Головна - Історії жінок - Ірина пообідала, вимила посуд і лягла собі подрімати. Чоловік поїхав на дачу до свого друга допомогти полагодити паркан. Повернеться аж завтра надвечір… Несподіваний дзвінок вивів її зі сну. Ірина не одразу зрозуміла, що це телефон. – Так… – сонним голосом відповіла вона, навіть не глянувши на екран. А хто ще їй міг дзвонити, окрім дочки та чоловіка? – Ірина? – пролунав у слухавці незнайомий жіночий голос. – Спала чи що? – Хто це? – насторожено запитала Ірина. У слухавці почулося гучне зітхання. – Не впізнала мене? – запитала жінка в слухавці. І тут Ірина застигла від несподіваної здогадки

Ірина пообідала, вимила посуд і лягла собі подрімати. Чоловік поїхав на дачу до свого друга допомогти полагодити паркан. Повернеться аж завтра надвечір… Несподіваний дзвінок вивів її зі сну. Ірина не одразу зрозуміла, що це телефон. – Так… – сонним голосом відповіла вона, навіть не глянувши на екран. А хто ще їй міг дзвонити, окрім дочки та чоловіка? – Ірина? – пролунав у слухавці незнайомий жіночий голос. – Спала чи що? – Хто це? – насторожено запитала Ірина. У слухавці почулося гучне зітхання. – Не впізнала мене? – запитала жінка в слухавці. І тут Ірина застигла від несподіваної здогадки

Ірина пообідала, вимила посуд і лягла подрімати. Чоловік поїхав на дачу до свого друга допомогти полагодити паркан. Повернеться лише завтра надвечір, у понеділок йому на роботу. Ірина рік як вийшла на пенсію, а Павлу до неї ще два роки працювати.

Несподіваний дзвінок вивів її з дрімоти. Ірина не відразу зрозуміла, що це телефон.

– Так… – сонним голосом відповіла вона, навіть не глянувши на екран.

А хто ще їй міг дзвонити, окрім дочки та чоловіка? Павло дзвонити не любив, значить, дочка. Та жила з чоловіком в іншому місті і скоро мала народити.

– Ірина? Спала чи що? – пролунав у слухавці незнайомий жіночий голос.

– Хто це? – насторожено запитала Ірина.

У слухавці почулося гучне зітхання.

– Не впізнала мене? – запитала жінка в слухавці.

І тут Ірина застигла від несподіваної здогадки.

– Скільки ми з тобою не бачилися? – знову запитала жінка.

– Алла? Як ти дізналася мій номер? – здивувалася Ірина і чомусь зовсім не зраділа.

– Це так важливо? Зустріла кілька років тому твою матір, вона й дала.

Ірина згадала – щось таке мама казала.

– Ти у місті? – Вона й сама розуміла, що поставила недолуге запитання.

Навіщо дзвонити, якщо не з бажання зустрітися?

– Ходили чутки, що ти в Америку поїхала, – додала вона.

У слухавці пролунав сміх, який відразу перейшов у охи й ахи.

– Що з тобою? Ти де? – стривожилася Ірина.

– Я в лікарні. Власне, із цього приводу і дзвоню тобі. Ти можеш прийти до мене? Хочу дещо тобі сказати. Так, і нічого не принось, не треба.

– В лікарні? Ти заслабла? – запитала Ірина, остаточно прокинувшись.

– Мені важко говорити. Адресу надішлю есемескою.

– А в… – почала Ірина, але в телефоні пролунали короткі гудки.

Далі надійшло повідомлення з назвою лікарні.

– Боже мій! – Ірина розгублено перечитала повідомлення, зрозумівши, що Алла дуже слаба.

Вона подивилася на годинник – о пів на шосту. Поки доберешся до лікарні, прийом відвідувачів вже закінчиться.

Вона пішла на кухню і дістала з морозилки курку для бульйону.

Алла сказала, нічого не приносити, але як іти в лікарню з порожніми руками? Домашній бульйон – це не їжа, а майже ліки. Ірина поклала курку розморожуватись у мийку, а сама сіла за стіл. Дочці двадцять вісім, отже, стільки ж років вони не бачилися з Аллою.

З віком усі новини, навіть добрі, Ірина звикла зустрічати з обережністю. Після дзвінка Алли вона ніяк не могла позбутися почуття тривоги. І Павла, як на зло, немає вдома. Може, це й на краще. Завтра з ранку вона зварить бульйон, відвідає Аллу і все дізнається. Ось тільки заспокоїтись ніяк не виходило.

Аллу з десятиліття виховувала бабуся по батьковій лінії. Ласки вона не знала і часто допізна сиділа біля Ірини, разом робили уроки.

Бабця гнала біленьку і постачала їм усіх місцевих гульвіс. Батьки, звісно, теж гульбанили.

Дружини гульвіс часто сварилися з бабцею. Може, й справді, хтось приклав руку, а може, як вважали, батько винен, та батьки Алли не змогли вибратися з будинку, який охопив дим.

Бабуся кудись пішла, а Алла, як завжди, була в Ірини. З ними все було добре.

Після цього бабусю з Аллою поселили в гуртожиток. На спільній кухні біленьку варити заборонили. Бабця одразу понурилася, почала рахувати копійки й виказувати внучці за кожен з’їдений шматок. Харчувалася Алла у Ірини.

Бабця матір Алли не любила, вважала, що зачарувала її сина, пропав він через неї. Що сама вона виробляла, бабця замовчувала. Мати Алли була красунею. Рідкісний чоловік, незалежно від віку, проходив повз, не звернувши на неї уваги. Батько ревнував її дуже.

Алла виросла і зовні стала дуже схожою на матір. Така ж висока, струнка, з копицею кучерявого рудого волосся, з чорними очима і пухкими губами. Веснянки по всьому обличчю зовсім не псували її, навпаки, надавали золотистого відтінку.

Одразу після закінчення школи Алла втекла з дому з якимось хлопцем.

– Недолуга, вся в матір, – говорила бабця, зітхаючи.

Мамі Ірини дружба дочці з Аллою не подобалася, хоча вона шкодувала бідну дівчинку. Коли вона поїхала з міста, то навіть полегшено зітхнула. Завжди переживала, що та зведе Ірина з правильного шляху. Що їх пов’язувало? Сама Ірина теж не знала, хоча з Аллою було весело.

Ірина закінчила технікум, почала працювати, познайомилася з Павлом і вийшла за нього заміж. За рік у них народилася донька. Про Аллу вона чула тільки плітки.

Мама Ірини працювала, не могла допомогти, а вечорами, коли Павло був удома, приходити соромилася. Так і крутилася Ірина сама, від утоми в прямому розумінні валилася з ніг.

Єдине, про що вона мріяла на той час, виспатися. Варто було під час годування доньки прикрити очі, Ірина провалювалась у сон. Вона трусила головою, переживаючи, що випустила дочку чи ще що. Донька, наївшись, мирно спала на руках. Ірина перекладала її в ліжечко і йшла зціджувати молоко, готувати обід, прати замочені пелюшки, змушуючи себе не заплющувати очі.

У цей складний для Ірини час і з’явилася Алла. Вона стала ще більше схожа на свою матір, ще красивіша, хоча куди вже більше.

– Ну і вигляд у тебе, подруго. Завжди знала, що заміжжя та материнство жінку не прикрашають. Ніколи в мене не буде дітей, – як завжди, без привітання та вступу, сказала Алла, побачивши Світлану.

– Не зарікайся, – посміхнулася подруга.

Потім Алла розповіла, що була вагітна кілька разів, але робила процедури, і народити вже ніколи не зможе.

Але материнські почуття у жінці закладені генетично. Алла із задоволенням допомагала сидіти з дитиною, гуляла з нею, доки втомлена Ірина готувала обід чи просто спала.

Незабаром Алла покинула хлопця, з яким втекла. Наступний її чоловік був набагато старшим. Він орендував Аллі квартиру у центрі, приходив до неї двічі на тиждень.

– Жила майже у шоколаді, – зітхала, згадуючи ті дні, Алла.

– Чому майже? – запитала Ірина.

Слухати про мужиків подруги було нудно й нецікаво, але задля пристойності вона розмову підтримувала.

– Старий, неприємний, – скривилася Алла. – Хоча не був жадібним, грошей давав багато, золото дарував, одяг.

– А як же ж дружина, діти?

– До чого тут вони? – відмахнулася Алла.

Чоловік дізнався, що в решту часу Алла зустрічається з іншими, виставив її з квартири. Далі були інші, навіть іноземець. Ось звідки пішли чутки, що вона поїхала в Америку. Хоча іноземець був із Норвегії.

– Що я все про себе? Ти як так примудрилася влізти в оце все? І це ти називаєш щастям? Не треба мені такого.

Павло поставився до Алли насторожено.

– Не знав, що в тебе така подруга, – сказав він, побачивши її вперше.

– Тихше ти, почуєш, – зупинила його Ірина. – Вона поживе у нас кілька днів. Їй нема куди йти, у неї нікого немає, бабці і тої не стало. Вона добра, тільки виглядає такою. Знаєш, як вона мені допомагає з Настею?

А потім у Насті піднялася температура, яку нічим не могли збити. На третій день викликали швидку. Настю забрали до лікарні. Ірина вискочила з квартири вслід у чому була – у халаті та капцях.

Павло розгубився, а Алла принесла у лікарню змінний одяг, шампунь, зубну пасту зі щіткою… Через тиждень їх виписали. Ірина оглянула чисту квартиру, у холодильнику стояла каструля із супом, котлети у контейнері.

– Ти сам приготував? І підлога помила, – здивувалася Ірина.

– Алла це, – сказав Павло, відвівши очі убік.

– А ти казав, непутяща, – докорила чоловіка Ірина. – А де вона?

– Не знаю, поїхала. Та що ти все про неї? Як донька, розкажи…

Вночі Ірина пригорнулася до чоловіка, скучивши. Молоко від переживань за доньку зникло. Тепер було легше.

Але Павло пробубонів щось безладне і відвернувся від неї. Так повторилося і наступної ночі…

– Павло, що трапилося? Ти розлюбив мене? Я втомлювалася, спати хотіла дуже, але ніколи не відмовляла тобі близькістю, – ображено сказала Ірина.

Він щось говорив, виправдовувався. Але згодом у них все налагодилося. Світлана схудла.

Виросла дочка і вийшла заміж. Вони з Павлом живуть удвох, спокійно і дружно, як не жили в молодості.

І ось тепер цей дзвінок…

Світлана не могла уявити Аллу дуже слабою. Помилка якась. Вночі заснути не могла, все думала та згадувала. Втомившись повертатися, вона встала і почала варити бульйон.

Не стала чекати годину прийому, налила бульйон у термос і поїхала до лікарні. Сподівалася умовити охоронця, щоб пропустив. У крайньому випадку запропонує грошей.

У вузькій палаті вздовж стін стояло два ліжка. На одній лежала худенька жінка в хустці. Через неї вона здалася Ірині старенькою.

Вона хотіла запитати, чи не переплутала палату, як тут жінка розплющила очі, і… Ірина впізнала Аллу. Як вона змінилася!

Личко маленьке, біле, сухе. Навіть ластовиння зникло. Поверх ковдри лежали худі руки. Куди поділася яскрава квітуча Алла? Чорні очі згасли.

Мабуть, на обличчі Ірини відбилася вся буря почуттів.

– Не впізнала, – сказала Алла.

Ірина постаралася взяти себе в руки, посміхнулась і підійшла до ліжка.

– Що з тобою?

– Що заслужила. Присядь, – Алла скосила очі на край ліжка.

Світлана присіла. Згадала про бульйон, почала квапливо діставати термос.

– Забери, не буду, – сказала Алла, не зводячи з Ірини тривожного погляду.

– Я поставлю на тумбочку. Свіжий, щойно зварила. Може, потім поїси…

Алла не відповіла.

– Як ти себе почуваєш? – запитала Ірина, не знаючи, про що можна питати, щоб не образити.

– Для останньої вже стадії то ще нормально.

– А процедури робили?

– Пізно. Не витрачатимемо час. Моїх сил надовго не вистачить. Я хотіла сказати тобі…

– Що?

– Не перебивай, – зупинила її Алла.

– Завжди тобі заздрила, – сказала вона, віддихавшись. – Квартира, чоловік хороший, донька, батьки живі. Навіть коли ти від втоми сидячи засинала, я заздрила тобі, – Алла замовкла.

– Стільки мужиків було, грошей, а щаслива не була жодної хвилини. Хоча ні, була. Пам’ятаєш, ти з донькою до лікарні потрапила?

– Звичайно. Ти мені тоді одяг принесла, – Ірина посміхнулася.

– Думала, заберу свій секрет на той світ… А зараз так лячно стало… Ти в лікарні лежала, а я з Павлом… лишилася…

Голос Алли ставав все тихішим, вона часто зупинялася.

Ірина і тоді все зрозуміла, тільки не хотіла сама собі зізнаватись. Кому від цього було б краще? Та й налагодилося в них із Павлом тоді швидко.

– Я ж так заздрила тобі, що вирішила… Доторкнутися до твого щастя… Хоч трохи… Спокусила Павла… Варто мені тільки захотіти було, кинув би він тебе… Впевнена.

Алла прикрила очі.

– Завжди пам’ятала ті наші з ним кілька днів, – заговорила вона за кілька хвилин. – Мені їх надовго вистачило.

– Чому зараз сказала? – Ірина дивилася у вікно, не могла бачити тривожні, спраглі до вибачення очі.

– Я йду, – Алла легенько доторкнулася до руки Ірини.

Ірина відсмикнула руку, схопилася з ліжка.

– Вибач, – сказала Алла.

Ірина, не озираючись, вибігла з палати.

– Насамкінець вирішила зіпсувати мені життя. Вибачення вона хоче. Навіть зараз заздрить, вже останні дні лишилися, а заздрить. Я житиму, у мене є чоловік, скоро будуть онуки, а до неї і прийти нема кому. Скільком жінкам вона зіпсувала життя, плутаючись з їхніми чоловіками, відбираючи у сім’ї та дітей гроші?

Раніше пробачила б, а зараз не можу. Не для свого порятунку вона розповіла, а щоб моє життя зіпсувати наостанок… – Ірина бігла вулицею, не помічаючи сліз і того, що каже вголос.

– Сподівається, що влаштую Павлові сварку. Посварити нас вирішила. Все розрахувала… – Ірина зупинилася, озирнулася на всі боки і побрела далі вже повільно, ніби до ніг причеплені гирі.

Вона побачила лавку і опустилася на неї.

– Та що я, й справді? Вона ж іде… Я ще тоді здогадалася про все, відчула. Мовчала, бо переживала залишитися з донькою на руках. Ти поїхала, а я лишилась. Пробач чи ні, ти вже покарана. Піти в такому віці страшно. Господи, що ж я… – Ірина схопилася з лавки, знову сіла.

Потім рішуче встала і пішла геть. Біля воріт лікарні стояла капличка. Ірина зайшла, купила свічки, написала записочку про здоров’я Алли.

Додому Ірина йшла повільно, буря всередині вщухла.

Коли Павло повернувся, вона нагодувала його і сказала, що була у Алли в лікарні.

– Якої Алли? – запитав чоловік.

– Пам’ятаєш, приїжджала до нас, коли я в лікарню з Настею потрапила? Вона доживає останні дні. Подзвонила, просила прийти, я їй віднесла бульйон.

Їй здалося чи Павло справді напружився? Дивився на неї уважно, чекаючи на продовження, запитань.

– Ну, а ти як? Паркан поремонтували? – перевела розмову Ірина, прибираючи зі столу посуд.

Павло шумно видихнув і почав розповідати.

– Слухай, а може, купимо невеликий будиночок за містом? Посадиш квіти перед вікнами, полуницю вирощуватимемо, ночами солов’їв слухатимемо… Внуків братимемо на літо. Собаку заведемо. Гриби збиратимемо в лісі, на риболовлю ходитимемо… – мрійливо говорив Павло, лежачи вночі поруч із Іриною.

– А що? Прекрасна ідея, – сказала Ірина, посміхнувшись

Вона почувала себе легко й спокійно.

– Навіщо ворушити минуле? Стільки років минуло. Ми з чоловіком одне ціле. А хто не мав помилок? Не пішов же, не покинув мене з дитиною. А міг би. Міг би? Мабуть. Що ж, не забрала чоловіка, і на тому спасибі… – думала, засинаючи Ірина, притулившись до теплого боку Павла.

Через два дні їй зателефонували з лікарні та повідомили, що Алли не стало.

– Ви родичка? Ховати ви будете? – запитали в слухавці.

– Ні! – хотіла вигукнути Ірина, але промовчала.

Вона поїхала в лікарню, замовила все, що потрібне для поминок. Одна стояла біля могили. Ну мусить же ж хтось провести Аллу в останню путь по-людськи.

– Бог велить прощати, – згадала вона одні слова. – Не пробачиш – собі нашкодиш…

– Алла заздрила мені, може, не мені самій. І що сталося з нею? Я, може, в сто разів гірша була б, якби без батьків росла, з бабцею недолугою… – думала Ірина.

– От і все. Я пробачила, а з Богом сама розбирайся, – сказала Ірина, кидаючи жменю землі.

Вона йшла з цвинтаря, вдихаючи весняне квітневе повітря.

На деревах набрякли бруньки, вздовж доріжок пробивалася молода трава.

– Скоро прийде з роботи Павло, треба встигнути приготувати вечерю.

Ірина побачила таксі, що під’їхало до воріт, і поспішила до нього…

Plitkarka

Повернутись вверх