеш. Відстань триста кілометрів загалом.
І Жанна погодилася. Вона тільки зараз зрозуміла, як утомилася і як їй хочеться нормального життя. І свята. Тетяна Миколаївна відпустила невістку і навіть благословила її. Батьків у Жанни давно не стало, більше благословляти її не було кому.
У місті все швидко налагодилося, грошей вистачало. Син ходив у приватний садок із уважними вихователями. Жанна могла собі дозволити купувати хороші продукти, якісний одяг та навіть іноді ходила в салон на манікюр. Майже всі вихідні вона проводила у рідному містечку зі свекрухою. Олена таки продала свою квартиру і Жанна винаймала іншу, вже за повну вартість.
У цьому величезному місті вона не прижилася. Подруг не було, тільки приятельки на роботі. На особисте життя не було ні часу, ні сили, ні бажання. Чоловіки іноді звертали увагу на симпатичну молоду жінку, але Жанні всі здавалися несерйозними. Вона все ще згадувала свого чоловіка, який так рано пішов, хоча навіть свекруха вмовляла її почати нове життя.
Чоловік тоді поїхав у відрядження. Жанна ніби забула, що стосунки у них були натягнуті. Чоловік обтяжувався маленькою дитиною, зовсім не допомагав Жанні. Він міг прогуляти з друзями усі вихідні. На всі закиди дружини Олександр відповідав, що він ще молодий і не нагулявся.
Коли вони одружилися, їм було за двадцять і дітей вони планували набагато пізніше. Одружилися з великого кохання, яке почалося ще в школі. Жанна закінчила університет, Сашко вже працював. Він гарно доглядав дівчину і незабаром молоді люди одружилися. То була ефектна пара. Високий спортивний блондин і маленька тендітна брюнетка з величезними карими очима.
У пам’яті Жанни залишився лише цей щасливий час. А потім вона несподівано завагітніла, і вдома почалися сварки. Чоловік казав, що дитина зараз не потрібна, рано їм ще дітей заводити, але Жанна і чути про це не хотіла. У належний термін народився здоровенький малюк. Сашко начебто й тішився, але чогось йому явно не вистачало. Він усе став часто їздити у відрядження, а на вихідні їхав до друзів.
– Ми ж і машину мріяли купити, і подорожувати, а тепер усі гроші на малого йдуть, – казав він дружині.
В одній із поїздок його не стало… Як же потім жаліла Жанна, що не помирилася з чоловіком перед його від’їздом, не сказала, як вона його кохає!
На вихідні вона із сином як завжди поїхала до бабусі. Тетяна Миколаївна почувалася вже набагато краще. Від доглядальниці вони відмовилися. Тетяна Миколаївна сама готувала та зустрічала Жанну та онука наваристим борщем, котлетами та ароматними пиріжками.
Після ситного обіду Тетяна Миколаївна сказала: – Тут листоноша вчора приходив, приніс повідомлення на твоє ім’я. Там якась цінна бандероль прийшла. Сходи, забери.
Жанна здивувалась, що це могло б бути? Ніколи вона не отримувала ні посилок, ні листів. На пошті їй видали цупкий картонний конверт. Ім’я відправника Мельник Андрій Сергійович їй ні про що не говорило. Жанна нетерпляче відкрила пакет, усередині був ще один конверт такого ж формату лише паперовий. На ньому був лише один великий напис: Бондаренко Жанні Іванівні від Бондаренка Олександра Дмитровича.
У неї затремтіли руки, перехопило подих. Що за невдалі жарти! Бондаренко Олександр Дмитрович, це ім’я її покійного чоловіка. Жанна відкрила другий конверт неслухняними пальцями. З нього випала зв’язка із ключами. А ще там були якісь документи у тонкій прозорій папці. Молода жінка швидко переглянула їх.
Свідоцтво на право власності на його ім’я. Будинок за адресою місто Вінниця, вулиця… Рядки розпливлися перед очима. Вона нічого не розуміла.
Жінка вийшла надвір і глибоко зітхнула. Що це все означає? Потрібно заспокоїтись та подумати. Перша думка була – невже Сашко живий? Але як це можливо?
Добре, скажімо, він живий, але де він був усі ці п’ять років? Думки плуталися. А якщо його не стало. Тоді що за лист, що за будинок? Вона згадала, що у Вінниці жив його якийсь приятель. Він вирішив допомогти сім’ї друга, якого не стало? Так, мабуть, так. Напевно, це є Мельник Андрій. Але все одно дивно, звичайно, чому б просто не подзвонити.
Що ж робити? Їхати туди чи ні? Вона сиділа на лавці біля пошти, додому в такому стані вона не могла йти. Тетяна Миколаївна одразу помітить, а хвилюватись їй категорично не можна. Скажу, що надійшли якісь робочі документи, вирішила Жанна.
У понеділок вона вирушила до нотаріуса та показала йому папери на будинок. Нотаріус запевнив Жанну, що документи справжні і будинок справді належить їй. Тоді вона вирішила, що поїде у Вінницю. Сина залишила зі свекрухою.
Вінниця зустріла Жанну сонячною погодою. З вокзалу вона взяла таксі. Їй не терпілося якнайшвидше розгадати секрет таємничого листа. Шлях зайняв хвилин сорок. Чим ближче вони під’їжджали, тим більше вона переживала. Будинок стояв на тихій вуличці в оточенні таких самих новеньких котеджів.
– Гарний район, – шанобливо сказав таксист. Жанна вийшла із машини. Невисокий паркан з великого каменю, ковані хвіртки. На подвір’ї начебто пусто. Жанна подзвонила у дзвінок, зачекала хвилин п’ять, але ніхто не вийшов. Сусідні будинки теж виглядали тихими і порожніми, тільки десь на відстані загавкав собака.
Треба відчиняти хвіртку самій. Жанна відчула себе тут самозванкою. Їй здавалося, що з’явиться господар і прожене її. Документи на будинок, лежали в неї в рюкзачку, ключі там же. Треба зважитись чи навіщо вона приїхала? Жанна відчинила хвіртку і несміливо увійшла до саду. Як же тут чудово! Доріжка з бруківки йшла між акуратно підстрижених кущів та маленьких туй. Великі кущі білого і темно-фіолетового бузку видавали неймовірний запах.
А яка мила альтанка та фонтанчик! Жанна навіть забула про свої переживання, так тут було гарно та затишно. Перед тим, як зайти в будинок, вона вирішила трохи посидіти в альтанці. І тут вона раптово почула шум мотора, а потім злегка рипнула хвіртка. Жанна здригнулася. До альтанки йшов високий чоловік у темному костюмі з букетом квітів у руках.
Він підійшов ближче. Цього не може бути. Сашко, це Сашко, її чоловік.
– Ну, привіт дружина, – сказав він, заходячи в альтанку. – Тільки не хвилюйся. Це справді я.
Жанна хотіла підвестися з лави, але не змогла, ноги не тримали її. Вона навіть говорити не могла, а тільки на всі очі дивилася на чоловіка. Такий же красивий, тільки набрав зайвого, але це йому навіть пасує. А як ідеально сидить на ньому костюм! Дорогий, мабуть…. Що за не розумні думки, обсмикнула себе Жанна.
Вона схопилася і кинулася на шию чоловіка. Він підхопив її на руки і міцно притис до себе. Жінка не могла надихатися таким рідним та улюбленим запахом. – Сашко, Сашко, як це можливо? – шепотіла вона. – А де ж ти був, що сталося з тобою?
Вона одразу подумала, що чоловік не з власної волі пропав на ці п’ять років. Олександр трохи похмурнів.
– Жанно, сядь, вислухай мене. Тільки обіцяй, що дослухаєш до кінця. Історія не дуже приємна, але я не хочу розпочинати новий етап нашого життя з обману.
Він розповів, що у тоді, у тій машині, не стало не його, а його повного тезки Бондаренка Олександра. Не таке вже рідкісне поєднання імені та прізвища. Сам Сашко в цей момент просто загуляв, він відпочивав два дні з якимись новими знайомими, а потім прокинувся на лавці в парку без грошей та документів. Він знайшов свого приятеля.
Той спочатку був здивований, а потім розповів, що всі вважають, що його не стало. Олександр спочатку обурився, а потім трохи подумав, і в його голові виникла ідея. Нехай всі і далі так думають!. Сашко обійняв Жанну за плечі і продовжив: – Я розумію, як це дивно виглядає, але тоді мені це здалося блискучою ідеєю. Хоча б кілька місяців пожити без постійного контролю невдоволеної дружини, без вічних моралей матері, без зобов’язань. Місяць-два побуду вільними і з’явлюся.
Жанна просто застигла. Вона не знала, що казати. А Сашко продовжував. – Ну, ось минуло два місяці. Потім три. І ти знаєш, що я втягнувся.
– Та ти хоч приблизно уявляєш, що ми пережили з твоєю мамою! Ти знаєш, що за два тижні після того, як твоя мама попрощалася з тобою, її забрала швидка. Вона досі відійти не може. А я живу на орендованій квартирі в іншому місті, щоб заробити більше. А про сина ти пам’ятаєш?
– Жанно, я прошу тебе, заспокойся. Випий води. Я принесу. Ти обіцяла дослухати. Про маму я дізнався лише півроку тому, коли почав стежити за вашим життям. Загалом слухай далі.
Сашко розповів, що він познайомився з однією жінкою, років на двадцять старшою за нього. Красива, багата та впевнена у собі, господиня життя. Олександр закохався. Вони жили разом два роки. Вона зробила йому документи з ім’ям Бондаренка Андрія Сергійовича, влаштувала працювати у свою будівельну фірму.
Із Людмилою вони розлучилися, але залишилися партнерами. Але як зʼявитися на очі рідним після того, що він накоїв? Ось він і вигадав цей план з будинком. Оформив його на ім’я Жанни, надіслав документи ключі. Він був упевнений, що вона приїде, аби розібратися у ситуації. Вони обговорять все і вирішать, як бути далі.
– Як бути далі? Сашко, тобто пробачте Андрію, не пам’ятаю, як вас по батькові. А обговорювати нема чого. Далі кожен житиме своїм життям. Раніше ми були тобі не потрібні, а тепер ти нам не потрібний, – спокійно сказала Жанна.
– Прошу, пробач мені. – Сашко опустився перед нею на коліна, жалібно дивлячись у її очі. – Ви мені потрібні, дуже потрібні. В мене є гроші. Пам’ятаєш, як ми мріяли про свій будинок, і мамі тут буде добре. І Дмитрику. Ти зможеш не працювати, поїдемо у подорож.
– Сашко, – на очах у Жанни виступили сльози. – Не зможу я тебе пробачити ніколи. Ніколи не зрозумієш, що я пережила за ці п’ять років. Як ледве зводила кінці з кінцями. І жодного чоловіка в мене не було, ніхто мені не був потрібен, а ти… Ти зрадив найближчих. Якщо вистачить совісті, Тетяні Іванівні сам розказуй. Для нас із Дмитром ти чужа людина. Ні будинок, ні гроші, ні подорожі від чужої людини мені не потрібні.
– Я не чужий, я твій чоловік, – ображався він.
– Моєму чоловікові вже памʼятник стоїть. А вас я знати не хочу, – Жанна вибігла з альтанки. Подалі звідси. Олександр кинувся за нею.
– Не підходь!
Чоловік зупинився. Жанна побігла дорогою, схаменулась вона тільки в якомусь сквері. Вона не знала, скільки просиділа тут. Образа на Сашка трохи вщухла, поступившись місцем якомусь суму. А чи правильно вона зробила, вирішивши і за його маму, і за Дмитрика? Адже він рідний. Але як забути?
Неможливо. Таке не прощається. Жанна тихо заплакала. Вона згадувала, як вони познайомились. Згадувала його блакитні очі та ямку на підборідді…. Але тут картина змінювалася і вона представляла чоловіка з іншою жінкою. А вона в цей час доглядала свекруху, виховувала маленького сина і рахувала кожну копійку.
Як він міг так усе зіпсувати! Вона його не пробачить.
