Лариса сиділа за кухонним столом і з насолодою пила чай. Нарешті вона вдома і можна розслабитись, відпочити. Тим більше, поки вона ще одна. Віктор затримався на роботі, тож у неї є ще близько години такого дорогоцінного часу, який можна використати для себе, коханої. Взагалі-то, Віктор їй жодним чином не заважає, але все ж таки іноді так хочеться, щоб ніхто не відволікав навіть випадковим питанням. Можна посидіти та подумати про все на світі. Віктор любить говорити, що вона, Лариса, надто багато думає, надто багато копається у собі та у всьому іншому. Любить він так говорити і посміюється при цьому, необразливо посміюється, навіть якось по-доброму, і лагідно дивиться на неї своїми неймовірними, вічно усміхненими очима. Так, ось така вона, Лариса, трохи недовірлива (іноді навіть багато), трохи задумлива (іноді навіть занадто), але Віктору це все в ній подобається. Так, схоже, йому взагалі все подобається.
Лариса не пам’ятала жодного випадку, щоб Віктор образився чи хоч трохи підвищив на неї голос, або навіть висловив якесь невдоволення. А ось Лариса і висловлювала, і ображалася, і злилася навіть, але він завжди перекладав все на жарт і якимось невідомим чином примудрявся погасити її роздратування. Як йому це вдається? Іноді Лариса подумки лаяла себе за те, що починає висловлювати невдоволення майже на рівному місці, але, хоч би як вона лаяла, все одно нічого вдіяти з собою не могла. Така вона вже є.
Вони разом недавно, кілька років. Обидва вже немолоді, обом давно перевалило за сорок. Так, ось так вийшло, зустрілися двоє вже дорослих, абсолютно сформованих людей, у кожного свій, цілком сформований устрій, свої звички, у кожного за спиною минуле, велике таке минуле, часом щасливе, іноді ні. Загалом, як завжди в такому «ніжному» віці, як любила говорити Лариса. Сама вона встигла побувати заміжньою, Віктор теж колись був одружений. В обох дорослі діти, які живуть самостійно. В обох були спроби знову вступити у стосунки, але не складалося. А тут раптом зустрілися дві самотності, і одразу зрозуміли: це моє! Роман закрутився швидко, бурхливо, як колись у юності. З тією різницею, що рожеві окуляри давним-давно викинуті на звалище. Адже і він, і вона більше не збиралися заводити у своєму житті нічого схожого на шлюб, обох цілком влаштовували необтяжливі стосунки, гостьові, якщо можна так сказати. Але раптом Віктор запропонував переїхати до нього, і Лариса, сама того не чекаючи, відразу ж погодилася.
І ось вони живуть разом вже півтора роки. Начебто й обидва на одній хвилі, але такі різні. Лариса зітхнула. Що ж її турбує? Навіть не турбує, а ніби засів всередині маленький такий неприємний черв’ячок. І цей черв’ячок натякає їй завжди, що все не так.
Сьогодні Лариса прийшла із роботи раніше. Віктор ще вдень зателефонував, що має кілька важливих зустрічей, і він повернеться тільки до дев’ятої вечора. Ну що ж, чудово. Саме Лариса встигне насолодитися самотністю. Вона повісила сумку в коридорі, роздяглася і відразу пішла на кухню. Перше, чим вона хотіла насолодитись, – це чашка чаю. Вечерю готувати не потрібно, у холодильнику все є, досить просто розігріти. Салатик наріже – і все. Та ще невідомо, чи Віктор вечерятиме, а то, можливо, на одній із своїх зустрічей уже встиг поїсти. Лариса допила чай, підійшла до раковини і мимоволі пересмикнула плечима: там стояла пара тарілок з присохлими рештками їжі та Вікторова чашка. Ну ось, знову він йшов пізніше за неї і знову не помив за собою посуд. Ну невже так важко сполоснути чашку та пару тарілок? Сама вона терпіти не могла брудного посуду в раковині. Скільки разів уже говорила: або мий одразу, або постав у посудомийку, увечері запустимо. Ні, марно, розмов вистачало на тиждень, не більше. Лариса зітхнула, відмила тарілки і пішла до спальні переодягтися.
Картина у спальні теж не втішила. Ліжко не застелене, на підлозі валяються шкарпетки. Господи, ну ліжко можна застелити? І ці шкарпетки… ну чому, чому Віктор ніколи не відносить їх у кошик? Спочатку Лариса не морочилася на цьому. Ну все ж таки холостяцьке життя накладає свої відбитки. Так вона думала, збираючи щоразу по квартирі розкидані шкарпетки та інші речі. Тоді вони з Віктором ще не жили разом, просто Лариса залишалася у нього у вихідні. Іноді і Віктор залишався в неї, але рідше, тому що йому періодично був потрібний його комп’ютер. І ось щоразу Лариса ходила, збирала Вікторові речі та відносила їх у кошик для прання.
– Ларисо, золота моя, дякую! Але ти не морочись з цим, я сам все зроблю, – говорив Віктор.
– А чому ти ніколи не робиш цього одразу? Так саме легше. Зняв одяг і одразу відніс у кошик для білизни. А так доводиться збирати у всій квартирі.
– Ну ось такий я, – сміявся Віктор. – Чесно, мене це не напружувало ніколи. Живу один, ну і, мабуть, не надто я пристосований. Я ж вдома рідко буваю, практично тільки ночувати приходжу. А на вихідних разом все збираю і в прання.
Те саме пояснення чекало її і з приводу посуду. Лариса мовчала, не її це діло. Живе один, ну, нехай живе, як йому подобається. Вона сама живе так, як їй подобається. Але тепер вони живуть разом, і її не залишає почуття, що для Віктора нічого не змінилося. Лариса навела лад у його квартирі, все перемила, перечистила. Віктор був у захваті, розсипався в подяках, казав, що нарешті в хаті запахло затишком. І не лише у переносному значенні. Він, звичайно, готував для себе щось, але так, як це робила Лариса, не зміг би, вона була чудовим кулінаром, і розчулювалася щасливому обличчю свого чоловіка, коли він з насолодою їв те, що вона приготувала.
Що ще її вражало в Віктору, то це те, що він практично не знав, що є в його будинку і де це лежить.
– Ух ти! – здивовано вигукнув він. – Ти новий посуд купила?
– Вітя, та ти що! – Сміялася Лариса. – На кухні у шафі стояла.
– А я й не пам’ятаю, що там є, – усміхався він. – Я ж кулінарних вишукувань не готував ніколи.
– А ці келихи теж у мене були? – обережно питав знову, коли Лариса накрила романтичну вечерю.
– Так! – Відповіла вона, розсміявшись.
– Треба ж, – здивувався Віктор.
І так було ще багато разів. І в глибині душі вона все одно не розуміла, як так можна…
Гаразд, зараз вона застелилила ліжко, віднесла шкарпетки в кошик і повернулася до вітальні.
– Подивлюся поки що телевізор, або, може, почитаю щось цікаве, – подумала Лариса.
Пульт не знаходився. Вона обшукала все. Та де ж він нарешті?! Останнім телевізор дивився Віктор вчора ввечері. Лариса пошарила по дивані і знайшла пульт між диванними подушками… поруч із ним ще пара шкарпеток та футболка. Так… одне й те саме. Лариса відчула, що починає заводитись.
***
– Слухай, та він добре влаштувався, – уїдливо сказала їй Іра, її давня подружка ще з часів інституту.
Вони зустрілися вчора ввечері в кав’ярні, просто посидіти і, як вони любили казати, «потриндіти». Ірина поцікавилася, як там у Лариси з Віктором. Вона сама теж була вільною особистістю, тому й дещо насторожено ставилася до того, що її подруга раптом зважилася на практично сімейні стосунки, коли кількість років вже до п’ятдесяти наблизилася. Лариса згаряча взяла і вилила їй все і про посуд, і про білизну і так далі.
– Іро, та ти що? Що означає влаштувався? Він чудово ставиться до мене. Ну, є ось такі недоліки, то що ж тепер?
– Ага, недоліки. Ти постійно ходиш за ним, як за малою дитиною, збираєш розкидані речі, готуєш, прибираєш, а він навіть не в змозі посуд за собою помити, не кажучи вже про горезвісні шкарпетки?
– Ну, по-перше, прибиранням ми займаємося разом, – відповіла Лариса. – А по-друге, що ти хочеш від чоловіка, який стільки років жив холостяком?
– По-перше, – передражнила Іра, – я від твого чоловіка нічого не хочу. А по-друге, це все говорить про те, що він просто не цінує твоєї праці, ось що! Ви більше року разом, що за цей час не можна перелаштуватися? Він, схоже, хатню робітницю знайшов у твоєму обличчі. Що ж, дуже зручно!
Лариса промовчала, не бажаючи далі сперечатися із подругою. Але зараз втома, що накопичилася за день, зробила свою справу. Вона згадала слова Ірини. Прикрість накочувалася просто як снігова куля. Почувся звук ключа, що повертається в замку.
– Привіт, кохана! – радісно сказав Віктор, що ввійшов, і нахилився поцілувати її.
Лариса холодно підставила йому щоку.
– Будеш вечеряти? – спитала вона сухо.
– Ні дякую. Зроби мені чаю, – попросив він, – я швидко в душу. Візьми, я тут смачненького до чаю приніс. І ще дещо.
Віктор засунув їй у руки пакет і зник у ванній кімнаті. У пакеті лежали всякі смаколики та її улюблене морозиво. Лариса заварила улюблений чай Віктора, поклала у вазочку ласощі і прибрала морозиво в морозилку.
– Ух ти! – Захопився Віктор, заходячи на кухню. – Як же ти гарно завжди накриваєш.
Він сів за стіл, глянув на Ларису і спитав:
– А ти чай не будеш?
– Я вже випила, – коротко відповіла вона.
– Я там морозиво купив. Твоє улюблене.
– Дякую, не хочеться поки що.
– Ти засмучена чимось? Чи втомилася? – знову запитав він, уважно дивлячись їй у вічі.
– Ні, – похитала вона головою.
Віктор допив чай, помив чашку і пішов за Ларисою у вітальню.
– Кохана, з тобою щось не таке. Що сталося?
– Вітя, я втомилася вже від цього! – Прорвало Ларису. – Ну, скільки можна! Знову я збираю розкидані шкарпетки. І у спальні, і тут, на дивані. Знову ти ліжко не застелив, у раковині посуд брудний.
– Ларисо, я не встиг вранці прибрати.
– А розкидані речі також?
– Я прибиратиму, слово честі, – усміхнувся він. – Не злися будь ласка, я стараюся.
– Щось погано помітно, – зітхнула Лариса. – Мені прикро, що всі мої зусилля йдуть нанівець.
– Ти не права! – Вигукнув Віктор. – Я дуже ціную все, що ти робиш. Тут ніколи не було так чисто та затишно. Ти ж просто чарівниця. Ларисо, я справді стараюся.
– Вітя – втомилося я – сказала Лариса, – я йду спати. У мене є відчуття, що все це було помилкою. Все марно, тобі завжди було краще одному. Ти просто нічого не збираєшся міняти.
Вона встала і пішла до спальні.
– Ларисо, ну ти знову навигадувала собі щось. Не треба так казати, – почула вона вслід.
Лариса лягла на ліжко і відвернулася. Вона почула, як прийшов Віктор. Він ліг і обійняв її за плечі, вона вдала, що спить. Він поправив на ній ковдру, обережно поцілував у щоку і заснув.
Лариса лежала без сну і думала. Напевно, Іра має рацію: Віктор справді зовсім не цінує її, йому просто зручно. Вона намагається забезпечити затишок, приготувати смачну їжу, робить все для створення комфорту коханому чоловікові. Невже вона так багато просить натомість? Лише цінувати те, що вона робить. Напевно, справді все це помилка.
Лариса любила читати всякі рекомендації та роздуми інших жінок. Вони чітко ділилися на два табори: одні жорстко вимагали йти з некомфортних стосунків, другі віщали, що у будь-якому разі потрібно спробувати поговорити, з’ясувати та зберегти стосунки. Лариса була прихильницею ні тих, ні інших. Вона вважала, що йти відразу ж, безглуздо. Але й зберігати стосунки у будь-якому разі теж безглуздо. Не все потрібно зберігати. Ось зараз Лариса вкотре спробувала поговорити. І що? Знову вона «все вигадувала…» Щоразу так… Він просто не чує її.
Лариса згадувала, як Віктор усував її від усього світу, коли вона приходила втомлена. Як дбайливо укладав її полежати і приносив її улюблені ласощі. Він завжди знає, як її розвеселити, навіть коли вона на нього сердиться, йому вдається швидко погасити її поганий настрій, але тільки не зараз. «Можливо, терпінню прийшов кінець? – думала вона. – А може, з самого початку не потрібно було починати це спільне життя».
***
Вранці Лариса прокинулася рано, швидко вмилася, поснідала, залишила сніданок для Віктора і поспішила на роботу, поки той не прокинувся. Розмовляти не хотілося. Цілий день вона була сама не своя. Сьогодні п’ятниця, кінець тижня, у них у конторі скорочений день.
Лариса весь день думала і врешті-решт дійшла висновку, що в такому «ніжному» віці не слід щось змінювати. Даремно вони з’їхалися, продовжували б свої гостьові стосунки, дивишся, і не полізли б назовні всі ці побутові моменти… Навіщо їй це все? Вона доросла, самодостатня, вона звикла жити по-своєму. Він теж … Підлаштовуватися один під одного зараз, коли вже майже 50 виповнилося, занадто непросто. Та й чи треба…
Робочий день скінчився, Лариса їхала додому. Потрібно поговорити із Віктором. Попереду вихідні якраз можна спокійно переїхати назад до себе. На очі навернулися сльози. Як це, виявляється, непросто.
Лариса відчинила двері та відчула смачний запах. Вона роздяглася і пройшла на кухню, біля плити крутився Віктор.
– Привіт, кохана! – усміхнувся він. – Я, звичайно, не кулінар, але простеньке приготувати якось зміг.
Стіл був накритий на двох. Стояло ігристе та два келихи. На тарілці сирна нарізка. На плиті на сковороді смажилося м’ясо. Лариса з подивом подивилася на Віктора. Він підійшов, обійняв її і міцно поцілував.
– Кохана, я тут у вихідні забронював номер в одному маленькому готелі за містом. Поїдемо відпочинемо трохи. Ти як?
Лариса дивилася на нього, не знаючи, що відповісти.
– Ларисо, я дуже ціную все, що ти робиш, повір, – серйозно промовив Віктор. – Я знаю, що я не надто пристосований до спільного життя, але я стараюся. Я обіцяю, що митиму за собою посуд і не розкидатиму речі. Я дуже постараюся. Чесно чесно.
Лариса засміялася, на очі знову навернулися зрадливі сльози.
– Ларисо, я більше не буду, чесно. Аби ти не засмучувалася. Я люблю тебе.
Вона підійшла і обійняла Віктора. Як же вона його любить. «Будеш, – подумала вона, – звичайно, будеш. Ти, як і раніше, забуватимеш застилати постіль, залишати посуд, розкидати одяг. А я, як і раніше, періодично «сваритиму» тебе за це. Але ж ми обоє не ідеальні. Будемо старатися”.
– Я люблю тебе, Вітя, – прошепотіла вона.
