Іра стояла на вулиці біля свого підʼїзду. Невдовзі підʼїхала машина Сашка.
-Що ти хотів? – запитала в нього Ірина. – Я заміж виходжу. Не приходь до мене більше, телефонувати теж не треба…
-Іро, це що, жарт такий? Ха-ха-ха! Перше квітня, ніби ж уже було. Сідай в машину, чи так і будемо на вулиці стояти? У мене вечір сьогодні вільний.
-Ні Сашко, я не жартую. Я дуже серйозно. Я тобі вже все сказала по телефону, навіщо ти приїхав? До мене ж їхати годину, не менше…
-Почекай, Ірино, ти хочеш сказати, що залишаєш мене? Заради кого, Іро? Заради цього в окулярах, який бігає за тобою? А як же я, Іро? Як ми? Хіба тобі зі мною недобре?
Сашко не розумів, що відбувається.
-Немає ніяких нас, Сашко. Є ти, є твоя сім’я, дружина, син. І десь там, у проміжках між сім’єю та роботою є я. Два рази на тиждень у тебе є я. Я втомилася, Сашко.
Мені 35 років, я хочу сім’ю. Дитину, а може й двох. Чоловіка свого, власного, щоб чекати його вечорами з роботи, годувати вечерею, дивитися кіно вечорами, а потім лягати спати. Разом, Сашко.
Засинати обнявшись, знати, що він нікуди від тебе не втече, що він не поспішає додому до своєї родини. Прокидатися теж поруч, разом. Знати, що сім’я – це я. І він не «ЦЕЙ», а чоловік. Справжнісінький.
-Я ж залишаюсь у тебе іноді. Хочеш, залишатимуся частіше. Я щось придумаю, Іро. Я до тебе звик. Я тебе люблю. Але ж ти знаєш, що я не можу їх залишити, не можу піти. Як вони без мене? Як Славко буде без тата? Вона ж приведе додому, до нашої хати, на нашу постіль чужого мужика.
Не вигадуй, Іро. Нам добре вдвох. Було добре, перш ніж з’явився він.
-Ось бачиш, Сашко. Твоя сім’я. А я хто? Я втомилася брати тебе в сім’ї. Я втомилася забирати життя у себе. Не потрібне мені таке щастя. Вже не буде добре, Сашко. Іди додому до сім’ї…
-Все зрозуміло, Іро. Ти навіть готова вийти заміж за першого зустрічного, щоб насолити мені. Ну хочеш, я розлучуся з Настею, і переїду до тебе? Ось зараз, одразу, додому тебе відвезу і залишуся!
Ні, нічого цього Іра більше не хотіла. Десять років. Десять довгих років Іра жила ось так, забираючи чоловіка і батька у тієї, іншої, яка була йому дружиною, та матір’ю їхнього сина.
Познайомились вони банально, в кафе. Вона – молода, красива, вільна, сповнена амбіцій та оптимізму.
Кар’єра йде в гору, зарплата більш ніж влаштовує, живи та радій. От тільки серце з недавнього часу вільне.
Вона тільки-но розлучилася з черговим хлопцем, і понеслося. Кожні вихідні – кафе, ресторани, і новий залицяльник.
Одним із таких швидкоплинних захоплень і став Сашко. Ірину не цікавив його статус. Одружений, вільний, та яка різниця, з ким провести вечір?
Іра і сама не зрозуміла, як її затягло у вир цих нездорових відносин.
Якщо спочатку вони просто іноді зустрічалися, без обіцянок, без зобов’язань, то потім вона стала чекати цих зустрічей з нетерпінням. Закохалася.
Старша сестра Катя соромила Іру за ці стосунки, наводила приклад їхнього рідного батька, який ось так само, все своє життя жив на дві сім’ї.
Іра, сором’язливо опустивши голову, говорила, що все розуміє, але нічого не може з собою вдіяти.
Сашко не вигадував небилиці про слабу дружину, не казав, що вони з нею живуть, як сусіди, але кожну зустріч він клявся в коханні до Іри, і скаржився на свою дружину, яка повністю весь час присвячує новонародженому малюку, а про рідного чоловіка забула.
Він обіцяв, що ось ще трохи, ще трохи і підросте синочок, і він обов’язково з нею розлучиться.
-Іра! Ти просто космос! Я з тобою ніби літаю! Знала б ти, рідненька, як мені не хочеться йти до неї! Ви з нею – небо і земля. Ти така розумна, гарна, начитана! А вона… Та що казати, ти ж сама розумієш.
Іра розуміла. І навіть трохи жаліла її. Як же вона, бідолаха, житиме сама, коли Сашко подасть на розлучення? Адже любить його, раз дитину йому народила!
А з іншого боку, у боротьбі за щастя жалості немає місця. Любить-перелюбить. Дорослі люди, мусить вона зрозуміти, що почуття пройшли.
Час минав, а у відносинах Сашка та Іри нічого не змінювалося. Ті самі розмови, яка Іринка унікальна, єдина і неповторна, про те, як він хоче залишитися з нею, але не може.
-Іра! Знала б ти, кохана, як я хочу лишитися з тобою назавжди! Але не можу, люба, поки що не можу. Хоч і немає більше почуттів, але там син, і він ще маленький.
Розумієш, вона ж одразу знайде іншого, приведе його у нашу хату, у наше ліжко. Ні-ні, кохана, я не ревную, що ти! Просто син! Як він без мене? Він ще такий маленький!
Розумієш, вона ж така… Вона неодмінно скаже сину називати батьком того, іншого… Ех, Іро, ти просто космос! Знала б ти, як мені з тобою добре!
Іра знала, що таке чужий дядько, якого треба називати татом. Пройшла через це, коли батько, її рідний батько, тато, татусь, пішов до тієї іншої.
Мама тоді від образи дуже швидко привела до будинку чоловіка, і вони, маленькі ще дівчатка, наслухавшись маминих розмов про те, який тато поганий, і вони йому не потрібні, стали називати татом чужого дядька. Тато приходив до них, сварився з мамою, ображався і йшов.
Тому Іра не хотіла такої долі для сина свого коханого чоловіка. І терпіла, і мовчала, і підлаштовувалася.
Іноді, не витримувала, і знову йшла в ресторан, де знаходила чергового залицяльника на одну ніч.
Сашко після цих залицяльників теж переживав, ображався, сварився, з’ясовував стосунки і йшов.
-Як ти могла, Іро? Ти – моя, і маєш належати тільки мені. Ти мій космос, і я не хочу тебе ні з ким ділити, розумієш, кохана?
-Іди від неї. Синові вже пʼять років, він зрозуміє. Я теж не хочу тебе ні з ким ділити, але ділю з нею.
-Та як ти не розумієш, кохана? Пʼять років – це дуже мало. Він ще зовсім малюк, як я йому скажу, що йду? Ти ж знаєш, що вона зробить…
Так-так, Іра знала, що вона, та, інша, яка дружина, неодмінно того ж дня приведе мужика до їхнього дому, на їхнє ліжко…
Вона знала, що він не ревнує, що йому на неї все одно, і ніяких стосунків давно немає, але син… Заради нього все це, заради нього…
Знала, мовчала, і терпіла. Синові пʼять років, синові шість, сім, вісім, девʼять років. А цього року йому вже десять років. А Іра все знає, і чекає, чекає, чекає.
А потім з’явився Василь. Нерозумно з’явився. Нерозумно познайомилися.
Іра виходила з магазину і невдало стала на мокру сходинку. Василь якраз виходив з машини, коли побачив Іру, яка сиділа на сходах.
Василь допоміг Ірі встати, посадив у машину і відвіз у лікарню.
Після того, як усі процедури закінчилися, він відвіз Іру додому.
Так розпочалися ці дивні стосунки.
Після роботи Василь приїжджав до Іри, привозив їй продукти, допомагав готувати. Вже через тиждень Іра з нетерпінням чекала вечора, щоб знову побачити цього дивного чоловіка, який ось так запросто витрачає свій час заради неї, незнайомої та чужої Іри.
Навіть про Сашка Іра майже не згадувала, а те, що за весь тиждень він не знайшов часу, щоб відвідати її тільки зміцнило впевненість Іри в тому, що настав час щось змінювати.
Коли Сашко дізнався, що трапилося з Ірою, він здається навіть не засмутився, не запереживав, а просто сказав:
-Ірко, люба! Ну, як же так! Ми ж мали на вихідних зустрітися! Ну що вдієш, значить не вийде. Ну, я тоді до тебе не поїду, тобі все одно не до мене. Ти там тримайся, дзвони, якщо щось треба буде.
Іра плакала, але зателефонувала тільки одного разу, коли майже місяць просиділа у гіпсі.
Василь поїхав у відрядження, а в неї якраз закінчився хліб.
-Ой, Іро, та я б з радістю, але зрозумій, люба, не можу! Зовсім немає часу. Роботи купа, звільняємось пізно, а я синові обіцяв, що повернуся сьогодні раніше. До тебе ж їхати на інший кінець міста. Ну що, не зможеш без хліба обійтись? Варто мені через хліб їхати до тебе, все одно нічого не буде. Сестрі подзвони, чи подругам.
Обійшлася Іра без хліба, тим більше сестра сама зателефонувала, запитала, що треба привезти, мовляв, до тебе збираюся. А через день приїхав Василь, надія та опора Іри.
Сашко через пару днів теж приїхав. Привіз хліб, молоко та апельсини. І зустрівся з Василем. Той уже якраз ішов.
Василь пішов, а Сашко закотив сцену ревнощів.
-Ірко, люба! Що це за мужик у твоїй квартирі? Це хто взагалі такий? Василь? Який такий Василь? Ти що, зовсім? Пустити у квартиру незнайомого мужика! Зізнавайся, у вас із ним щось є? На ось, я тобі хліба привіз, ти просила!
Сашко вручив Ірі пакет, і пішов із виглядом ображеної невинності.
Іра йому дзвонила, він не брав слухавку. Зник, на зв’язок не виходив довгий час.
Іра вже й на роботу вийшла, а Сашко все мовчав.
Він ніби став чужим для неї. Хоча він завжди був чужим. Тільки надіялася все на щось.
А з Василем все не так, все інакше. Тягне їх один до одного. Він вільний, вона також.
Зародився боязкий, нерішучий роман. А потім зненацька зателефонував Сашко. Три місяці минуло, ось згадав нарешті.
Іра сказала, що все, не треба їм більше зустрічатись. І він знову зник. Подумав, що Іра ображається. Ну і нехай дується. Понервується трохи і заспокоїться. Нікуди не дінеться, стільки років минуло, звичка вже.
Чекав Сашко, що подзвонить Іра, але телефон мовчав.
А Василь Іру з батьками познайомив, із друзями. Цікаві люди, прості, добрі, прийняли її, Іру, як свою. Наче все життя спілкувалися.
А потім Василь заміж Іру покликав, і заяву до ЗАГСу подали. Несподівано можна сказати спонтанно, але Іра щаслива ходила, окрилена.
Ось що справжнє кохання та турбота з жінкою роблять.
Знову Сашко подзвонив, із претензією, що мовляв це ти, Іро, зовсім про мене забула. Я ж люблю тебе!
А Ірка щасливим голосом йому і сказала, що заміж виходить, забудь про мене, Сашко, у тебе сім’я, і мені пора свою мати, а не чуже щастя відбирати.
Не повірив Сашко, на роботу приїхав до Іри. Адже він і справді думав, що все життя вона, така зручна, рідна Іра поряд буде, чекати рідкісні години щастя.
А вона, така-сяка, не дочекалася. Заміж ось за першого зустрічного виходить. І сказала як! Відібране щастя! Ну точно, спеціально все робить. Йому, Сашкові, спеціально. Ну нічого, повернеться, аж бігом. Куди ж їй подітися? Стільки років разом! Майже сім’я вже ж. Та й що, що таємно від усіх зустрічалися!
Бачив він потім фотографії з весілля. Красива, щаслива, і така чужа…
Напевно, і справді є межа терпіння, от і в Іри вона настала. Адже видно, що любить вона його, цього свого.
Так дивиться, як на нього, Сашка, вже давно не дивилася. Пам’ятає він цей погляд. І в дружини такий був, коли вони побралися, і в Іри, коли почали зустрічатися.
Давно на Сашка жінки такими очима не дивляться.
Навіть дружина, і то ковзне іноді байдужим поглядом, та й відвернеться.
Ось таке воно, відібране щастя. Та й чи щастя це? Чи так, ілюзія?
