Галині недавно виповнилося 49 років. Наступного року буде п’ятдесят, а вона все ще сподівалася, що хтось візьме її заміж з великого кохання, що у них будуть дітки…
У неї є двокімнатна квартира. Батьки допомогли купити.
Нині батько з матір’ю вже старенькі і втратили будь-яку надію побавити внуків.
А Галя все сподівається… В одній кімнаті сама живе, а друга у неї дитяча.
Там і шпалери відповідні і меблі. Мати все бурчить, що доньці скоро п’ятдесят, а в неї дитинство ще не скінчилося.
Працювала Галя на невеличкому підприємстві бухгалтеркою.
Начальство часто у них змінювалося, а Галя постійно на місці.
Все знає, що у них і як на фірмі…
Начальники до неї все по консультації ходять і, звісно, наприкінці місяця премії непогані виписують.
…Цей день на роботі розпочався для Галі, як завжди.
Розібралася з паперами, попила з колежанками кави.
Тут і начальник прийшов.
– Галино Данилівно, завтра до нас новий працівник прийде. Уже літній, правда.
– Славко, а навіщо він тут? – здивувалася Галя.
– Не знаю… Кажуть, він далекий родич когось із власників, – начальник посміхнувся. – У нього там в житті якісь проблеми були великі.
– Ну, гаразд… А як його прізвище?
– Ось, – начальник дав їй папірець. – Олег Кравченко, п’ятдесят один рік. І номер його телефону…
– Добре розберуся…
…Наступного дня Галина прийшла на роботу, як завжди перша.
Біля кімнати їхніх майстрів уже стояв міцний похмурий чоловік.
– Здрастуйте! – кивнув він головою. – Мені начальника треба.
– Ви Олег?
– Так.
– Зачекайте, він зараз прийде.
Почався робочий день. Все як завжди. Після обіду до Галини підійшов і новенький:
– Галино, начальник сказав, що ви мені роботу видасте…
– Зараз, – Галина почала поратися в паперах.
Раптом вона помітила, що погляд новенького ковзнув по її столу із залишком обіду.
– Ти хоч пообідав? – здивовано запитала вона.
– З чоловіками вранці чаю попив.
– Сідай! – Галина налила кави з молоком і витягла бутерброди, що в неї ще залишилися.
– Ой ні, дякую! – запротестував Олег.
– Не безплатно, – Галина посміхнулася. – З першої зарплати мені цукерок купиш.
– Ну, гаразд, – таки погодився той.
Чоловік сів за стіл, і бутерброди дуже швидко, зникли.
– Дякую! – вдячно посміхнувся він, взяв документи й пішов.
– А він непоганий чоловік, – майнула думка в Галі. – Мало що там у нього в житті сталося…
…Більшість працівників підприємства ходили в їдальню – зручно й недорого.
Галина завжди обідала у себе в кабінеті.
Під час обідньої перерви вона знову залишалася сама.
Сьогодні, не знаючи навіщо, вона принесла аж три великі котлети і картопляне пюре. В маленькому контейнері ще й був салат.
– І для чого я стільки набрала? – подумала Галя. – Де ж мені стільки зʼїсти.
Галя розігріла обід в мікрохвильовці, яка стояла в кабінеті.
Коли всі працівники пішли в їдальню, жінка вийшла з кабінету.
Вона озирнулась навкруги, і раптом застигла від побаченого.
Ну звісно! Новенький сидів на самоті…
– Олеже, а ти чого сидиш, і не йдеш у їдальню? – запитала вона.
– Та так, не хочу… – махнув рукою той.
– Ходімо зі мною обідати!
– Ні, – похитав головою чоловік.
– Ходімо, ходімо! Сподіваюся, ми довго разом працюватимемо. Заодно розкажеш про себе.
Чоловік винувато посміхнувся і пішов за Галиною.
Вона посадила його за стіл, поставила перед ним тарілку.
– Ну давай, – сказала жінка. – Їж і розказуй, хто ж ти у нас такий!
Олег узяв ложку і почав розповідати:
– Та хто ж я? Мабуть, звичайний невдаха…
Я закінчив школу, потім технікум, – почав розповідати чоловік без жодних емоцій. – Потім одружився, розлучився…
Кілька секунд він сидів мовчки, вдивляючись у тарілку.
Відчувалося, що далі сталося щось, що перевернуло все його життя.
Помовчавши, Олег продовжив.
– Потім у одну справу вплутався. Ішов по вулиці, дівчину захистив… Я ж спортом займався колись… Хто був винен, хто ні – так і не розібралися. Пʼять років мені виписали…
Знову запала тиша.
Галина прибрала порожні тарілки, налила в чашки чаю.
Відпивши ковток, Олег продовжив:
– Повернувся я. В мене двоюрідний брат тут один з власників.
Він, звичайно, не в захваті був від моєї появи, але на згадку про свою тітку, а мою матір, влаштував мене сюди.
Квартира моя однокімнатна доньці дісталася. Вона вийшла заміж і вони її обміняли на двокімнатну.
Зараз в них дочка народилася. Ось тільки не дуже хочуть вони зі мною ріднитися… А я хіба є їм колись поганого бажав? Завжди чим міг старався допомогти…
Його обличчя спохмуріло.
– Брат мій двоюрідний, знайшов мені кімнату в гуртожитку. Жити можна…
– Ого, Олеже… Так, дійсно нелегке в тебе життя виявляється.…
– Галино, я піду. Обід незабаром закінчиться. Спасибі тобі велике!
…Пройшов тиждень. На картки надіслали аванс. Отримав його і новий працівник.
Після роботи Галина вийшла на вулицю, як раптом перед нею з’явився Олег.
– Ходімо по цукерки! – сказав він.
– Які цукерки? – здивувалася жінка.
– Ти ж сама сказала, – простягнув той руку. – Ходімо!
Галина нерішуче взяла його під руку. У голові все переплуталося.
Вона чудово розуміла, що завтра всі на роботі знатимуть про це, розмови почнуться.
Але чоловік посміхався такою щасливою усмішкою, що мимоволі посміхнулася й Галина.
Вонизайшли в магазин, купили цукерок, і тут несподівано, навіть для самої себе, Галя сказала:
– Олеже, а ходімо до мене на чай?!
– Ходімо! – погодився той.
…Звичайно, наступного дня всі колеги знали про це.
Тим більше, що вони вранці разом під ручку прийшли на роботу, і вигляд у обох був дуже щасливий.
Одразу розмови пішли, що справа йде до весілля.
Так воно і йшло до весілля. Олег став непогано заробляти, переїхав жити до Галини.
Вони подали заяву в ЗАГС і через місяць зіграли весілля.
Батьки нареченої були раді, адже єдина дочка нарешті заміж вийшла. Ось тільки мати до них бурчала:
– Ви бодай дитинку всиновили б. Що ж ми з батьком так онуків і не побачимо?
…І ось, коли мати почала в черговий раз таке казати, Галина раптом заявила:
– Я сама народжу…
– Доню, що ти кажеш? – здивувалася мати. – Тобі восени п’ятдесят років виповниться.
– Ось у п’ятдесят і народжу. Я вже на третьому місяці…
– А чоловік знає?! – ахнула мати.
– Знає, – Галина посміхнулася щасливою усмішкою. – Вчора я ходила на консультацію, сказали, що у нас хлопчик буде.
– Ой, доню, як я рада! Аби все добре було…
…Останні п’ять років Галина уявляла, як вона зустріне своє пʼятдесятиріччя.
Але такого й уявити не могла!
У свій ювілей вона була в пологовому будинку.
І раптом пролунав плач… Немов крізь туман, Галина бачила, що лікар щось зробив і… Поклав їй на руки малюка.
– Іди, познайомся з мамою! – сказав він.
Малюк полежав зовсім трохи і його кудись забрали.
Години дві Галина пролежала в пологовому, потім її перевели в палату.
І майже тут же медсестра принесла малюка.
– Ваш синочок їсти хоче, – медсестра посміхнулася. – Це ж ваші перші пологи?
– Так…
– Давайте я вам покажу, як правильно це робити, – поклала вона його поряд, пояснила все, потім запитала: – Він з вами залишиться, чи ви хочете відпочити?
– Зі мною, зі мною! – промовила Галина, немов переживаючи, що її синочка заберуть.
– Ось ваші речі. Родичі передали…
– Дякую!
Малюк наївся і заснув, а мама довго з таким захопленням дивилася на нього. І раптом…
– Олег же ж чекає.
Галина обережно встала й підійшла до вікна. Внизу стояв і чоловік і мати з батьком.
Вони дивилися на вікна. Галя хотіла відчинити вікно, але на вулиці ж листопад.
Кинулася до пакета, що стояв на тумбочки, знайшла телефон і знову кинулася до вікна, набираючи номер.
– Олеже! Дивись правіше, я рукою махаю.
– Бачу! – почувся його радісний голос. – Як ви там? Нам сказали, що ти народила.
– Так, він зі мною! Поїв і спить.
– Який він?
– Маленький… Почекай… Зараз…
Вона сфотографувала синочка, переслала чоловіку, і кинулася до вікна.
Олег радісно підняв руки, почав показувати фото тещі і тестю.
Її мама дістала свій телефон, і тут же на телефоні Галини заграла музика:
– Доню, – пролунав радісний голос матері. – З днем народження тебе! З подвійним днем народження!
– Дякую мамо!
– Все ж таки дочекалися ми з батьком онука…
– Мамо, ти плачеш?
– Це я від радості.
– Ідіть до дому! На вулиці холодно!
…Постоявши ще трохи, родичі помахали руками й пішли.
А Галина лягла поряд із сином. Так радісно було на душі.
Нехай у п’ятдесят, але в неї є кохані чоловік і синочок…
