Лада поцілувала Ігоря в щоку:
-Пам’ятай, ти мені обіцяв!
-Пам’ятаю, пам’ятаю, – Ігор обійняв тендітну фігуру дівчини. – Все, все, піду. Бо знову залишуся.
Двері зачинилися, й Ігор, не чекаючи ліфта, побіг сходами вниз. Всю дорогу він прокручував у голові варіанти «останнього слова» дружині.
-Можна так. Ти стала домогосподаркою. Подивися на себе. Зачіска така собі, завжди в старому халаті, завжди всім незадоволена, завжди у справах домашніх. Ми ж нікуди не ходимо. Ти навіть книжки перестала читати. Весь твій наділ — серіали. Мені набридло так жити, я не хочу опускатися до твого рівня, – репетирував Ігор свою промову.
-Ну а що? Щиро кажучи, набридло все. Ще й безліч родичів дружини, які приїжджають щотижня із села. Жодні вихідні не проходили так, щоб не було когось у гостях. Ось у Лади родичів немає зовсім. І зустрічає вона мене з посмішкою, а не з проблемами, як дружина, – думав Ігор.
Потім трохи подумав і вирішив:
-Ні, так теж із дружиною розмовляти не варто. Скажу, що покохав іншу, і серцю не прикажеш. Тому йду від тебе. Квартиру ділити не збираюся, живіть із дітьми. Так, діти. Їм теж пояснювати доведеться. Син уже великий, шістнадцять років. Йому аби комп’ютер був, а ось Танюшка…
Дочку Ігор любив ніжно, вона єдина, кому він не хотів би завдавати неприємностей. Якось їй треба буде пояснити. Вона, звичайно, виросте та зрозуміє батька, а зараз…
Від спогадів про дочку Ігор відчув ніжність. Він згадав, як приніс її з пологового будинку, вона смішно морщила лоба і цмокала губками. Як повів її до першого класу. А потім у парку їли морозиво. Тепер їй уже десять років, а вона все ще його маленька дівчинка.
Ігор зайшов у квартиру, роззуватися не став. Скаже зараз все дружині і піде, не чекаючи на сварку.
На його подив у квартирі було тихо. Дочка не вибігла зустріти батька, ну це й добре. Не схильний він зараз до спілкування з нею. Зазирнув у кімнату до сина, його не було біля комп’ютера. Пройшов на кухню.
На табуреті сиділа дружина спиною до дверей, плечі її здригалися. Син поруч стояв, обіймаючи матір. Перша думка у Ігоря була, хтось уже розповів, тепер сварки не оминути.
Син підвів голову:
-Мам, тато прийшов.
-Ти де був? Я тобі півдня дзвоню. Завжди, коли ти потрібний, тебе не знайти, – сказала дружина і заплакала.
Він кивком спитав у сина, мовляв, що трапилося?
-Танюша, наша Танюша, – заголосила дружина.
Ігор побілів:
-Що, що сталося?
-Таня дорогу переходила. І… Таке сталося… Та все ніби має бути добре, – сказав син.
Ігор підійшов до дружини, обійняв її:
-Пробач, пробач, пробач. Вимкнув на роботі та забув увімкнути телефон. Ходімо на диван, я тобі крапель накапаю. Як же так сталося? Ні ні. Зараз не кажи. Заспокойся. Завтра поїдемо зранку до неї. Все буде добре. Обов’язково.
Вони сиділи в обіймах на дивані. Дружина заспокоїлася і задрімала. Ігор подумав:
-Яка ще Лада? Тут його родина. І дружина рідна, і мої дітки. А з Танюшкою все буде добре, обов’язково буде…
Телефон Ігоря забрякав повідомленнями. Він видалив повідомлення та заблокував номер телефону Лади…
