– Мамо, тобі ж скоро п’ятдесят років, як відзначати плануєш? У кафе, мабуть? Усі так роблять. Вдома зараз ніхто не святкує великих ювілеїв.
– Ні, не в кафе. Хочу здійснити свою мрію. Ми з Людочкою, моєю подругою, поїдемо на море в Італію і там удвох відзначимо! Не хочу я ніяких урочистостей і кафе! Я все життя мріяла побачити Рим, позасмагати на морі…
– Яка ще Італія? Мамо, ти чого? З Людою? Та хто вона така? Ти що, нас не могла покликати? Ну ти даєш… Я вражена! На старості років вона в Італію зібралася, та ще й до свого дня народження!
– Люда мені як сестра! Вона дуже мене підтримала, коли не стало твого батька, сама пам’ятаєш, у якому стані я була. Ви після поминок поїхали, а я залишилася зовсім одна. Не могла нічого. Люда мене з ложечки годувала, можна сказати, на ноги поставила.
І зараз, вона завжди поряд, допоможе, коли треба, в гості ходимо один до одного, в кіно, гуляємо. Тобі ж вічно ніколи, приїжджаєш, тільки коли дітей залишити треба…
Кажеш, вас покликати… А гроші має твій Ігор? Не соромно йому на твоїх харчах сидіти? Хотів би, давно роботу знайшов, міцний, здоровий мужик, сидить удома штани біля телевізора протирає, доки дружина бігає між роботою, домом і дитячим садком!
– Ну спасибі, мамо… Люда тобі дорожча за мене! А з приводу Ігоря – не твоя справа! Тобі ніколи він не подобався, зізнайся! А я його люблю, і двох синів народила! А те, що без роботи – так це тимчасово, знайде, не переживай!
Могла б оплатити сама нам путівки, адже гроші є. Зарплата в тебе дуже хороша, куди тобі одній стільки? Нам не допомагаєш грошима, могла б і сплатити поїздку. Кому, як не єдиній дочці допомогти?
– Знаєш, Ольго, я заміж тебе не відправляла за Ігоря. Бачила, що він ледар. І якщо ти з ним, у вас сім’я, діти, то нехай він і старається для вас. А я хочу пожити для себе. І поїхати на відпочинок я маю право.
А гроші на поїздку я відклала, відпускні ще отримала, цілком вистачить на готель і на покупки. Я вирішила ні в чому собі не відмовляти!
– Та вже ж, мамо, не очікувала я такого від тебе… Ми з Ігорем розраховували, що ти в кафе відзначатимеш, його батькам сказали, вони теж збираються. Що тепер їм сказати? Що сваха за кордон поїхала? Тобі має бути соромно за свій вчинок! Ти всіх підвела!
– А я хіба щось обіцяла? Це ти сама понавигадувала, як, з ким і де я відзначатиму ювілей. А вирішувати це мені.
– Може ти й Людочці своїй готель сплатила? Я не здивуюся! Чужа людина дорожча за дочку і онуків. Могла б мене з дітьми взяти, Миколка з Дмитриком жодного разу на морі ще не були, зате бабуся хлюпатиметься і засмагатиме…
– Хто ж вам винен, що ви на море не можете дітей відправити? Та й що це за відпочинок був би, маленьких дітей по музеях тягати по спеці?
– Ну і що, інші якось їздять з дітьми, і нічого! Не забувай, що ми твоя сім’я, і маємо разом відпочивати! Я, може, теж мріяла про Італію…
– Ми з батьком тебе добряче повозили на море, тільки на наше. І в хорошому санаторії ти була, не скаржся. А тепер у тебе своя сім’я, чому я маю організовувати вам відпочинок? Я що, не маю права сама розпорядитись своєю відпусткою, своїм днем народження?
– Та роби, що хочеш! Ти стала такою самозакоханою, тільки про себе й думаєш! Батьку було б соромно за тебе!
Обурена Ольга вискочила з квартири матері.
Галина розплакалася. Їй було неприємно і прикро чути ці закиди від дочки. І чоловіка покійного ще приплела, як так можна?
Кілька років вона оплакувала чоловіка, тяжко переживала втрату. Чоловік Володимир пішов раптово, серце. Ніколи не скаржився, був цілком здоровий чоловік.
Від самотності врятувала подруга Людмила й колеги на роботі. Донька приїжджала нечасто, більше дзвонила. Галина їздити до них не любила, бо Ігор був завжди незадоволений присутністю тещі.
Якось вона почула розмову доньки із чоловіком.
– Олю, мама твоя надовго до нас?
– Не знаю. як вийде. Я попросила її приїхати, щоб з Миколкою посиділа, поки він слабий. На роботі не люблять, коли я лікарняний беру, сам знаєш, не дай Бог виженуть, на що ми будемо жити?
– Вона їсть он скільки, самим не вистачає, все дороге зараз, хай сама собі купує їжу…
– Ну чого ти починаєш, об’їла прямо бідного… Що там з роботою, дізнавався? Є місце для тебе?
– Дізнавався. Пропонують нісенітницю якусь, не мого рівня. У мене диплом, взагалі-то…
– Та який диплом, іди вже куди беруть… Грошей немає вічно, моєї зарплати не вистачає, розумієш?
– Ну, завелася! У мами попроси, вона сама живе, куди їй витрачати?
– А може, ти у своїх батьків попросиш? У них магазин свій, дохід хороший, чому б не допомогти сім’ї сина?
– Та у них у товар все вкладено. І не буду я просити, ще чого, ганьбитися… До речі, нехай теща млинців напече, у неї смачні виходять, не те що в тебе, гума якась. Нехай харчі наші відпрацьовує…
Галину тоді обурила ця розмова, але вигляду вона не показала. Ще раз переконалася, який недолугий її зять…
Галина вирішила зателефонувати до подруги, їй хотілося поділитися своєю розмовою з донькою.
– Галю, ну яка ж невдячність з боку дочки, як можна матері таке говорити? Зробили з тебе якусь бабцю в п’ятдесят років, якій нічого не потрібно вже, наче, тільки на цвинтар…
Не слухай її. У ній говорить самозакоханість. Жила з вами, як сир у маслі каталася, доки заміж не вийшла. А тепер лікті кусає, винних шукає. І за твій рахунок влаштуватися хочуть.
Нехай чоловік її ворушиться. А ми поїдемо з тобою й відпочинемо на славу, ти це заслужила! До речі, я такі капелюшки нам купила, ого-го!
– Дякую, подруго… Щоб я без тебе робила?
Ольга не дзвонила Галині. Та їй теж. Після всього, що вона наговорила, не було бажання. У глибині душі Галина чекала, коли дочка зателефонує й вибачиться, але цього не сталося.
За два дні до дня народження Галина із подругою поїхали на відпочинок. Ключі від квартири вона віддала сусідці пенсіонерці, щоб та поливала квіти.
Готель дуже сподобався, море, пляж, все викликало у жінок захоплення. Це була їхня перша подорож за кордон. Так хотілося поділитися радістю з дочкою, надіслати їй фото й відео моря, природи… Але вона не робила цього.
У день народження зранку писали та дзвонили колеги з роботи, друзі. Але тільки не донька. Галина весь час поглядала на телефон, чекаючи бодай смс. Людмила помітила це.
– Галю, та може вона закрутилася, ніколи, не могла ж вона забути…
– Звісно, не могла… Принципово мовчить. Ображається на мене за те, що посміла поїхати на відпочинок без них, і взагалі, як я могла так вчинити, витратити гроші на себе?!
Людо, як так сталося? Так раділи з чоловіком, коли вона народилася, все для неї робили, купували гарний одяг, іграшки, себе обділяли, щоб у донечки було все найкраще.
Після школи в інститут влаштували, платили за навчання, поки вона цього Ігоря не зустріла і не завагітніла… Він сказав їй покинути інститут, займатися сім’єю, потім народила другу дитину. Тепер працює одна за двох, а я винна у всіх їхніх бідах. Чому так?!
– Тому що звикла, що ви все вирішували, купували, балували. І коли це припинилося, з’явилася злість та образа. На того, хто найбільше допомагав. Напевно, їй би хотілося, щоб ти віддавала їм зарплату, сиділа з їхніми дітьми й жила їхнім життям.
Але це неправильно, сама розумієш. Ось мій син живе сам із дружиною, заробляють, ще й мені допомагають. Путівку ось він оплатив, і його дружина була не проти, навпаки, раділа за мене.
А тут рідна єдина дочка і таке видає…
Раптом на телефон прийшло повідомлення. Воно було від доньки!
Галина миттю його відкрила. Вона прочитала написане й застигла з телефоном в рука…
«З днем народження!»
І все! Ані слова!
Оце так виховали вони донечку… Страшно подумати, що чекає на неї в старості…
Галина відповіла: «Дякую!» на повідомлення.
Зять та свати так і не привітали. Образилися, мабуть, що в кафе не відзначила і їх не покликала…
– Ну і нехай! Я нікому нічого не винна! – подумала Галина і пішла плавати у прозорій теплій воді.
Відпочинок вийшов дивовижний! Галина купила гарні хустки, парфуми, посуд на подарунки.
Приїхавши додому, вона вирішила зателефонувати доньці. Та відповіла не одразу.
– Алло, Олю, привіт! Як ви там? Я вже вдома!
– Привіт! Як ми? А як ти вважаєш? Живі, здорові. Працюю. Все як завжди. Мені ніколи по курортах кататися, та й нема за що… Ну як там Італія, стоїть?
– Стоїть… Що з нею буде! Я подарунки привезла, заїдеш? Привозь онуків на вихідні, скучила вже…
– Мені ніколи! А дітей я до свекрухи відвезу, вона обіцяла їх на атракціони зводити. Гаразд мені треба йти…
Пролунали короткі гудки. Невже тепер так і буде? Внуків вирішила забрати?
Ну і добре! Це її рішення. Галина не відчувала за собою провини і вибачатися не збиралася…
…Через тиждень Ольга приїхала до матері вся в сльозах.
– Мене Ігор покинув! Сказав, що це я винна, що ми так погано живемо, що нема грошей, що він не може знайти роботу! І що почувається пригніченим! Він не був готовий до такого сімейного життя!
Пішов до батьків. Але він сказав, що все можна виправити! У нього є ідея, як заробити гроші, і чималі! Він хоче купити фуру і сам їздити на ній.
Але на це потрібні гроші. Його батьки обіцяли дати трохи. Але цього замало. Ти можеш допомогти… Продати цю двокімнатну квартиру і купити одну подешевше. Навіщо тобі дві кімнати?
Та й взагалі, ця квартира все одно мені дістанеться у спадок, тому я маю право вимагати зараз свою частку. І ти з житлом будеш, і ми з машиною. Ігор почне добре заробляти і все налагодиться. Тож, мамо, моє сімейне щастя й добробут залежить від тебе… Що скажеш?
Галина остовпіла від почутого. Ігор чудово придумав, нічого не скажеш! І Ольга, недолуга, вірить йому!
– Я нічого продавати не буду заради незрозумілої витівки Ігоря! Не факт, що він почне заробляти на цьому, не така він людина. Це важка праця, а до неї він не звик.
Я ще досить молода, мені всього п’ятдесят років, не треба з мене робити стару. Я, може, одружуся ще. І купу років проживу!
Квартиру цю я люблю, ми з моїм Володею були такі щасливі тут… І район хороший, і робота близько. Не продам нізащо, тим більше через Ігоря… Нехай кредит бере, підніме, нарешті, свою п’яту точку і почне розраховувати тільки на себе!
– Ну, дякую, мамо… Ти тільки про себе й думаєш! А ти не подумала, що в старості мені доведеться тебе доглядати? І ти думаєш, я з радістю це робитиму? Після того, що ти зробила?!
Хіба батьки не повинні завжди допомагати дітям?
– Не повинні, Олю! Ви вже дорослі! У вас діти!
– Ну тоді і я тобі нічого не винна! Живи як хочеш, мені діла до тебе немає!
Ольга вийшла з квартири демонстративно голосно гримнувши дверима. От і поспілкувалися…
Галина зрозуміла, що не зможе пробачити дочку. Дуже вже вона образила її своїми словами. Ну, що ж, треба вчитися жити без неї й онуків, якщо так…
…Через рік Галина зійшлася з чоловіком, який оселився у їхньому будинку, купивши там квартиру. Жили у неї, а його квартиру здавали квартирантам.
Їй було добре й спокійно з цією людиною. Він був добрий, спокійний, дбайливий.
Через кілька років Галина й дочка помирилися, але теплих стосунків між ними не було. Онуки знову почали приїжджати до бабусі в гості, чому вона була дуже рада.
Ігор знайшов нарешті роботу, але вона йому не подобалася, бо там треба було багато працювати, а він до цього не звик.
Звільнився, і знову у пошуку…
Ольга продовжувала «тягнути» сім’ю на собі.
Галина ні про що не шкодувала. Погодься вона тоді на продаж, то могла і взагалі залишитися ні з чим!
І не факт, що донька оцінила б це і не вимагала ще чогось від матері…
